Банер із рядками Тараса Шевченка у звільненій Балаклії (Харківщина), вересень 2022 року. Скріншот із відео Володимира Коробчука, військовий підрозділ "Спрут"
Слобожанський контрнаступ розпочався 6 вересня 2022 року
Вересень 2022 року. Українські бійці звільнили від російської армії місто Балаклію Харківської області. Одне з найбільш відомих відео того часу: українські захисники зривають російський плакат з вуличного білборду, а під ним ― увесь час окупації висів портрет Тараса Шевченка з написаними рядками пророчого вірша "Борітеся ― поборете". Ці кадри облетіли весь світ. Місцеві жителі зустрічали українських військових зі сльозами на очах. Інформація про успішний контрнаступ на Харківщині з'явилася неочікувано і стала великою радістю для всієї України. Операція готувалася і велася в умовах надзвичайної секретності. І згодом її назвуть шедевральною.
Окупація Харківської області, як і низки інших регіонів, почалася 24 лютого 2022 року після того, як російська армія вторглась на територію України повномасштабним наступом. Обласний центр Харків не був захоплений російськими військами, проте інші міста, зокрема Ізюм, Куп'янськ та Балаклія, потрапили під контроль окупантів.
Бої за Ізюм точилися з перших днів великої війни. Загарбники інтенсивно обстрілювали місто і його околиці з авіації та артилерії. На багатоповерхівки з людьми всередині окупанти скидали авіабомби ― складалися цілі під’їзди. Ізюм був захоплений у квітні 2022 року. Жителі міста кілька тижнів прожили у своїх підвалах без електрики, води й опалення. Російські війська зруйнували 80% інфраструктури. Також вони підготували списки осіб, яких хотіли затримати або схилити до співпраці. У списках були місцеві політики, активісти, військові, їхні родини ― всі ті, кого окупанти вважали небезпечними. Згодом цих людей катували і вбивали. Так само події розвивалися і в інших окупованих населених пунктах Харківщини.
Слобожанський контрнаступ Сил оборони України розпочався 6 вересня 2022 року. Він призвів до майже повного звільнення Харківської області від російських загарбників. Цьому передувала інформаційна кампанія, яка переконала ворога, що основний удар буде сконцентрований на південному напрямку. Міжнародні партнери на той час погодилися постачати деякі типи сучасного західного озброєння. Зокрема, на українському боці з’явилися американські реактивні системи HIMARS. Вони дозволили завдавати точних ударів по російських складах із боєприпасами.
Контрнаступ на Харківщині став для російської армії несподіванкою. Окупанти виявилися дезорієнтованими і небоєздатними. Основний удар був спрямований на міста Балаклію, Куп’янськ та Ізюм. Вони були головними логістичними центрами ворожої армії. Російські військові тікали в паніці, залишаючи при цьому багато техніки та боєприпасів.
Обстановка сприяла наступу
Завдання звільнити населені пункти у напрямку Балаклії разом із побратимами отримав легендарний танкіст, Герой України Євген Межевікін. Крім танкового підрозділу, цю задачу також виконували бійці Головного управління розвідки та Сил спецоперацій. Російські військові швидко залишали свої позиції.
"Та обстановка, яка там склалася, сприяла наступу. Що з нашого боку, що з їхнього боку. Тому що не було безпосередньої лінії зіткнення з противником. Там були сірі зони, які ніхто не використовував. І для нас це було дико, коли ми стали на напрямок Вербівки. Я відправив одразу групи, які зайшли в сірі зони, розмінували їх, зайшли впритул до противника, підготували позиції, з яких працювали снайпери, гранатометники, куди можна було заїхати технікою максимально безпечно, не використовуючи UR-77, не використовуючи додаткові машини з мінними тралами".
Частина Харківської області опинилася в окупації, а решту регіону продовжували утримувати українські захисники. Олександр Ушинський був на той час військовим 127-го батальйону Територіальної оборони міста Києва. Після того, як Сили оборони звільнили Київщину, бійців перевели на Харківщину. Вони займалися охороною державного кордону і бачили на власні очі, як розвивалися події перед Харківською наступальною операцією.
Говорить Олександр Ушинський:
"Богодухівський район, Золочівська громада. Основна наша команда базувалася в селі Одноробівка. Це, можна сказати, дуже цікаве село. Колись за козаччини там проходив шлях, яким козаки їхали по сіль. І це найвища точка в цьому селі. Отак ми туди потрапили, нас постійно обстрілювали. Це було за кілька кілометрів від українсько-російського кордону. Я був старшим офіцером у цьому підрозділі. У травні ми вже знали, що з-під Харкова, Лозової, із Циркунів, Рогані вже почали виганяти цю нечисть. І якраз у той період ми долучилися до звільнення, чи до утримання навіть кордонів, наших сіл на Харківщині. Йшли дуже жорстокі бої, особливо ― це станція Одноробівка. Це село Одноробівка, а за кілька кілометрів станція Одноробівка ― це перехід українсько-російського кордону. А також село було поряд ― Баранівка, часто ці села звучали в ефірі радіомовлення і телебачення. І постійно ми були на прицілі російської як артилерії, так і авіації".
Російська армія обстрілювала позиції українських військових, які обороняли державний кордон. Окупанти застосовували різноманітні типи озброєння. Бої біля кордону на Харківщині йшли постійно.
Продовжує Олександр Ушинський:
"Нас постійно крила артилерія, і я ще раз повторюся: авіація нас обстрілювала прямо з території Росії, ті самі КАБи. У мене є фото, де серед футбольного поля була вирва глибиною десь 5 метрів і в діаметрі 15-18 метрів. Це дуже потужна зброя… Якщо ви в епіцентрі вибуху, то ви не врятуєтесь. А якщо десь... Але артилерія, ти ж не знаєш, коли ніхто не оголошує, це передні рубежі. Ніхто там ніякої тривоги не оголошує... Ти постійно повинен бути на чеку. І як йде обстріл, ти чуєш свист, ти вже приблизно орієнтуєшся, чи це міна летить, чи це снаряд летить. А ми були, я ж кажу, за пару кілометрів від російського кордону. Якщо ми бачимо ці ферми, що світяться, то ви уявляєте, наскільки близько ми знаходились від самої Росії".
Розмістившись у селі Одноробівка, українські захисники облаштували там штаб. У населеному пункті не було електрики і зв'язку.
Пригадує Олександр Ушинський:
"Пів села ходили до нас заряджати телефони. У нас постійно працював генератор. Там у тій хатинці, де ми були, був штаб нашої роти. До речі, коли я приїхав, вікна були відкриті, і я кажу: командир, тут з РПГ ― і тебе немає. То я сітками обставляв вікна, все організував. Він каже: так, знаєш ― роби. Тому що, розумієте, якщо командир не знаючий і починає показувати свою правоту, а решта бійців, знаючи про це, насміхається ― командир повинен іти, тому що там люди були різного віку, різного фаху і мали різний бойовий досвід. І ми укріпили цей будинок, а я у старому курятнику ― обложили хлопці (там поряд залізнична колія, я ж вам казав) ― дубовими шпалами в два ряди. І спали на підлозі, тому що якщо розривається міна чи снаряд, то осколки розлітаються під кутом десь 45 градусів, і чим нижче ти знаходишся, ти можеш бути взагалі не уражений, тільки контужений чи що. От ми постійно із ще одним товаришем, він із міста Коломиї, по черзі навіть вночі, не будучи на посту, тримали руку на пульсі, тому що у цьому будинку був "Старлінк", тут було керівництво роти".
Військові допомагали місцевим жителям, наскільки могли. І з електрикою, і зі зв'язком, і з продуктами харчування, розповідає офіцер. Захисники відчували підтримку населення.
Розповідає Олександр Ушинський:
"Ми місцевих знали: той ― кіномеханік, той ― там, той ― там. Навіть хлопці десь рибу хтось там зловить, то... І нам приносили, а якщо наші хлопці десь там хтось зловив, тому що там ставок, то ходили сільським роздавали. Ну, дуже дружно жили. Оці ж приносили нам телефони. І кажуть: як би нам світло зробити? У нас води немає. А скважина є? Є. І мій товариш, це Володимир Григорів, він з Коломийського району, прийшов і каже: я договорився з головою сільської ради, що я завтра за свої кошти купляю генератор. І він це зробив. Він круглий сирота. Йому коштів вистачало на сигарети, там ще на якісь речі. Він купив генератор, і цей генератор дозволив і телефони заряджати, і воду мати у кількох багатоквартирних будинках, тому що там було якесь таке господарство компактне. Ми допомагали місцевим, доставляли і продукти харчування... До речі, з продуктами харчування. Ми завжди їхали у Харків. Вони ще не оговталися від того нашестя, цієї саранчі. Ми заїжджали на завод, він так і називається ― тепер потрібно буде придумати як йому дати назву ― це завод імені Фрунзе. Його керівник ― патріотичний чоловік, і він, і його дружина, і син. Вони складали по 400-500 наборів харчових для воїнів! От у нас не було 400-500. Ми по дорозі їхали і на кожному блокпосту, бо хлопці з'їжджаються ― на. Та у нас тут тільки 5-7-10 чоловік. На, другі будуть їхати. І отак підтримували одне-одного, особливо місцеве населення".
Унітази, пральні машини, пісуари… Окупанти крали все
Деякі населені пункти Харківщини українська армія звільнила у травні 2022 року. Після того, як витіснили окупантів від північних околиць Харкова, артилерійські обстріли обласного центру дещо зменшилися. Олександр Ушинський пригадує, що разом із побратимами приїжджав до міста час від часу за зброєю, амуніцією і продуктами харчування. Тож, проїжджаючи звільнені села, побачив наслідки перебування там російських військових.
Ділиться враженнями Олександр Ушинський:
"Ми бачили, як поглумилися росіяни над нашою святою українською землею. Розбивали вони школи, грабували. І те, що дійсно кажуть, що вони крали ― то крали вони все. І це не байка, що вони крали і унітази, і пральні машини, і жіночі речі. Тому що те, що я бачив на Київщині, що ми... повитягували з їхніх машин ― воно зараз знаходиться у мене в музеї. Та сама пральна машина, той самий унітаз. Вони навіть не знали, що це таке. Третє. То був пісуар, вони і пісуар забрали, куди вони хотіли його прилаштувати, я не знаю, мабуть, у своїй броньованій машині".
Тероборонівці, які перебували біля російсько-українського кордону на Харківщині, мали обмаль зброї. Одного разу, після шаленого обстрілу, Олександр Ушинський вдвох із побратимом вирушили розвідати шляхи відходу на випадок, якщо це буде необхідно. Якби російські війська на той час рушили у цьому напрямку, їх навряд чи можна було би зупинити, вважає військовий.
Говорить Олександр Ушинський:
"Поряд кордон… Ви уявляєте нашу роту? Це, можливо, неправильно було: роту територіальної оборони, яка не мала важкого озброєння, не мала бронетехніки ― у нас були кулемети Максим, Дехтярьова, отаке все, знаєте, ще із часів Другої світової війни ― ставити на передній край. Якщо підуть танки, нам, по суті, не було чим… У нас там були пара "Джавелінів" і РПГ-7, РПГ-26. По тяжкій броньованій техніці, вони мають бути, якщо в лоб, то нічого не дадуть. Там дорога йде прямо на тебе, і тяжко було б тримати оборону. Тож ми мали розвідати шляхи відходу. Поряд з нами проходила залізнична колія, яка виходила на українсько-російський кордон. І я разом зі своїм бойовим побратимом, теж старшого віку, тому що молодим потрібно жити і будувати, відбудовувати Україну. І ми, старшого віку, зголосилися, пішли в розвідку. Ми йшли лісами ― без броні, ну, тільки зі стрілецькою зброєю, маючи при собі там по кілька гранат, запасний боєкомплект. От ми з ним пішли тими лісами, дивилися по карті і знаходили в двох місцях під залізничним полотном такі величезні проходи для води. От ми позначали на карті саме шляхи відходу, і нам потрібно було точно визначити координати. Це ми робили. Але проходячи один такий перехід, ми побачили, що там були розтяжки прямо біля одного переходу, і вийшли на другу сторону - там теж було заміновано. Один, інші не встигли. Можливо, це навіть хтось із місцевих цим займався, тому що в тому місці не були ще окупанти. Або їхні диверсійні групи. Тому що це було 3-5 кілометрів від кордону. Що таке 3-5 кілометрів для натренованого спецназівця Росії? Ми познімали ці розтяжки, вернулися назад і вже знали шляхи відходу".
Перебуваючи всього за пару кілометрів від кордону з Росією, бійці тероборони бачили, як російські військові випускали ракети по українських містах. Перед тим, як почався наступ українських сил на Харківщині, окупанти демонстрували, що начебто міцно тримаються у регіоні. Пригадує військовий:
"Вночі я вперше побачив, як кілька установок ― мабуть, чи БМ-21, чи "Ураган", чи ще щось ― одночасно спрацювали, десятки ракет летіло. Воно над нами тільки свистить, тому що ми близько. І пішло туди ― на Богодухів, на Харків, на Полтаву, тому що вони піднімаються, і невідомо, чим вони стріляли. Я, наприклад, так ми з хлопцями сперечалися, той каже ― тим, той каже ― тим, але таке зарево… Ну, освітлювало навіть нашу сторону. Це було дуже страшно, і знали, що ці ракети летять по наших селах, по наших людях, по наших військових. І це було дуже неприємне явище. Це якраз перед наступом, нашим наступом. Вони хотіли показати, що вони сильно тримаються".
Олександр Ушинський. Фото: armyinform.com.ua
Підготовка у цілковитій тиші
Український наступ на Харківщині готувався у цілковитій тиші. Втім, військова операція відкладалася у часі через відсутність боєприпасів, розповідає Герой України Євген Межевікін. Спочатку планували одну дату, але воювати не було чим. Проте завдяки цьому українські війська отримали додатковий час на підготовку.
Продовжує Євген Межевікін:
"Під керівництвом генерала Сирського було проведено декілька організацій взаємодії із залученням всіх командирів бригад, всіх окремих підрозділів. Кожен розповідав, що він буде робити, на якому етапі, у взаємодії з ким, у який час. Тобто хронологія, синхронізація всіх дій була чітко організована. Ми, в свою чергу, провели... розвідку детально районів, як будемо заходити, де будемо зосереджуватись, по яких маршрутах йти, який противник перед нами. Ми навіть вивчили, хто готує їсти у Вербівці для цих уродів, на якій машині возять, в який час, де воно все концентрується. Готували місцеві, готували у своїх будинках, підвозили. Ми завдяки аеророзвідці навіть записували і вивчали: хто з ними спілкується з місцевих, хто їм "зливає" інформацію. Все це опрацьовувалось ― не нами, це не наша задача, але ми все знали, хто де знаходиться".
Захисники почали використовувати ту мінімальну кількість боєприпасів, яка була у них на озброєнні. Снаряди перевіряли на ефективність. Деякі види боєприпасів мали технічні недоліки. Через це були постійні затримки з артилерією, розповідає полковник.
Говорить Євген Межевікін:
"Це дало змогу мені перерозподілити поетапно всі засоби вогневого ураження, виділити додаткові за рахунок бронегруп, танків і БМП. Тому що на артилерію я вже не покладав великі надії. І підключити артилеристів 25-ї бригади, вони нам теж дуже допомогли. Тобто вони не тільки свій напрямок, але й наш напрямок трохи відпрацювали. І перед початком ми почали точково наносити ураження, знищувати противника. І коли зайшли ми на позиції, то те, що побачили бійці: наскільки ефективно відпрацьовували наші танкісти із закритих позицій та артилерія. Були знищені бліндажі, знищена техніка, яка там стояла. І противник, коли відчув за добу весь вогневий вплив на собі, і побачив, що на нього рухаються ще колони техніки, він… просто почав залишати позиції".
Тим часом російські резерви рухалися на підкріплення окупантам, які зазнавали втрат на Харківщині. Але техніка, що під'їжджала, розверталася і також тікала, навіть не заїжджаючи до Вербівки поблизу Балаклії. Підрозділ Євгена Межевікіна провів цю операцію майже без втрат. Українські сили зайняли населений пункт, вирівняли позиції, відновили контроль над місцевими мостами і встановили понтон.
Продовжує Євген Межевікін:
"Через який далі пішли вже на Балаклійські склади підрозділи ССО і ГУР. Настільки стрімкий був рух вперед і розсічення на широкому фронті позицій противника ― дало змогу зайти в глибину, виключити із…підтримки підрозділів артилерію і прибрати логістику, перерізати маршрути висування резервів. Ті підрозділи, які залишилися самі, були розгублені, що у них відсутня підтримка. Вони запрошують підтримку, а її немає. Вони запрошують вогонь, а його немає, артилерійський. І це елемент паніки, яким скористалися наші підрозділи і пішли вперед гнати".
Українські військові захопили тоді дуже багато російської техніки і боєприпасів. Євген Межевікін пригадує, що його підрозділ використовував цю зброю навіть після завершення контрнаступу на Харківщині ― коли їх перевели під Бахмут. Тоді ж, у вересні 2022-го, взявши під контроль Вербівку і Балаклійські склади, військові отримали наказ рушати далі. Хоча, за першочерговим планом, мали там зупинитися.
Такий маневр у подальшому дозволив танковій бригаді форсувати річку і зайти до регіону з іншого боку. Військова операція на Харківщині була організована на високому рівні. Військові виконували її дуже злагоджено, каже Євген Межевікін:
"Ефект неочікуваності, звісно, був. Але те, що я помітив: були прибрані блокпости, прибрані поліцейські патрулі. Все, що могло заважати, або де міг бути "злив" інформації. Плюс легенда якась була: може, заміна підрозділів, може ще щось. Дезінформація теж має роль в кожній задачі, в кожній операції".
.jpg)
Євген Межевікін. Фото: Суспільне/Олександр Брамський
Лише за перший тиждень Харківського контрнаступу українські сили звільнили від російських окупантів майже 4 тисячі квадратних кілометрів території і понад 300 населених пунктів
Лише за перший тиждень Харківського контрнаступу українські сили звільнили від російських окупантів майже 4 тисячі квадратних кілометрів території і понад 300 населених пунктів. У вечірньому відеозверненні 7 вересня 2022 року президент України Володимир Зеленський проанонсував "хороші новини з Харківщини".
Того ж дня українські військові з бригади спецпризначення ім. Івана Богуна опублікували відео, на якому знімають з флагштока російський прапор у селі Нова Гусарівка під Балаклією. 8 вересня Генштаб ЗСУ підтвердив інформацію про звільнення понад 20 населених пунктів у результаті успішних дій Збройних сил України.
Того дня український прапор знову здійняли над Балаклією, а 10 вересня ― над Куп’янськом та Ізюмом. 12 вересня українські війська зайшли на територію міста Святогірська на півночі Донецької області.
Експерти Американського інституту вивчення війни назвали звільнення Ізюма найбільшим військовим досягненням України після перемоги у битві за Київ.
Успіх наступу в Харківській області вдалося забезпечити завдяки ретельному плануванню, а також підготовці сил і засобів, що вдалося провести у режимі надзвичайної секретності. Важливу роль у створенні сприятливих умов для початку наступу відіграла вдала інформаційно-психологічна спецоперація. Під час неї впродовж серпня в українських та світових медіа активно обговорювали наступ Сил оборони на Херсонському напрямку. Росія повірила у реальність таких планів української армії на Херсонщині, тож військове командування окупаційної армії перекинуло частину своїх підрозділів з Харківщини до Херсонської області. Зокрема, на південь перемістили 1-шу гвардійську танкову армію. Окупаційні війська на цьому напрямку стали слабшими і це сприяло успіху ЗСУ.
Російські військові, помітивши українські сили, що йшли у наступ, стрімко тікали. Втім, потрібно було зрозуміти: позиції залишає лише частина окупантів чи всі підрозділи, розміщені в регіоні. Українські захисники поводилися обережно і не переслідували ворога стрімголов.
Розповідає Євген Межевікін:
"На околицях Балаклії теж думали, що противник вже залишив ці позиції, але там був танк і піхота, які очікували підкріплення і тримали свої позиції. Наші теж потрапили в засідку. Тільки після цього вони заплигнули на техніку і рвонули звідти. І отак от ділянки, де вони утримували максимально, а деякі перевдягались після цього в цивільну форму і ховалися. Їх потім теж витягували по одному, тому що місцеві їх здавали ― не наші. Ну, або якісь там… Воно видно, що це не наші".
Коли військові, які обороняли кордон, дізналися, що почався Харківський контрнаступ, вони щиро вболівали за побратимів.
Розповідає Олександр Ушинський:
"Ми знали у той же самий день, тому що військові з військовими спілкуються. Ми вже не відірвані від землі, у нас інтернет підключений, все, знаєте, таке було збудження, таке піднесення. Радісно було на душі, що наші Збройні сили чогось вартують, що ми покажемо, як колись говорив Микита Хрущов, "Кузькіну мать". То ми показали москалям цю "Кузькіну мать". І з Харківської області майже на 95% вибили цю нечисть. Я згодом був у Куп'янську, бачив, як постраждали і тамтешні села, і це місто невеличке. І ми були там ― село, здається, Шевченко чи Шевченкове там є. Ми приїхали з бійцями з "Кракена". Вони мені показали захоплену техніку цих рашистів у великому приміщенні. Це були бронетранспортери, бойові машини піхоти, великий склад харчування. Ми роздавали вже нашим всім побратимам, розвозили, розносили. І вони хотіли викрасти диких свиней. Там було два чи три десятки диких свиней у загоні. Ну, хтось із любителів їх тримав. То вже після москалів кормили цих свиней наші бійці і місцеві працівники, які до того там працювали".
До 13 жовтня 2022 року деокупували ще майже 100 населених пунктів
Після 10 вересня захисники України розпочали наступ на північ від Харкова і за кілька днів звільнили населені пункти Липці, Глибоке, Стрілечу, Малі та Великі Проходи, Козачу Лопань та інші. Наступ Сил оборони України на цьому напрямку завершився виходом на лінію міжнародно визнаного державного кордону між Україною та Російською Федерацією.
Форсувавши річку Оскіл, українські війська створили плацдарм на її лівому східному березі. Тож у кінці вересня Сили оборони почали другий етап Харківської наступальної операції. І за кілька тижнів, до 13 жовтня 2022 року, деокупували майже 100 населених пунктів.
Однією зі знакових подій наступу Збройних Сил України на Слобожанщині стало звільнення міста Лиман Донецької області. Битва за Лиман точилася кілька тижнів: ЗСУ захоплювали селище за селищем та взяли в оточення російське угруповання. У самому Лимані боїв не було, більшість руйнувань припадають на травень, коли на місто наступала російська армія. Деокупація Лимана стала потужним ударом по російській пропаганді, яка після псевдореферендуму проголошувала, що Росія там начебто назавжди.
Інформаційна тиша відіграла важливу роль у Харківському контрнаступі, вважає офіцер Олександр Ушинський. Деякі військові й самі не знали, що беруть участь у настільки масштабній військовій операції.
Продовжує Олександр Ушинський:
"Це дуже добре. І я думаю, що це спрацювали наші розвідники. І, до речі, я знаю, що і Кирило Буданов брав участь у звільненні Харківської області саме у тій операції. Тому що така широкомасштабна операція звільнення пішла вже 6 вересня 2022 року, коли вже там були ці села перші звільнені і вже в сторону Куп'янська, туди до російського кордону, ну майже тоді повністю було звільнено Харківщину".
Ще однією запорукою успішних дій Сил оборони України стала тактика маневрового наступу, під час якого підрозділи українських Збройних Сил, що наступали, не зосереджувались на захопленні населених пунктів, а обходили їх, створюючи для ворога загрозу оточення. Українські воїни на легких бойових бронемашинах стрімко долали значні відстані, просуваючись углиб оборони противника і змушуючи його відступати.
Євген Межевікін відзначив неймовірну вмотивованість українських військових, які брали участь у Харківському контрнаступі:
"Це дозволяє і досі нам виконувати задачі, вести бойові дії, і тримати ворога. Мотивованість людей, це їхній характер та бажання, бажання багатьох не просто перемогти, а знищити ворога, який знаходиться на нашій землі. Багато людей вже виснажені. Всі хочуть відпочити, всі хочуть бути заміненими, але ми не можемо розвернутися і піти, поки противник, ворог не буде переможений. Коли ми його переможемо, тоді можна буде і відпочити, і покращити за всіма напрямками, у всіх сферах діяльності нашу державу, і подивитися, хто ж… заважав нашій швидкій перемозі або є зрадниками".
Після звільнення Балаклії, Ізюма, Лимана та інших населених пунктів ― там виявили місця катування та масового поховання українців. Зокрема, в лісі під Ізюмом була знайдена братська могила, в якій перебували тіла майже 500 людей. Серед них ― і дитячий письменник Володимир Вакуленко, якого окупанти викрали наприкінці березня.
Загалом, на звільненій території Харківської області, за даними поліції, виявили 28 місць, де російські військові утримували місцевих жителів. До них застосовували різні види знущань, а також тиснули психологічно. Людей катували електричним струмом, заламували руки, одягали протигази і не давали дихати та робили інші жорстокі речі. Через російську катівню у Куп'янську пройшли щонайменше 150 людей. Їх утримували в нелюдських умовах, били і допитували.
Росія має бути покараною за злочини
Росія має бути покараною за злочини, які скоїла проти українців і які продовжує коїти, поки триває війна, вважає військовий Євген Межевікін. Навіть якщо цей процес триватиме десятиліттями, справедливість має бути встановлена.
Продовжує Євген Межевікін:
"Коли німці зрозуміли, що вони накоїли? Вони зрозуміли не одразу, коли програли, вони зрозуміли тільки після того, коли їм протягом десятиліть показували, що вони накоїли. Хто буде рашистам показувати, що вони накоїли, якщо будуть домовленості? Ніхто. Їм будуть розказувати, що це вимушена міра, це перемога на даному етапі, і перемога у нас буде іще попереду. І ми всіх дожмемо, ми Вашингтон ― в труху і Ла-Манш за три дні. Нічого не зміниться. Щоб рашисти зрозуміли, що вони імперці, і цю імперськість у них потрібно лікувати, вони повинні зрозуміти, їм потрібно показати. А щоб їм показати, вони повинні опуститися на той рівень, коли вони готові слухати".
Росія не відмовиться від своєї мети щодо повної окупації України, якщо не буде розгромлена на полі бою і покарана за всі злочини, вважає Олександр Ушинський:
"Ми захищаємо свою Вітчизну. Вони ― просто загарбники, гвалтівники, грабіжники, вбивці. Ну що про них можна говорити? Сьогодні весь світ знає і бачить обличчя цієї держави, яку хотіли колись, навіть раніше України, запросити у те ж саме НАТО. Росіяни про це знають? Мислячі люди розуміють, що відбувається. Ми бачимо багато... так званих хороших рускіх. І зараз це висловлювання доходить і до тієї сірої маси, яка до сьогоднішнього дня підтримує загарбницьку війну Росії проти України. І вона є екзистенціональною, тому що війна ― це на знищення повністю України. Вони ж сказали, яка в них мета. Мета дійти до… кордонів із західними державами і знищити Україну і все українське поневолити. Тому що Росія ніколи не може бути наддержавою, імперією без України".
Звільнення окупованої частини Харківщини восени 2022 року надихнуло українців до посилення опору агресору. Також події тих тижнів надихали жителів інших окупованих територій і зміцнювали віру в перемогу. Про успіхи Сил оборони говорили не лише в Україні, а й в усьому світі.
Коли військові звільняють від окупації той чи інший населений пункт, їм, як правило, не до емоцій. Після виконання бойового завдання потрібно бути готовими до наступних дій, каже Євген Межевікін:
"Мабуть, немає емоцій на першому етапі, тому що одразу звільнення ― не означає, що це кінець бою, кінець задачі. В першу чергу ― перевірка підрозділів, втрати, які вони понесли, що вони використали по боєприпасах, що необхідно. Приклад: на Лиманському напрямку, коли ми звільнили населений пункт, через який не могли там наші підрозділи просунутися вперед. Перше, що я дізнався: що необхідно, на яких позиціях хто знаходиться, забезпечив роботу артилерії і полетів туди з нічниками, з тепловізорами, щоби на місцевості вже визначитися з позиціями, з групами і подальшими діями. І тільки після того, як наші підрозділі зайшли в Лиман і просунулися туди вже далі, то я зрозумів, що ми задачу виконали і все ок. Втрати понесли, є і загиблі, і поранені, і техніку втратили на замінованих ділянках в основному. Але тоді вже немає такого... відчуття радості, щастя. Ти просто розумієш, що ти виснажений і потрібно відпочити і людям, і тобі, і далі готовим бути до наступних дій".
Досягти перемоги України у військовий спосіб наразі дуже складно, каже Герой України. На шляху до цієї мети важливо об'єднати зусилля ― як України, так і Європейського Союзу. Цей шлях може бути довгим, але українці його подолають, додав Євген Межевікін:
"Це комплексна задача. І комплексна задача не тільки нашої країни, військовий і політичний шлях. Це так само і військовий, і політичний шлях партнерів, які нас підтримують, європейської спільноти, в першу чергу. Домовлятися ― це значить іти на якісь компроміси. Компроміси можуть бути тільки в тому випадку, якщо… жодного військовослужбовця, жодного рашиста не буде на нашій землі. Це єдиний компроміс, на який можна піти. Тому що всі домовленості не будуть дотримуватись ніколи, і для них це буде маленька перемога, або маленький крок для здобуття великої перемоги, і вони всі будуть у це вірити, і вони будуть чекати велику перемогу. Не закінчиться війна на цьому. Тому боротьбу припиняти не можна ніколи".
Харківщина стала одним із найбільш зруйнованих регіонів під час війни. Після відступу російські війська обстрілювали Куп’янськ та прикордонні села, також продовжували ракетні обстріли регіону. Втім, поразка окупаційної армії на цьому напрямку засвідчила неймовірну згуртованість і професійність Сил оборони України. Захисники вкотре продемонстрували, що можуть розгромити ворога, який кількісно суттєво переважає. У Головному управлінні розвідки Міноборони України Харківську наступальну операцію називають шедевром стратегічного рівня. Адже в її результаті вдалося відвоювати 8,5 тисяч квадратних кілометрів територій. А це ― близько 400 населених пунктів та 150 тисяч українців, які дочекалися деокупації. І відтоді мають можливість жити на своїй рідній і вільній українській землі.
