Фото з відкритих джерел: Брати Тютюнники Григорій та Григір
Старший брат рішуче відучив молодшого від російської мови
25 квітня виповнюється 105 років з Дня народження Григорія Тютюнника, українського поета, лауреата Шевченківської премії, автора славнозвісного роману "Вир". Однак, коли ми говоримо про Григорія, ми одразу згадуємо і Григора. Ці брати – феномен української літератури. Рідні брати по батьку стали знаковими письменниками. І вони неподільні: без Григорія не було б Григора і навпаки. Тому на початку попрошу вас розповісти про їхню родину, згадати їхні факти біографії. Яким було їхнє дитинство і становлення?
Обидва брати народилися в селі Шилівка Зіньківського району, тоді ще повіту, Полтавської області. Вона справді були братами по батькові. Але Григорій Михайлович був набагато старший свого молодшого брата. І становлення Григора Тютюнника, як письменника, не мислиме без згадки про вплив Григорія Тютюнника, старшого брата. Ми знаємо, що Григір Тютюнник спочатку не сильно орієнтувався на творчість свого старшого брата. Тим паче, він почав писати російською мовою. І це дуже стривожило Григорія Миколайовича.
Він рішуче переконував свого молодшого брата, що він повинен писати українською мовою. І це відіграло дуже велику роль у становленні Григора Тютюнника. Тим паче, брат був фронтовик, він пройшов Другу світову війну і на той час мав досить великий авторитет в літературі. Він працював в тодішньому журналі "Жовтень", набув там досить серйозної фахової підготовки, як редактор. Окрім того, він і сам багато писав, зокрема поезії. Але поезія Григорія Тютюнника була, як тоді казали, на злобу дня: про комсомольців тощо. Його збірка називалася "Зоряні межі". Втім, повість, яка тоді з'явилася "Хмарка сонця не заступить", була вже наближена за образністю, за стилем і за тематикою до майбутніх творів Григорія Тютюнника.
Я думаю, що Григорій Тютюнник відчував собі великий потенціал письменника. Це також усвідомлював і Григір Тютюнник. Тому світоглядне формування Григора Тютюнника відбувалося під впливом свого старшого брата. Можна взяти збірку Григора Тютюнника "Коріння" і прочитати там спогади про його старшого брата. Він там дуже щиро розповідає про те, як його старший брат відучив від російської мови.
Якщо у письменника не було бодай одного вірша про партію, він видати книгу не міг
Григорій Тютюнник – фронтовик з дуже непростим військовим досвідом: поранення, контузії, комісування, повернення добровольцем на фронт. І це те покоління, яке в 1946-47 через паузу закінчувало університет і виходило в люди. Григорій Тютюнник поїхав працювати до Львова, і це було вкрай важливо для утвердження української ідентичності. І всі ці факти можна знайти в романі "Вир".
Справді, захід України для багатьох східняків був відкриттям. Він тоді працював в журналі "Жовтень" і чітко дотримувався принципів соціалістичного реалізму. В 1947 році він розпочав роман "Буг шумить", в якому намагався відтворити процеси становлення соціалістичного села. Цей роман не був закінчений. Написаний був він під впливом "Піднятої цілини" Михайла Шолохова, який мав колосальний успіх у Радянському Союзі. І він справив певне магічне враження на Григорія Тютюнника. Тому він і замислив такий роман. Але побачив, що у нього не виходить і не закінчив його.
Коли ми сьогодні чуємо про соціалістичну дійсність, яка впливала на письменника, з болем усвідомлюємо, в якому страшному тоталітарному контексті мусили творити ці талановиті люди.
Ми зараз дуже легко засуджуємо багатьох письменників того періоду. Мовляв, вони оспівували радянську комуністичну дійсність. Але завжди варто пам'ятати про те, якою ціною давалася їм правда життя, і в яких умовах вони видавали книжки. Якщо у письменника не було бодай кілька поезій, присвячених партії тощо, він книжку видати не міг. Тому можна зрозуміти, як не просто Григорій Тютюнник йшов до своєї Правди. Правди життя про свій народ.
Правда, без якої не з’явився б роман "Вир"
Я позавчора повернувся зі своєї рідної Волині, де відвідував своє село і могили своїх рідних. І прогулюючись Луцьком, я вкотре зупинився біля приміщення колишнього медичного училища, а нині Медичного інституту. І на його будівлі є меморіальна дошка з двома бронзовими барельєфами воїнів УПА. Ці воїни були повішені в 1947-48 роках НКВД на площі Луцька. Чому я згадую про цю дошку? Коли б я повз неї не проходив, а я часто буваю у Луцьку, завжди згадую розповідь Анатолія Дімарова, письменника, також фронтовика, котрий працював в луцькій газеті. І він був присутній на цій страті воїнів УПА. І ця страта перевернула його світогляд.
Він зрозумів, що на заході України відбуваються зовсім інші процеси. Він нічого не знав про УПА, про організацію українських націоналістів. Це все було невідомо. Так само і Григорій Тютюнник спочатку не знав багатьох деталей. Та й місцеві досить насторожено ставилися до тих, хто приїжджав з центральної України. Але поступово він почав пізнавати правду, без якої він не зміг би написати роман "Вир". В самому романі немає згадки ні про УПА, ні про ОУН, ні про національно-визвольну боротьбу українського народу. Але там є найголовніше: правда характерів і правда життя. Тому цей роман справив таке колосальне враження на українську літературу. І тоді вже багато письменників різних поколінь зрозуміли: так писати про село, як писали до того часу, прославляючи його колгоспні досягнення і зміни, вже неможливо.
Найбільша цінність роману "Вир" – це характери героїв
Я вважаю, що найбільша цінність роману "Вир" – це характери героїв. Це справжні українські сільські люди, яких він пізнав, вичитав в своєму рідному селі на Полтавщині. Ці герої не всі позитивні. Він блискуче вловив багато особливостей, тих моральних травм, яких зазнало українське село, українські люди і внаслідок того ж Голодомору 1932-33 років, і тих же розкуркулень. З величезною любов'ю виписані характери таких героїв, як Тимко, Орися, Марко. Це звичайні селянські діти, яких він огорнув величезним теплом і любов'ю. І з повагою та симпатією він показав, що вони – селянського роду, вони від землі. І саме ця Земля робить їх і хорошими лікарями, і добрими воїнами.
В творі особливо підкреслений символізм і роль землі в житті людини. Григорій Тютюнник дуже серйозно торкався проблем моралі. І в романі він намагався показати, чим спричинена деморалізація деяких героїв, зокрема скупердяя Льоньки Вихора. Там немає ніякої ідеології. Автор просто показує, як нова радянська дійсність певною мірою і сприяє тому, щоб ця деморалізація відбувалася.
Просто за згадку про громади мені погрожували
І якщо я вже почав говорити про мораль, принагідно хочу згадати нашого блискучого новеліста, письменника Євгена Гуцала. Пам'ятаю, коли з'явилися його повісті про село, я написав велику статтю, яка була опублікована в "Літературній Україні". Я в цій статті підкреслив те, на чому багато наголошував Євген Гуцало. Це – величезна роль громади, якої, по суті, в ті часи вже й не існувало. Бо її намагалися замінити колгоспами. Але він багато пише про важливу роль громади особливо в повоєнній Україні, коли залишилося багато дітей-сиріт, сімей без будинків, яким всі допомагають саме громадою.
І на цю статтю звернули увагу за кордоном, про неї почали говорити чи "Радіо Свобода", чи "Голос Америки". Який піднявся після цього галас! Секретар ЦК компартії України Валентин Маланчук мене викликав до себе і почав залякувати. Мовляв, навіщо я пишу про громади, це старі звичаї, з якими вони борються. Він погрожував, що мене виженуть з партії, інституту, і я не найду собі роботу в жодній школі України. Цим прикладом я хочу підкреслити, що навіть просто сказати про громаду в ті часи було не можна.
Вир переживань людей, відірваних від землі
Якщо ми вже заговорили про роман "Вир", розкажіть, що це за образ. Чому вир? З одного боку, це природне явище. З іншого – оці громади живуть у вировинні життя. Подвійний сенс і дуже сильний образ.
Справді, вир – це великий символ, який нелегко відслідкувати в самому романі. Вир – це різні характери, різні герої, різні конфлікти. Бродіння навколо землі і навколо правди про цю землю і сільську долю. В романі показано, яку бурю, який вир переживань зазнає людина, яку відривають від землі. Від якої забирають цю землю. Бо земля забирається і йде в колгосп. І стає нічиєю. Бо це була велика ілюзія, що всі колгоспники нібито володіли цією землею.
Через це люди шукали правду, намагалися зрозуміти, що ж відбувається. Яскравий приклад такого пошуку правди – це Кузя, син Льоньки Вихора. Йому говорять про те, що дурним легше на світі жити, але він заперечує і каже про те, що чоловік на те й народився, щоб вчитися розуму. В романі вкрай блискучі діалоги! Оце і є той колосальний вир, в якому кипіла тоді сільська людина в Україні.
Зрештою, зараз ми до цього і повернулися, про що писав Григорій Тютюнник, до громад. Ми повернулися до того, про що він мріє вустами своїх героїв. В шаленому вирі ми живемо з вами і зараз. І в цьому образі Григорій Михайлович теж правий.
Всі проблеми, які переживає Україна вже не одне століття, в основному йшли з півночі. З того збіговиська, яке сліпо готове йти вбивати українців, а на поминках свого загиблого сина обговорюють тільки колір машини, яку вони отримають за його смерть. Вони завжди приносили біди в Україну, і зараз це роблять.
Академік Микола Жулинський, директор Інституту літератури НАН України. Фото: Радіо Культура
В романі включилася не лише самоцензура, а її цензура
Я багато разів читала про те, що роман був цензурований. Що Григорій Михайлович хотів написати більш правдиво про колективізацію. І попри те, що він писав реалістично, ця реалістичність йшла в розріз з ідеологічною радянською дійсністю. На скільки дійшло до нас слово автора в тому романі, який тримає в руках сучасний читач? Що про це відомо?
Спочатку роман вийшов 1960 році. Григорій Тютюнник помер в 1961 році. Вдруге роман вийшов посмертно в 1962 році. Наскільки я знаю, він сам був змушений обійти деякі моменти, згадки про Голодомор 1932-33 років і чесний погляд на період колективізації. Він був досвідченою людиною і мав досвід роботи в журналі "Жовтень". Цей досвід йому підказував, що в такому вигляді роман не пройде. Але включилася не лише самоцензура, а її цензура. А ми розуміємо, що без рішення цензури такий твір, як цей роман, не міг з'явитися. І як саме автор бачив твір в своєму ідеальному варіанті, я, на жаль, сказати не можу.
Частина роману стосується села і колективізації. Друга частина стосується війни. І роман незавершений...
На мою думку, там повинна бути третя частина – повоєнна. Він дивився на цей роман, як на майбутню трилогію.
Шевченківська премія за гострий і непростий роман
Чому він отримав Шевченківську премію за такий гострий і непростий роман? Адже цим романом він радянську систему по голівці не погладив.
Цей роман вже не можна було ніяк оминути. В радянські часи в таких випадках робили наступні кроки: краще визнати, ніж потім критикувати. Тим паче це написав фронтовик, до того ж він був вже хворий. Було багато причин, які давали підстави для того, що удостоїти його Шевченківської премії. Але головну роль відіграв все ж художній рівень роману. Це був надзвичайно високий художній рівень, особливо в зображенні характерів. Також не забуваймо, що Шевченківську премію, хоч і затверджував ЦК, присвоювали все ж письменники. Хоча в ті часи Шевченківську премію отримували і спекулятивні твори. Особливо на історичну тематику. Ще з тих часів зрозуміло, як не просто здобувалася наша незалежність. Чесне українське слово не могло вільно жити. Українська література дуже важко пробивала ідеологічні та цензурні загати. Для того, щоб сказати народові все більше і більше правди.
Таких невідомих патріотів було по Україні тисячі
Я вже років 20 думаю одну історію, яка трапилася в моєму сусідньому селі Хрінники. В цьому селі жило дві сестри, одній 17, другій – 19 років. І ще з однією односельчанкою 21 року ці дівчата були в криївці у Хрінницькому лісі. Їх зрадив хтось з села, НКВД оточило цю криївку, і дівчата відстрілювалися до останнього. А потім себе підірвали у тій криївці гранатою. Всі троє загинули. Я написав про них у своїй книжці "Моя Друга світова". Останніми словами однієї з цих дівчат були слова "Слава Україні! ". Я дуже часто про них думаю. Які вони були молоді, і як вірили в Україну! Вони вважали, що боротися треба до самої смерті. Я обов’язково звернуся до Рівненської обласної ради з пропозицією встановити їм пам’ятник. І таких патріотів було по Україні тисячі й тисячі. У багатьох з них немає навіть могил, про деяких ми знаємо тільки їхні позивні. А це свідчить про те, що цей дух Незалежності, бажання бути вільним народом жило в нас завжди!
