Українські бійці йдуть серед знищеної російської бронетехніки у Бучі, Київщина, Україна, 3 квітня 2022 року. AP Photo/Rodrigo Abd
Сергій Фалатюк: "Вони летіли занадто низько..."
24 лютого 2022-го року, 10-та ранку. Аеродром Гостомеля. Український командир, який разом із підлеглими перебував на летовищі, почув звуки гелікоптерів. Радари їх не фіксували. Борти стрімко наближалися і стало зрозуміло, що це - ворожі. На озброєнні в Україні таких не було. Командир швидко зорієнтувався і випустив по російських вертольотах перші ракети. Вже скоро гелікоптерів було понад 100, а ракети закінчилися. Так почалася битва за гостомельський аеродром, яка відіграла надзвичайну роль. Завдяки майстерності українських бійців, окупанти не змогли повноцінно реалізувати свої плани – висадити російський десант у Гостомелі. Так само, були зруйновані плани ворога і на інших напрямках Київщини.
Російські колони вирушили на Київщину відразу на початку повномасштабного вторгнення. Вони рухалися до столиці з півночі. Активні бойові дії у регіоні тривали понад місяць. В окупації опинилися 15 територіальних громад Бучанського, Вишгородського та Броварського районів. Це 270 населених пунктів. Для більшості жителів Київської області 2022-ий рік став найстрашнішим в житті. Після себе загарбники залишили могили, катівні та руїни.
У планах Росії Київщина посідала особливе місце. Це - ворота до столиці. А її окупанти планували захопити за кілька днів. 24 лютого російська армія почала обстрілювати ракетами стратегічні об’єкти Київщини. Водночас ворожі колони рухалися наземними шляхами. Вранці 25-го на мосту через річку Ірпінь українські захисники розбили колону Росгвардії. Захоплені пізніше карти і плани російських військових показали, що окупанти не сподівалися на серйозний збройний опір з боку українців та української армії. Тому в спалених БТРах була російська парадна форма, травматичні набої та гумові палиці - для розгону мирних демонстрацій.
Запеклі бої розгорнулися в сусідніх із Києвом містах Бучі та Ірпені. Щоб відрізати шляхи до столиці, українські військові підірвали міст з боку села Романівка, а також у Стоянці з боку Житомирської траси.
Першочергово загарбники хотіли взяти під контроль військові аеродроми поблизу Києва, висадити там десант і підкріпити ці сили колонами військової техніки, що рухалися наземними шляхами.
24 лютого, близько 10-ї години ранку, бойові вертольоти з російським десантом атакували військову частину Національної гвардії, яка охороняла аеродром у Гостомелі.
Сергій Фалатюк був на той час командиром зенітно-ракетного взводу. Він перебував на летовищі зі своїм зведеним підрозділом. Водночас більшість особового складу бригади проходила злагодження в іншому регіоні. Ось що згадує командир про ранок 24 лютого:
"Зранку почався ракетний обстріл Київщини, і нас попередили ще 23 числа, що на територію Білорусії залетіла велика кількість гелікоптерів, а саме там Ка-52, Мі-24 - такі штурмові гелікоптери. Все, ми були готові, але до останньої миті я думав, що літаки не залетять, гелікоптери… Можливо, сухопуткою вони попробують - технікою, пішими порядками - зрушити наш кордон з місця, а там і літаками просто з сторони Білорусії будуть запускати некеровані авіаційні бомби, чи там, "нурси", "нари" будуть кидати по нашій території. Але вони поступили зовсім по-другому, вони почали… повітрям летіти до нас. І вони летіли занадто низько".
Сергій Фалатюк перебував на командному пункті й там почув, як на аеродром насуваються гелікоптери. Радіолокаційні станції їх не помічали. Командир зрозумів, що це не українські борти, а ворожі.
Пригадує Сергій Фалатюк:
"До мене вийшли по радіостанції і сказали, що буде пролітати наша авіація, а саме - штурмові літаки, зробіть для них коридор. Я вийшов на вулицю, крикнув своїм постам, що зараз буде летіти авіація, і сам вийшов, щоб подивитися, як вона буде летіти. І з напрямка з Білорусії, саме з азімута нуль десь, я почув, що працює, летить гелікоптер. Я передав по радіостанції, що чую, як летять гелікоптери. На що мені сказали, що ми нічого не бачимо, бачимо тільки свою штурмову авіацію в небі, по РЛСах. Я почав дивитись в тому напрямку, виліз на височину, там була будівля триповерхова, я виліз на її дах і помітив, що через посадку, вдалині від нас за кілометрів 10 летять 6 гелікоптерів. Я одразу в радіостанцію крикнув, що побачив ворожу авіацію, а саме Ка-52 гелікоптери, їх не можна сплутати ні з чим, з нашою авіацією - точно, бо у нас на озброєнні немає такої авіації, в них два ряди лопастя, їх не сплутати ні з чим. На що мені все одно відповіли, що ми нічого не бачимо. І я вже побачив, що вони підлетіли до нас на робочу дистанцію наших вогневих засобів. І тоді я в радіостанцію крикнув всім моїм підрозділам: "по повітряних цілях відкрити вогонь!" Схопив сам ракету, і перший пуск зробив я".
Вслід за командиром по російських гелікоптерах почали стріляти і його підлеглі. Але ракет в запасі було мало, і вони закінчилися доволі швидко.
"Мені більше сподобалося, як я влучив у другий російський гелікоптер"
Продовжує Сергій Фалатюк:
"В одного хлопця ракета не зійшла, з якихось причин, може бути багато, тому що озброєння дуже старе. Він почав нервувати, трохи панікувати. Ця ракета була на третьому поверсі, я стояв під будівлею, кричав: "спускай її донизу, зараз будемо розбиратися, чому вона не зійшла". Цю ракету знесли донизу мені, ми там поміняли НБЖ, наземний блок живлення, в тій ракеті. І з тієї ракети я ще один зробив постріл і теж влучив у гелікоптер. І все, в нас закінчилось. То була крайня ракета, бо всі вже вилетіли, а це була ракета, яка поламалася, ми трохи з нею возилися. І це була крайня ракета, я її теж випустив. Мені більше сподобалося, як я влучив у другий російський гелікоптер, тому що перший гелікоптер, в який я попав, зробив аварійну посадку, а другий - він вибухнув у повітрі. Це мені дуже прийшлося до душі. Але озброєння вже не було".
Чому ж радари не помітили наближення ворожих гелікоптерів? Сергій Фалатюк вважає, що радіолокаційні станції, які на той час відстежували повітряні об'єкти, були застарілими. Вони фіксували лише ті цілі, які рухались на висоті понад 500 метрів. І російська армія цим скористалася.
Ділиться думкою Сергій Фалатюк:
"Я нікого в цьому, звісно, не виню. Це моя суб'єктивна думка, що вона була застаріла, і вона просто там бере на певній висоті повітряні цілі. Вона бере все, що вище 500 метрів летить, а все, що нижче 500 метрів, вона цього не фіксує. Противник це розумів, тому що ми всі, так сказати, "вихідці із СРСР", у противника точно тіж самі РЛС, точно ті самі в нас, тільки противник щось там, можливо, модернізував, а наше все осталося на тому... кінці, на якому воно нам дісталося від СРСР. І вони знали їхні тактико-технічні характеристики - і цим скористалися. Вони просто пішли на супернизьких висотах, як наші літали гелікоптери на "Азовсталь" (в оточеному на той час окупантами Маріуполі – ред.). Чому їх не збивали? Збивали, але дуже мало, тому що - навіть там подивитись по інтерв'ю пілотів - вони казали, що вони йшли, зачіплюючись за проводи, за лінію електропередачі. Вони теж це розуміли і йшли на супернизьких висотах, щоб їх ніхто не фіксував".
Командир особисто бачив майже 50 російських гелікоптерів, які збирались сісти у Гостомелі. Загалом того дня їх було набагато більше. З боку Білорусі рухалися понад 100 ворожих бортів. Вони атакували кількома хвилями під прикриттям штурмовиків. Зрештою, на летовищі висадилися кілька тисяч окупантів зі Псковського десанту.
Розповідає Сергій Фалатюк:
"Перша партія, то що я бачив і сам рахував, була 6 штук. Це були штурмові "Алігатор" Ка-52. Наступна партія, коли ми вже відходили і вже заходили Мі-8, Мі-24 під прикриттям Ка-52, це було, я нарахував, 42 штуки. Ми вже зайшли за складку місцевості, і я їх далі не міг рахувати, але 42 і 6 - це вже 48 штук їх було, 100 відсотків, це те, що я бачив. Висадилася бригада Псковського десанту: ну, плюс-мінус це - давайте будемо рахувати, там повністю бригада не може висадитись, нехай там тільки штурмові підрозділи висаджувались з командуванням, наприклад - на мою думку це десь чоловік 3000".
Після того, як протиповітряні боєприпаси закінчилися, нацгвардійці вступили у стрілецькі бої з російським десантом, який висадився на злітну смугу аеродрому. Окупантів на летовищі було кілька тисяч, водночас українських військових - до 100 осіб.
Згадує Сергій Фалатюк:
"Сили і засоби, я ж кажу, там нам не дозволяли, скільки ми могли - ми тримали. Але, щоб нам дозволяли боєприпаси, все - ми б, так сказати, все одно б не вивезли цей бій, тому що противник переважав, він переважав нас в повітрі і на землі кількістю. Навіть те, що вони там висаджувались всі на злітну смугу, і вони були, так сказати, в кільце вже висаджувались, але все рівно ми не могли б дати тієї кількості, тому що прилітали там Мі-8 і висаджували десант, а Ка-52, які їх супроводжували, вони вже знали де наші сили, тому що ті, які там висадились і вижили, передавали звідки по них ведеться вогонь. І перед тим, як прилітав Мі-8, висаджував десант, попередньо залітав Ка-52 і просто рівняв наші позиції з землею, засипав для того, щоб Мі- 8 міг сісти і висадити свій десант.
Ми перший раз їх побачили, це 10 годин, поки вони там підлетіли, активні бойові дії вже десь 10-30 почалися, можливо, навіть раніше. І ми тримали ще оборону аеропорту десь до 16-ї, ну, вже до сутінок, відступали по сутінках на вигідні рубежі".
Сергій Фалатюк. Фото: МВС України
Російські окупанти висаджувалися в паніці
Бійці Нацгвардії продемонстрували надзвичайну відвагу. Каже командир Сергій Фалатюк. Навіть розуміючи, що сили ворога суттєво переважають, вони прийняли бій і трималися до останнього:
"Той розрахунок, який був ближче до мене, вони зробили там чергу по одному із гелікоптерів. Вони по ньому не влучили, гелікоптер у відповідь зробив чергу по них. Там полетіли друзки, щепи, вибухи землі по нас… Я думав, що все, хлопців немає, але з того диму, з того болота, вибігають двоє хлопців і кричить: "Зенітка жива, ми вертаємося назад, будемо далі працювати". Це мене здивувало тим, що це були строковики, що вони були добре мотивовані, добре підготовлені. Навіть на те, що вони зрозуміли, що вони там стріляли 23-мм по противнику, противник по них почав стріляти 80-м калібром, 30-м - і їх це не злякало, вони далі рвалися в бій".
Російські десантники своєю чергою, не очікували, що по них відкриють вогонь. Російські окупанти висаджувалися в паніці, бо зрозуміли, що українські захисники готові до боїв.
Продовжує розповідь Сергій Фалатюк:
"Їм допомагало те, що їх прикривала завжди авіація з повітря. І ти навіть не знаєш, ти бачиш, що летить гелікоптер, і ти не розумієш: чи він буде наносити по тобі вогневе ураження, чи не буде наносити вогневе ураження… Це людський фактор, ти чуєш гелікоптер, ти бачиш, як він летить, ти розумієш, як він тільки що відстрілював по сусідній позиції - і ти все одно понижуєш свій силует, і ти вже не дивишся там на противника, ти ховаєшся від гелікоптера… Гелікоптер відлітає, ти піднімаєшся - противник вже від тебе за 5 метрів. Тобто вони теж тікали, тому що там наносилось вогневе ураження їхніми ж гелікоптерами хаотично. Вони могли там і своїх зачепити.
Ми якось там сиділи з товаришами, з якими там були, на "Антонова", і обговорювали цей момент. Я сказав: куди б завгодно повернувся, у Бахмут би повернувся, туди б повернувся, а на "Антонова" ДП 24 лютого не хочу повертатися".
Бій, який провели нацгвардійці на аеродромі Гостомеля, дозволив українським силам виграти час. До летовища вирушило підкріплення. Туди підійшли військові 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців, а також 95-ї та 80-ї окремих десантно-штурмових бригад.
Продовжує Сергій Фалатюк:
"Ми виграли тільки те, що навіть цими маленькими силами, які в нас були, ми стримували їх, я ж кажу, майже до кінця дня. Ми дали можливість 72-ій бригаді висунутися зі свого постійного місця дислокації на оборону Київщини, там по річці Ірпінка виставити вже артсистеми, РСЗВ-системи, і вже окопувати свою піхоту, щоб не дати противнику зайти в столицю. Ми цим вогневим ударом стримували їх, щоб наші сили підійшли ближче, розгорнулися і почали наносити вже масові артобстріли по ДП "Антонова", руйнувати злітну смугу, щоб вони не могли туди прилітати".
Українська артилерія та авіація відпрацювали по злітній смузі аеродрому Гостомеля. На той час із Пскова летіли ще 18 Іл-76 із десантом на борту
Після відходу українська артилерія та авіація відпрацювали по злітній смузі аеродрому Гостомеля. Це було стратегічно важливе рішення – на той час із російського Пскова в напрямку Києва вилетіли ще 18 військово-транспортних літаків Іл-76 із десантом на борту. Планувалася висадка механізованої бригади з технікою та артилерією – до 4 тисяч окупантів.
Усі літаки були змушені змінити курс і приземлитися в білоруському Гомелі. Інтенсивні бої за сам Гостомель тривали ще днів десять, доки селище не опинилося під тимчасовою окупацією.
Якби бригада нацгвардійців була на місці дислокації у повному складі - імовірно, таки вдалося би уникнути окупації Бучі та Ірпеня, - вважає Сергій Фалатюк:
"Можливо, ми б втримали ДП "Антонова" і не допустили там захоплення Бучі, Ірпеня. Це теж суто моя точка зору, тому що це було дуже все різко, неочікувано. Ніхто не чекав, що вони просто підуть по повітрі. І це їм дало дуже багато часу виграти".
За перші дні повномасштабного вторгнення значна частина півночі Київської області була окупована російськими військами, які зайшли з боку Чорнобильської зони відчуження.
Події на Київщині розвивалися настільки швидко, що багато людей у перші ж дні опинилися під окупацією чи на лінії бойових дій. Від постійних обстрілів доводилося по кілька діб поспіль переховуватися в підвалах та бомбосховищах.
Особливо запеклі бої, в ході яких українські військові спалили десятки одиниць російської техніки, відбулися 27 лютого в Бучі та Ірпені. У Гостомелі ліквідували кадирівського генерала Магомета Тушаєва.
Євген Межевікін: "Противник не розраховував, що ми будемо чинити супротив"
Київ намагалися окупувати. Втім російська армія не очікувала такого спротиву, який чинили Сили оборони України. Розповідає танкіст, полковник Збройних сил, Герой України Євген Межевікін. На той час він очолив зведену тактичну групу “Адам” і брав участь у боях за Ірпінь:
"Від кільцевої дороги противник знаходився за декілька кілометрів. А також декілька інших напрямків. І через Боярку, і по кругу Києва, зі всіма напрямками. І коли він розсік напрямки Чернігів і Київ, розділив і Житомир, то розуміння такого... неминучого чогось страшного - воно частіше тебе вже навідувало, але добре, що був, скажімо так, досвід виконання складних завдань і розуміння, що є підтримка, є засоби, і головне: є боєприпаси і є кому працювати. І це вселяло в тебе надію і віру в те, що ми зможемо зупинити на цьому напрямку ворога. Тим паче, розуміння, що якщо ми відійдемо в саме місто, для захоплення міста потрібно дуже великі зусилля і час. А противник не розраховував, що ми будемо чинити супротив".
Російські військові планували потужним ударом атакувати українські підрозділи, що стояли на основних напрямках Київщини. Після цього - зайти вглиб і перерізати логістику, - каже Євген Межевікін. Відсутність боєприпасів і палива, за задумом окупантів, мала вплинути на боєздатність українських військ. Вони розраховували, що Сили оборони України здадуться, і російська армія без боїв зайде до Києва.
Бої тривали в різних населених пунктах Київщини. Наприкінці лютого російську техніку знищували у Бородянці. На початку березня "азовці" зупинили ворога біля Ворзеля. 8 березня під Макаровом три українські танкові екіпажі знищили шість російських танків. Велику роль в обороні міст відіграла місцева самооборона та добровольчі формування.
Коли росіяни не змогли форсувати річку Ірпінь у Гостомелі та Ірпені, вони спробували прорватися до Києва через села Горенка на західному напрямку та Мощун на півночі. У жорстоких боях столицю відстояли бійці 72-ї бригади та нацгвардійці 4-ї бригади оперативного призначення. Тоді ліквідували підрозділи щонайменше трьох елітних дивізій Повітряно-десантних військ Росії – "Псковської", "Іваново-Костромської", "Тульської" та двох бригад морської піхоти – з Владивостока та Камчатки.
Українським військовим допоміг також підрив дамби в районі села Козаровичі, що у Димерській громаді Вишгородського району. Внаслідок цього вода в Ірпені піднялася на 1,5–2 метри, що завадило окупантам.
Богдан Матківський: "Рішення про підрив дамби було влучним"
Богдан Матківський був на той час командиром зведеної групи батальйону імені генерала Кульчицького 27-ї бригади Національної гвардії України. Разом із побратимами він отримав завдання висунутися до дамби і допомогти 72-й бригаді імені Чорних Запорожців втримати цю ділянку. Як виявилося пізніше, навіть після підкріплення сил і засобів було все одно недостатньо, - пригадує військовий:
"Дана дамба була стратегічною ще з тієї точки зору, що по ній могли би пересуватися танки. Там був невеликий місточок, а якщо б відбувся такий прорив, танки б зайшли в тил нашим військам. Це була б дуже велика небезпека прямого наступу на Київ.
Справа в тому, що ворожі війська вже були в селі Козаровичі, а ми якраз стояли на дамбі та заважали їм перейти цю дамбу. Там було десь метрів 20 ширини, якщо б туди прийшли війська, то була б дуже величезна загроза повномасштабного заходження в Київ всього угрупування, яке на той час налічувало до 10 тисяч особового складу на цій стороні. Єдине, що рятувало, це місцевий рельєф. Якраз із тих 20 метрів воно зосереджувало наш вогонь на противнику і не давало їм можливості так просуватися, як би вони хотіли".
Українські бійці намагалися знищити якомога більше російського особового складу і техніки. Тоді біля дамби у Козаровичах військовим вдалося навіть заманити бойовий вертоліт РФ і збити його.
Розповідає нацгвардієць Богдан Матківський:
"Після наших мінометних і артилерійських обстрілів, для того, щоб послабити тиск на нас - ворога мається на увазі - досить часто прилітав саме Мі-8 для забирання поранених їхніх. А його супроводжували два "крокодила" їхніх, 52-х. Цей момент був підмічений особисто мною, і було повідомлено, що можна заманити їх в пастку. Зрештою так і сталося після чергового артилерійського обстрілу. В них знов поранені, в них знов 200-і. І знов прилітає Мі-8 і уже Ка-52 летить в нашу сторону. І успішно збили саме там оце відео, яке досить гарно тоді розійшлося по інтернету, як підбили Ка-52, як воно все в полум’ї бабахнулося на поле. Це було сплановано, заплановано для того, щоб підловити. Після цього вже ніхто не прилітав до нас, уже було набагато легше, тому що не велися постійні обстріли з повітря, а це давало можливість бачити оперативну сторону на цьому рубежі і давало змогу приймати відповідні, адекватні і рішення, і дії для відсічі російської агресії".
Рішення про підрив дамби було влучним, - вважає Богдан Матківський. Це унеможливило побудову понтонної переправи окупантами і подальшу висадку їхніх сил. Тож українські військові отримали наказ підірвати дамбу і відступити на інший берег.
Продовжує Богдан Матківський:
"Відійти, тому що невідомо було, що би сталося під час підриву. Міст міг обвалитися, і ми би залишилися там абсолютно відрізані. Тому було прийнято рішення звільнити дамбу, поставити вогневі точки саме на цьому березі, щоб не дати можливості все ж таки кинути ці понтони з другої сторони. Зрештою, ця задача була успішно виконана, але і в цей же час можна сказати, що вночі хлопці заносили ці заряди, які підірвали цю дамбу, в руках. Враховуючи, що це досить вузько ці 20 метрів завширшки, і противник дуже гарно пристрілявся своєю артилерією по самій дамбі, у любий час могло прилетіти від їхньої артилерії - і це була би дуже велика біда. Але ми виконали першого разу завдання, коли був перший підрив, не допомогло. З другого разу допомогло частково. І тільки на третій раз, коли прилетіла "вертушка", і вже з "вертушки" вдалося положити такі великі листи, що дозволило повномасштабно насичувати водою саме ті території, які були потрібні".
На першому етапі українські бійці заклали близько тонни вибухівки, на другому - її кількість збільшили до півтори. Військові намагалися ретельно прораховувати наслідки підриву, щоб зашкодити планам окупантів, але водночас частково зберегти дамбу для майбутніх контрнаступів.
Богдан Матківський. Фото: armyinform.com.ua
Дамбу у Козаровичах підірвали 8 березня
Дамбу у Козаровичах підірвали 8 березня. Українські захисники навмисно обрали темну пору доби, щоб окупанти не могли побачити, що ж відбувається насправді. Богдан Матківський згадує, що тоді ще не було таких досконалих безпілотних систем, які би могли фіксувати рухи в нічний час. Різниця між першим і другим підривом становила 30 хвилин. Після другого підриву російська армія почала застосовувати свою артилерію.
Ділиться спогадами Богдан Матківський:
"Розуміли, що щось відбувається, але побачити фізично вони не могли. Тому десь тільки на четвертий або п'ятий день їхня розвідка змогла підійти до самої будівлі дамби, так як ми вже знаходилися на другій стороні, і побачити, що насправді там сталося, які там є ураження, і що уже через міст переїхати танком не вдасться. Тобто міст був так само частково зруйновано. Через міст могла б пройти тільки піхота, і це дуже-дуже вузька смужка для цієї піхоти, що нам полегшувало завдання, адже прицільний вогонь ведеться в дуже-дуже великій кучності, плюс до того, з різних сторін. Це унеможливлює задачі противника перейти на правий берег. Зрештою, ми цим скористалися, і це допомогло нам вистояти. Хоча, в свою чергу, хлопці були рішучі, і ми прийняли рішення, що ми розуміємо всі наслідки, але ми не маємо права кроку назад. З тієї причини, що за нами - Київ, за нами - наш тил, і такий крок став би надзвичайно важким для тих, хто зараз знаходиться на інших сторонах, тобто в сторону Ірпеня і ближче до Києва. Це була би дуже велика проблема. Тому таке рішення прийнялося всіма командирами і всі бійці його підтвердили".
Після підриву дамби вода широким потоком линула з Київського водосховища по річці Ірпінь. Це миттєво нашкодило планам російських військ монтувати понтонні переправи. Вони намагалися це робити, але понтони змивало водою - потік був настільки стрімким, що окупанти не могли втримувати конструкції на воді.
Говорить Богдан Матківський:
"Нашим силам оборони це давало можливість розстрілювати їх ще до початку їхнього виставляння... На це виходить дуже багато часу через таку течію, через наповнення, через постійний підйом води, який досяг до того, що в сусідніх селах позатоплювало хати. І це допомогло по всій річці Ірпінь усім Силам оборони стримувати саме російські війська. Це допомогло їх зупинити на цьому рубежі і вже після цього планувати контрнаступальні дії українським Збройним силам".
Плацдарм був готовий. Українські військові вже розуміли, в який спосіб можна піти в атаку і почати звільнення територій. Їм також активно допомагали учасники місцевої територіальної оборони.
Продовжує Богдан Матківський:
"Це були їхні рідні села. Вони дуже сильно рвалися в бій, бо місцеві жителі їм повідомляли, як їхніх батьків розстріляли. Вони надзвичайно були мотивовані, щоб іти в бій і штурмувати. Так само і Національна гвардія, батальйон Кульчицького, був готовий до таких контрнаступів, але для цього мав прийти чіткий наказ. Тому все було сплановано і розіграний весь сценарій саме біля Ірпеня, біля Бучі, що дало змогу відтіснити їх абсолютно. І перші заходи, це вже було десь під квітень місяць, це було в середині квітня, нам вдалося зайти в село Козаровичі і, зрештою, повісити український прапор, бо це якраз була наша зона відповідальності утримання, а в подальшому і звільнення".
Наприкінці березня Сили оборони України на Київщині почали переважати. Залишки російських військ в районі Приірпіння опинилися в оперативному оточенні. 28 березня українські військові повністю звільнили від окупантів місто Ірпінь. За офіційними даними, під час бойових дій там загинули десятки бійців місцевої територіальної оборони, а також понад 300 цивільних жителів міста, серед яких 20 дітей.
В результаті битви за Ірпінь було зруйновано понад 70% інфраструктури громади. Майже півтори тисячі приватник будинків знищені і понад тисяча - частково пошкоджені. Ремонту потребували понад 500 багатоповерхових будинків.
"Окупанти жили в квартирах, ходили в туалет. А каналізація не працює, там гора, і вони там же й жили, і це все нюхали..."
Після того, як російських військових вибили з Ірпеня, українські захисники проводили зачистку міста, і ось що вони побачили.
Розповідає Герой України Євген Межевікін:
"Коли ми звільнили Ірпінь, зайшли в ті комплекси, де перебували рашисти, до сьогодні я зберіг це відео. Ми перевіряли на наявність противника приміщення і на наявність мінновибухових пристроїв. Майже всі квартири, які були жилі, вони були зламані, виламані двері. Все майно було витрушено на ліжках з шухлядок, з полиць - все, що біжутерія, монети, все, що вони перебирали - воно було на ліжку, а все, що одяг - воно просто на землі. І так от знаходили там і боєприпаси, і зброю знаходили, і вибухівку. І там були декілька місцевих жителів, які жили з рашистами. І що цікаво, я завжди показую, наскільки дика орда до нас зайшла, захоплювати нашу країну. Вони жили на поверхах, в квартирах, ходили в туалет. А каналізація не працює, там гора, і вони на цю гору ходили і там же й жили, і це все нюхали...".
Коли російські загарбники почали відступати, вони намагалися забрати з собою якомога більше речей, якими заволоділи під час окупації. Українські військові знали про мародерство, яке чинять вороги, і це було додатковим свідчення того, що російська армія тікає з Київщини.
Розповідає Євген Межевікін:
"Мені дзвонили знайомі й розповідали, що в Димері рашисти бігають по хатах, знімають люстри, виривають "з корінням" пристрої, які вбудовані. І от це мародерство поспіхом дало нам розуміння, що потрібно нарощувати зусилля і просуватися вперед, гнати їх далі".
На загальний результат - звільнення Київщини від окупаційних військ - вплинув як сміливий спротив Сил оборони України, так і залученість до цього процесу місцевих жителів. Вони зробили величезний внесок у перемогу над російською армією у Київській області, - каже полковник:
"По-перше, той опір, який вони зустріли, і неймовірна єдність людей. По-друге, ураження, які наносилися в глибину угруповань наступальних. І дії диверсійних груп, партизанських груп, які знищували логістику, і противник просто не мав змоги елементарно заправляти ту техніку, яку він хотів використати для захоплення наших міст, нашої столиці.
Якби ви бачили ту переписку... ті групи, які створювались в "WhatsApp", "Сигналі", і яку інформацію вони кидали по розташуванню, по переміщенню. Вони кажуть, "от їде якась така хрінь, але на колесах, і у неї стирчить ось те, ось те, ось те. І отак от, з тих повідомлень місцевих, які не розуміють, але описують той об'єкт, який рухається, ми розуміли: що їде, скільки їде і яку задачу воно буду виконувати, і де вони зупиняються, і де вони зупиняться. Отже, ми розуміли, знаємо ж їх тактико-технічні характеристики. І ми вже і розсилали фотографії з назвами, щоб вони хоч більш-менш не витрачали час на це. І, відповідно, все це з координатами передавалось на вогневе ураження. Вогневе ураження наносилось... і з повітря, і безпілотними засобами, і артилерією. Тобто, той вплив і точність завданих ударів, і ураження вогневе, вони відіграли дуже велику роль. Але вона неможлива без дій людей, без дій цивільних людей".
30 березня відбувся один із останніх масштабних боїв на Київщині – у Дмитрівці, селі на північ від Житомирської траси. Там під час танкового бою захисники знищили понад 15 одиниць бойової техніки російських окупантів.
31 березня зачистили Бучу, 1 квітня останні російські підрозділи залишили Гостомель. До 2 квітня вся Київщина була деокупована. За кілька днів у Кремлі відведення військ від столиці України назвуть, так би мовити, "жестом доброї волі".
Ось що кажуть про це українські військові, які брали участь в обороні та звільненні Київщини. Офіцер відділення розвідки Нацгвардії Богдан Матківський пригадує, як російські війська тікали з регіону:
"Було б якесь інше сприйняття, якщо б я сидів на дивані і не бачив, як це все відбувається насправді. Якби ми не бачили, як вони втікають і скільки їх полягло. А так я знаю чітко: вони тікали, тому що ось-ось мав початися наш контрнаступ. Їхніх сил уже не вистачало. Підкріплень, резервів у них не було. Їхні війська відмовлялися іти в атаку. Вони сиділи далеко від лінії зіткнення, під Києвом, далеко в лісах. І ми пізніше бачили, скільки техніки їхало назад в Білорусію. Білорусію, в Росію, куди вона там тікала. Ми чули їхні переговори, що вони між собою говорять. І це все не дає можливості якось іншим думкам, крім того, що вони ганебно програли наступ на Київ. Вони ганебно втікали. Ми їх розбили, ми їх додавили тут, під Києвом. Думаю, це ще не тільки честь і слава і побратимам, і хлопцям за те, що пішли на нелюдські жертви щодо себе, щодо своїх сімей, боронячи столицю України. Дуже важливо, як на мене, саме оцей бойовий дух українського народу, який в одну хвилину, в один день, в одну годину став єдиною нацією, яка дає відсіч агресору, і який би той агресор не був по величині великий, чи потужний. Ми все рівно, наш дух буде міцніший, сильніший і стійкий".
Російські військові справді були переконані, що зможуть за кілька днів захопити Київ. Вони не очікували настільки потужного військового опору, який змусив їх відійти з Київщини.
.jpg)
Євген Межевікін. Фото: Суспільне/Олександр Брамський
Після деокупації Київщини на звільнених територіях були зафіксовані численні воєнні злочини російської армії
Після деокупації Київщини на звільнених територіях були зафіксовані численні воєнні злочини російської армії. Серед них - мародерство, катування, насильство і вбивства. За даними Офісу генерального прокурора, лише в Бучанському районі за 33 дні окупації російські військові скоїли понад 9 тисяч воєнних злочинів та вбили понад 1400 цивільних жителів, серед них – 37 дітей. Фото тіл на вулиці Яблунській у Бучі облетіли і шокували весь світ.
Після звільнення Київщини на початку квітня 2022-го року були знайдені тіла сім’ї старости села Мотижин, що у Макарівській громаді Бучанського району. Ольгу Сухенко, її чоловіка та сина російські військові викрали наприкінці березня і закатували. Також у квітні оприлюднили відео, на якому було видно, як окупанти розстрілювали цивільних людей в автівці на Житомирській трасі. Крім того, на початку квітня біля траси за 20 км від Києва знайшли загиблих мирних жителів. Під ковдрою лежали кілька мертвих оголених жінок, яких російські загарбники намагалися спалити на узбіччі дороги. 7 квітня мер Ірпеня повідомив, що в місті під час окупації російські військові розстрілювали людей та давили тіла танками. І таких злочинів - сотні. Доля багатьох людей досі невідома.
Внаслідок бойових дій на Київщині було пошкоджено понад 26 тисяч житлових будинків, з них 5 тисяч – зруйновані повністю. Великої руйнації зазнала Бородянка, на яку скидала бомби російська авіація. Там знищили 8 багатоквартирних будинків і пошкодили ще 32. Також суттєво постраждало село Мощун. Там повністю чи частково було знищено 70% забудови.
У березні 2023-го року Президент України Володимир Зеленський підписав Укази про присвоєння почесної відзнаки "Місто-герой України" Гостомелю, Бучі та Ірпеню.
Російська армія підійшла надзвичайно близько до столиці і була впевнена, що захопить Київ без бою. Втім, українські захисники вкотре продемонстрували, що їх не лякає переважаюча сила ворога. Сили оборони витіснили російську армію і зберегли столицю від окупації. Події тієї весни жителі Київщини не забудуть ніколи. Адже цінність свободи відтоді має особливе значення.
