Наріман Алієв. Фото: Ukraїner/Валентин Кузан
Місця, де ми народилися, вельми впливають на свідомість, із плином часу ми їх переосмислюємо. Режисери зазвичай знімають дебюти в рідних місцях — у тебе, на жаль, так не вийшло. Коли дивишся "Додому", відчуваєш, наче дія відбувається в Криму. Цікаво, як ти означував Крим з дитинства, чим він був для тебе і як з віком змінилося враження про нього.
Так, я народився в Криму, у селищі Петрівка Красногвардійського району. Україна повернула йому історичну назву Курман, тому я можу нарешті казати, що я з Курмана. Це є центр Криму, степова частина, де в будь-який бік однаково далеко до гір, моря, материкової частини України, Сивашу. Це для мене центр землі. Саме там у 1992 році, уже при незалежній Україні, я народився і виріс.
Опиши одним реченням, що для тебе Крим.
Крим — це дім. Отак просто, без барвистих епітетів. Свій дім легко не любити, мріючи про інше, те, що показують на екрані чи описують у книжках. Важко його полюбити, знайти в ньому красу — а щоб це зробити, доведеться поїхати з дому й потім повернутися. Це частково моя історія. Коли в 2009 році я мріяв бути режисером, знімати кіно, то мріяв про життя, яким не жив, і професію, якою не володів. Тільки через роки навчання я дещо збагнув, коли в Києві мені не вдавалося розповідати історії на екрані. Багато молодих режисерів знімають або свій дім, або про нього, бо це те, що вони знають. Це досвід, з якого справді можна видобути цінність: не вигадати історію, не намагатися зачарувати когось, включно з самим собою, — а спробувати розібратися в собі, у тому, звідки ти, хто ти й узагалі навіщо ти тут.
Важко уникати політичного і соціального контексту. Було, м'яко кажучи, прикро, коли мені здалося, що я знайшов свій дім, а його забрали — не згадуючи вже про те, що його відібрали й у минулих поколінь моєї сім'ї, мого народу. У моєму поколінні ми встигли трошечки його торкнутися — і знову все урвалося. Тепер я справді почуваюся в екзилі, я не вдома ні у Києві, ні у Львові. Україна — моя велика батьківщина, але мала моя батьківщина, те, що має відображати мене — це Крим. Будь-де в іншому місці я почуваюся гостем.
Запитаю тебе як ведучого подкасту: виросло вже ціле покоління людей, які ніколи не були в Криму. Як би ти міг їм описати Крим?
Не думаю, що багато людей, які встигли побувати в Криму, його відчули, адже для них він залишався туристичним місцем — морем, пахлавою медовою, низкою стереотипів, одне слово. Чимало тих, хто ностальгують, сумують за відпусткою, дитинством на морі з батьками. Для багатьох Крим не був відкритий — він і для мене таким не був. Я тільки-но почав його намацувати для себе. Історія Криму була повністю сплюндрована, переписана; навіть моя мама згадує, коли вони повернулися з депортації в Крим, одна з речей, що вони зробили передусім — поїхали у будинок Чехова. Здавалося б, навіщо? Однак це те, що нас оточувало, здавалося цінним і змістовним.
Що далі ми йдемо шляхом усвідомлення, що ми відокремлені від Російської імперії, то більше бачимо інші картини, до яких уже немає можливості доторкнутися. Дуже непогано в цьому плані працює книжка Анастасії Левкової "За Перекопом є земля". Як на мене, це якісний антропологічний текст, який у художньому вигляді дозволяє трохи краще зрозуміти, що таке Крим. Так сумно, що я сам до кінця його не пізнав, цей шлях лише починався — а зараз дистанція тільки збільшується з роками окупації. Люди, які були депортовані, наші бабусі й дідусі згадували Крим як найкраще місце у світі. Нічого кращого для них не було, хоча вони не жили, скажімо, на південному березі Криму з його красою.
Коли ти з невеликого селища в степу, важко пояснити тамтешню красу. Я тільки у 18-19 років почав її відчувати. Коли ми знімали "Додому" (хоч і не безпосередньо в Криму, але багато — в Херсонській області, яка горами теж не дуже відома), в оператора Антона Фурси була істерика. Йому були потрібні вертикальні об'єкти, щоб бодай щось перетинало горизонт — абсолютно плоский, без фактури і глибини. Важко створити глибину кадру, коли просто небо і земля. Ось чому в першому кадрі фільму є дерево — це особисте побажання оператора.
Зачепімо трошки "Орталан": я так розумію, ти в процесі написання сценарію?
Скажімо, у процесі переосмислення, переписування і розуміння, що з ним робити в майбутньому, адже нині буремні часи для українського кіновиробництва.
Твоя правда. Наскільки ти думаєш про локації, коли працюєш над текстом, де плануєш знімати і як, власне, брифуєш людину, що відповідає за пошук місць зйомок? Як це було із "Додому" і як це зараз уявляється для "Орталану"?
Із "Додому" було простіше, бо концепт фільму будувався на тому, що ми знімаємо на материковій частині України, не потрібен безпосередньо Крим. Він був в останньому кадрі, за сценарієм. У нас Арабатська стрілка, що фактично можна назвати Кримом, хоча адміністративно це все ще Херсонська область.
З "Орталаном" важче. Мало думаю про локації, бо в мене починається паніка. Там за сценарієм Крим, 40-ві роки ХХ століття, й Узбекистан. А в нас немає доступу ні до Узбекистану, ні до Криму. Треба підмуровуватись історично й архітектурно, і я не розумію, що з цього вийде. Мало хто знає, що таке кримськотатарська сільська архітектура тих часів, але хочеться автентичності. Моя порада — ніколи не визначайте за фільмами, як що виглядало чи мало виглядати, адже завжди роблять як зручно, а не так, як насправді було.
Ми спиратимемося на партнерів, яких зможемо залучити до зйомок фільму. Вели перемовини і з румунами, і з італійцями. Мені дуже цікава Чорногорія, бо вона відгонить кримськими ландшафтами. Той же французький Прованс може нагадувати Крим, але він доглянутіший. І що, будувати селище десь під Каннами?.. Сумніваюся, що в нас буде таке фінансування. Розглядаємо Грузію, Туреччину. Те саме з Узбекистаном: треба або соцмістечко будувати, або знімати в Казахстані, але в контексті політичної нестабільності незрозуміло, наскільки є реальна можливість поїхати до колишніх радянських республік і безперешкодно знімати.
Щодо коротких метрів можу сказати: "Без тебе" і "Повернутись зі світанком" знімалися в Криму, і там багато чого випливало безпосередньо від локацій — не від того, що я собі уявляв, а що знаходив уже на місці. Коли ти студент, не маєш ані грошей, ані можливостей, відштовхуєшся від того, що є. Історія "Без тебе" повністю побудована від локацій — білої скелі Ак'яр. Зараз не згадаю, як вона українською.
Це поблизу твого селища?
Ні, це Білогорський район, недалеко від селища Орталан, з якого родом моя бабуся. Це доволі відома скеля, багато хто туристично її пам'ятає, з радянського кіно теж. Виходячи від локації, я шукав цю історію. Буквально за пару днів до початку зйомок сюжет склався, максимально простий. Є різні школи: хтось іде від сюжету до ідеї (хоч я не надто в це вірю), а хтось — від ідеї до сюжету.
Що ти думаєш про мову в українському кіно? Міркую про те, як ти працюєш із кримськотатарською в "Додому", і, відповідно, припускаю, що так само буде в "Орталані". Наскільки ти хочеш домогтися переконливого звучання і як цього досягатимеш?
Мова в моєму кіно часто є елементом драматургії, частиною оповіді. В "Орталані" взагалі має бути чотири мови: кримськотатарська, українська, російська й узбецька. У моєму кіно є російська мова, і ніхто ніколи не закидав мені щодо неї, бо є контекст.
У нас зазвичай звучать закиди щодо української. От ми розмовляли з Катериною Горностай: їй раніше закидали, що підлітки в її фільмі спілкуються в школі українською мовою. І вона казала, що вигадала реальність, в якій підлітки говорять українською — а сьогодні вони справді можуть нею спілкуватися.
Це так. Пам'ятаю ці дискусійні питання, деякі мої колеги розповідали, що неможливо знімати українськомовне кіно в містах, наприклад. Завжди вважав, що це маячня. Якщо ти митець, то береш на себе відповідальність: ти маєш бути фарватером певних рухів. Ти не маєш бути калькою на реальність, яка є, а вказувати, якою реальність має бути, керувати нею. Мовляв, митці впливають на маси: на що вони впливають, якщо не можуть зробити українськомовний простір в Україні?
Щодо російської мені нічого не казали, а щодо кримськотатарської — так, у тому сенсі, чому її не переклали українською. Для мене важливо, щоб мою рідну мову чули, щоб вона звучала. Наскільки важливою була пісня "1944" Джамали на "Євробаченні" у 2016 році, бо там звучала кримськотатарська мова. І коли вона звучала в моєму кіно в Каннах, це має значення, бо це прецедент — те, що тебе хапає за реальність, означує, що ти можеш бути реальним. Ясна річ, невигідно знімати кіно кримськотатарською мовою. Субтитри теж не вельми вигідні, бо глядач лінивий. Однак ідеться про відповідальність, яку береш на себе: про що і як ти хочеш говорити? Чи хочеш поблажливо давати глядачеві те, що він хоче, чи ти хочеш із ним розмовляти, донести певну думку? Від цього все залежить.
От у мене персонаж, кримський татарин, говорить українською. І що? Це кіно. До речі, не люблю кіно "на реальних подіях", коли його так називають. Бо це маячня, брехня. Це прийом, який змушує повірити, що було щось подібне. Той же "Додому": був прецедент цієї історії, я чув і читав, але нізащо не назвав би це "на реальних подіях". Просто це сюжет. Я знімав не про тих людей, бо не знаю їх — батька, який віз свого сина, щоб поховати на батьківщині. Я не хотів використовувати їхні особистості й імена у власних цілях. Можна взяти це за канву, не експлуатуючи їхньої реальності, а створюючи свою. Адже кінематограф — це можливість створювати реальності. Навіщо тоді робити неякісну кальку, яка ні про що не говорить?
Поговорімо про те, наскільки українське кіно може впливати на внутрішній і міжнародний туризм. Ми це обговорювали, зокрема, з Антоніо Лукічем і Романом Бондарчуком: траплялися поодинокі випадки, коли іноземці приїжджали подивитися Україну після того, як переглянули їхні фільми. Наскільки наше кіно може підігрівати туризм і чи взагалі має ставити це за мету?
Мета буде та, яку собі поставиш, проте мало її озвучити. Щоб туризм розвивався, мало зняти 10 фільмів про Одесу чи Херсонщину. Потрібна інфраструктура, певні принади — історичні, архітектурні. Усе має бути налагоджено. Ось подивиться, припустімо, колумбієць наше кіно: як прикольно на Херсонщині, хочу туди! І от він прокладає маршрут і бачить шлях у п'ять діб з вісьмома пересадками плюс електричка в кінці.
Раніше була історія з обласними кінокомісіями, які начебто відповідали за те, щоб поширювати меседж "знімайте у нас". Здається, тоді доволі добре попрацювала Львівська кінокомісія, деякі проєкти я навіть пам'ятаю.
Скажімо так, ми з мінімальними бюджетами максимально давали результат. Але, знову ж таки, чи це повпливало на туристичні спроможності Львова? Політика має бути комплексна. От ми почали по 200-500 мільйонів кидати на кіно. Чи раптом з'явилася велика кількість хороших фільмів? Та ні. Але на дистанції воно почало давати результат. Якщо підійти системніше й вишуканіше, долучаючи ВНЗ, даючи практику студентам, щоб вони бралися за повний метр із повноцінним бюджетом, уже маючи досвід, то, можливо, ми мали б кращий результат за менші гроші. Потрібен збалансований системний підхід. Чи ставив Бондарчук собі за мету підвищити туризм на Херсонщині?
Або поліпшити інфраструктуру.
До речі, ми своїм кіно покращили інфраструктуру в Херсонській області. Арабатська стрілка, селище Стрілкове — там не було дороги, дуже важко було їхати. Її збиралися робити, засипали, потім 2014 рік, війна, анексія Криму. Оскільки до нього дуже близько, пару кілометрів, ніхто вже й не брався за роботу, бо чекали окупації. Але почули, що приїжджають люди з Києва знімати, і почали таки робити цю дорогу.
Було чимало фільмів, знятих радянськими та російськими режисерами або студіями на території України. Як ти реагуєш на радянські фільми, що показують наші міста, села, ландшафти такими, як вони були раніше? Нещодавній приклад: "Довженко-Центр" демонстрував "Поему про море", де зображується будівництво Каховської ГЕС. Сценарист цієї стрічки — Олександр Довженко, студія "Мосфільм". У фільмі звучить багато української мови, пісень, там український контекст. Як нам реагувати на це кіно?
Якщо Україна є фоном для історії, в якій нічого для себе не відкриєш, то навіщо нам вона? Багато російських серіалів знімалося в Україні, наприклад, у Миколаєві на річці сидять герої "Кадетів". Чи буду я чіплятися за паршивий серіал, бо він знятий у Миколаєві? Ні. Тут так само. Треба дивитися на суть, бо ми хочемо застосувати принцип маркетплейсу: зайти у "Сортування", "Фільтри", поставити галочки — і щоб усе ідеально вийшло. Але навіть у маркетплейсі з галочками, хоч би скільки клацав, не отримуєш ідеального результату. Все одно порпаєшся, шукаєш, читаєш відгуки. Немає універсального шаблону та критеріїв. Нам потрібні і Russian studies, і Ukrainian studies, щоб відділяти на практиці, що для нас корисне, а що ні, що розповідає про нас, а що ні. Адже це основне. Чому маємо дивитися українське, підтримувати українське? Бо це єдине, що може говорити про нас. Ніхто більше цього не артикулюватиме. Буде важко, якщо ми самі про себе не хочемо говорити. Спільними зусиллями ми можемо зробити більше, краще, якісніше. Потрібно старатися, долати цей шлях.
До повномасштабного вторгнення іноземці багато проєктів знімали в Україні, нерідко — разом з українськими продакшнами. Чи це добре, на твою думку? Може, нам варто знімати самим, для нас і про нас?
Немає однозначної відповіді, і не варто приймати одну-єдину правильну. Усе потрібно: і щоб приїжджали, і щоб знімали, нічого в цьому поганого немає. Воно стає поганим, якщо зводити це в абсолют, на кшталт сталінської методики: мовляв, навіщо нам 100 несмішних фільмів, якщо можна зняти 5 смішних? Потрібно все, з різними ресурсами й можливостями, як воно у світі розвивається. Це все одно що запитувати: чи треба, щоб до нас заходило виробництво "Кока-кола", чи тільки щоб "Живчик" виготовляв нам солодку воду?
В Україні, до речі, було вигідно знімати рекламу, бо тут everything is possible. У нас можна домовитися про таке, про що за будь-які гроші не домовитися, наприклад, у Будапешті. Хочеш, міст перекриємо? Будь ласка. Хочеш падати з гелікоптера? Не проблема. Це ж мрія Тома Круза. Він приїжджав не просто так, але місця зрештою не обрав. Думаю, усе вперлося в можливості інфраструктури і продакшну. Ще до повномасштабного вторгнення професійних людей, які могли б закрити іноземний продакшн, було на одну-дві якісні команди максимум. Це мало. З локаціями те саме: коли ми працювали з локейшн-скаутингом, шукаючи квартиру для зйомок, нам дуже часто показували той самий каталог "пшонка-стайл". Будь-який режисер скаже, що найважче знайти квартиру.
Але ви ж знайшли? Ця квартира була в Києві?
Так, біля КПІ. Потрібен був мінімалізм — просто білі стіни, не лише в кімнатах, а й у коридорі. Дивлюся фото квартири, наче все гаразд. Відкриваю наступну фотографію — а там на весь коридор намальований британський прапор і червона телефонна будка у повний розмір. Такі наші реалії. В Україні завжди можна було зробити щось неймовірне, але важко знайти щось просте. Багато траплялося таких парадоксів.
Питання наостанок: де в Україні, окрім Криму, тобі хотілося б зняти кіно?
Зняти хороше кіно про Київ — це було б класно. Скільки повноцінно знятих стрічок у Києві, щоб було видно, що це столиця, а не просто квартирка на одній вулиці? Утім, це хаотичне місце, в якому важко знайти простір, із засиллям зовнішньої реклами і дротів. Мені здається, ще ніхто не спіймав правдивої атмосфери Києва. Хоча, думаю, що й Нурі Більґе Джейлан у нинішньому Стамбулі навряд чи зняв би те кіно, що у 2000 році. Величезна різниця. На мій погляд, зараз узагалі спостерігається криза міського кіно.
