Фото: facebook-сторінка Ярослава Юрчишина
"Важливо зустріти на кордонах 1991 року не тоталітарну Росію, а низку держав, які в Україні бачать партнера, а не ворога"
Дуже важливо створити алгоритм взаємодії з національними рухами колоніальних народів РФ, проте закон Верховною Радою ще не ухвалений. На якій стадії розгляду він зараз? І чи існує взагалі зараз комунікація з представниками колоніальних народів РФ?
Комунікація надзвичайно активна. В нас є кілька чеченських батальйонів, які воюють в ЗСУ, є представники дуже багатьох національностей, які воюють як в Інтернаціональному легіоні ГУР, так і в інших бойових частинах. Це найбільш активна частина, з якою ведеться комунікація.
Україна — друга після Грузії країна, яка визнала геноцид черкеського народу, так само визнала геноцид чеченців та інгушів після Другої світової війни. В цих постановах ми посилаємося на право, закладене в документах ООН про право на самовизначення. Окрім того, було прийнято постанову Верховної Ради, яка, посилаючись на документи ООН, у принципі визнала право корінних та малих народів Росії на самовизначення, зважаючи на фактичну колоніальну політику Росії щодо них. Це ті кроки, які вже були прийняті і зараз дуже активно комунікуються. Аналогічні рішення ухвалені на рівні Ради Європи, Парламентської асамблеї. Питання — перейти вже до реальних дій.
Минулого тижня була нарада під керівництвом міністра закордонних справ щодо того, як нам власне рухатися далі по даному законопроєкту. Були представники всіх наших спеціальних служб, які ведуть роботу з корінними народами, були представники Міністерства культури та Міносвіти. Адже тут рух в два боки: з одного боку, ми маємо розповісти цим поневоленим народам про Україну, а з іншого — українцям потрібно розповісти і пояснити, що понад 30 % населення так званої РФ, — це етнічні корінні меншини, корінні групи, які під час війни піддаються подвійному тиску. Росія фактично знищує ці народи, перепалюючи їх у війні або виганяючи з їхніх територій, якщо вони не хочуть мобілізуватися. З іншого боку, це, власне, економічний зиск: наприклад, в Інгушетії взагалі введене пряме бюджетне керівництво, тобто гроші не потрапляють в цю республіку загалом, ними опікується Москва.
Тому роботи дуже багато і головне завдання було — визначитися, як ми рухаємося по даному законопроєкту. Домовилися, що зараз будемо працювати на прийняття закону в першому читанні, а між першим і другим читанням активно доопрацюємо і внесемо ті пропозиції, які різні інституції запропонували. Сподіваємося, що це дасть поштовх даній тематиці, адже навіть за оптимальних умов, коли ми виходимо на кордони 1991 року, нам дуже важливо зустріти на цих кордонах не тоталітарну Росію, нехай навіть без Путіна, а федерацію або й цілу низку державних утворень, які в Україні бачать партнера, а не ворога.
Або хоча б реальну федерацію…
Це перехідний стан, тому що ми розуміємо, що народності, які мали свої держави набагато довше, аніж насправді московити, які потім назвали себе росіянами, намагатимуться максимально забезпечити свою самоврядність, самостійність. Адже спільне життя з росіянами переважно вело до геноцидів, винищення, закриття шкіл, заборон друку. Ми, українці, це прекрасно розуміємо, тому що самі цьому піддавалися фактично століттями.
Спроможний Татарстан та найбільш готові до самоутвердження північно-кавказькі регіони РФ
Пане Ярославе, з тих народів, з якими Україна має хорошу комунікацію, хто, на вашу думку, найбільш активно і вдало може протистояти російській політиці поневолення?
Змушені рахуватися з татарами. Це єдина республіка, яка досі має свого президента, хоча це заборонено конституцією Росії. Путін спеціально пролобіював те, щоб керівники регіонів не називалися президентами, але татари ігнорували цю заборону і в них й далі є президент Татарстану. Плюс економічна спроможність, плюс татарська мова є обовʼязковою. Якщо чиновник присилається в Казань, він має знати татарську мову за замовчуванням.
Єдине, що зараз стримує Татарстан від самостійної політики, — це те, що в радянські часи їх відрізали від Казахстану, не дали доступу до прямого державного кордону. Вони такий собі "анклав". До речі, в 1990-х роках в Україні навіть було офіційне представництво республіки Татарстан. І ця республіка має свою конституцію.
Найбільш готовими до самоутвердження досі залишаються північно-кавказькі регіони — Чечня, Чеченська республіка Ічкерія, Інгушетія і, власне, Адигея або Черкеси, які зараз розкидані в багатьох частинах…
А Краснодарський край?
Там складніша ситуація, бо велася політика населення міст етнічними росіянами і розрив з етнічними групами, які жили на споконвічно своїй землі. Зрештою, переселення інгушів, кубанців – це теж одна з таких політик. Але ми можемо лише історично або економічно щось прогнозувати, а, як показує практика розвалу СРСР, свободу і незалежність переважно беруть не ті, хто економічно найбільш готові, а ті, хто культурно найбільш віддалені.
"Найлегший шлях замирення того, що зараз називається "Російська Федерація", — це децентралізація"
Найбільша проблема зараз — це переконати Захід позбутися страху, який був за часів президента США Буша, що дезінтеграція, децентралізація Росії обовʼязково призведе нібито до якихось конфліктів із використанням ядерної зброї. По-перше, нею зараз брязкає лише Росія і ніщо не заважає їй це робити, незважаючи на те, що вона попідписувала всі документи, що не буде цього робити. І, як показує історія з Білоруссю, Україною, Казахстаном, при дезінтеграції імперії з новими державами великим державам спілкуватися набагато легше. Найлегший шлях замирення того, що зараз називається "Російська Федерація", — це децентралізація. Й ми максимально зацікавлені переконати Захід, показати, як жителі Росії різних етнічних груп можуть упорядкувати себе жити мирно, без внутрішніх конфліктів.
"Є з чим працювати"
А як щодо національних рухів колоніальних народів, вони насправді існують?
Є. Є Комітет визволення Інгушетії з центром в Туреччині та представництвом у Франції і в ряді арабських країн, є декілька центрів спротиву чеченців. Прикро, що зараз це не єдиний рух, але ФСБ дуже активно попрацювала, щоб були різні групи впливу. Й ми зараз намагаємося активно працювати над тим, щоб представники еліт цього народу розуміти, що ключовий ворог — це Росія, а не той, хто має більші юридичні повноваження представляти власний народ.
Є дуже хороші наднаціональні організації – Ліга вільних народів. Є дуже активний регіональний рух. Той же Калінінград ближчий до балтійського сприйняття і лише юридично, через наявність там російської військової присутності, ідентифікує себе власне як російська частина. Є дуже серйозні відцентрові рухи на регіональному рівні навколо Санкт-Петербурга. Тож є з чим працювати.
Україна намагається підготувати еліту поневолених етнічних груп РФ
Пане Ярославе, а як ми можемо суто практично допомогти цим рухам, окрім як підтримкою та визнанням, що це дійсно народ і вони потерпати від колоніальної політики РФ?
Визнання — це вже дуже багато, то це дає можливість цьому народові спілкуватися з іншими народами, маючи юридичне підгрунтя.
Яку допомогу ми вже зараз надаємо, навіть без закону? Оскільки бездержавні народи не мають представництва на глобальному рівні, від їхнього імені можуть говорити тільки їхні партнери. В даному випадку — про те, що Росія заарештовує представників поневолених народів, які виступають проти війни в України, на міжнародних майданчиках говоримо ми. Про те, що Росія намагається маніпулювати Інтерполом і добиватися повернення силоміць в Росію тих, хто є лідерами поневолених народів. Така історія була, наприклад, з представниками бурятського опозиційного руху у Фінляндії. Фіни спочатку не розібралися і ледь не вислали доньку одного з лідерів бурятського руху в Росію. Її, ймовірно, одразу взяли б в заручники й активно працювати цей рух не зміг би, бо, на жаль, він дуже часто базується на особистостях.
Також ми фактично запустили кілька громадських ініціатив і дуже сподіваємося, що вийдемо на системний державний рівень, для навчання лідерів цих народів, бо ми памʼятаємо, як складно давалася Україні побудова власної державності в 90-х роках. Тож ми намагаємося підготувати еліту даних етнічних груп, допомогти їм бути більш готовими на момент, коли вони отримають більше повноважень як представники регіональної чи етнічної групи. Також працюємо над тим, що подібні до нашої комісії були створені в парламентах європейських країн, Європарламенті, щоби поневоленим народам було куди стукатися.
