Фото: Валерія Мезенцева
Зараз ви чуєте Радіо Промінь завдяки тим, хто робить його можливим – нашим Силам Оборони: військовим, волонтерам, активістам
Тата, ти без сумніву легендарна особистість в історії сучасної України. І не треба соромитись, виключай скромність. Як би ти хотіла, щоби про тебе розповідали на наступному ювілеї Променя?
Мені би хотілося, щоби хтось сказав: "Це Тата, вона читає лекції по мистецтву, пише гарні тексти". Про щось, не пов’язане з війною взагалі. І з волонтерством.
А чому так, з чим це пов’язане?
Думаю, це виснаження. Просто коли тебе суспільство визначає як людину, яка постійно працює зі смертю і відірваними ногами, ти думаєш: "Ну, блін! Я ще щось вмію робити крім цього" (сміється).
Якщо ти думаєш, що ти зараз нас спантеличила (ну, трошки!) – то ні (всі сміються). Ми підготувались до такої відповіді. Але добре. Зараз, коли кажуть, що ти очільниця руху "Птахи", людина, яка багато працює з волонтерськими ініціативами, розповідає на міжнародній арені про те, що коїться, і які потреби існують в Україні – це набридло? В сенсі, цього вже так багато, що хочеться все-таки давати собі трохи світла у житті?
Це не набридло, це болить і це боліло завжди, тому що… Коли почалося повномасштабне вторгнення, я вийшла з роботи, з "Диктату" – і так вже й не повернулася. Я тоді думала: "Ну зараз на три місяці… півроку… рік… ще один рік…". І вже третій рік, як я повністю присвятила себе саме волонтерці і військовій медицині. Це трохи морально важко, тому що ти постійно ніби із собою сперечаєшся і ніби досі цього не прийняв: це має закінчитися – а воно не закінчується.
Чесно кажучи, я не знаю жодного волонтера, який би працював у сфері тактичної медицини і від цього би кайфував. Тому що це важко. Морально це дуже виснажує. І тому хочеться давати собі трошки більше простору – а поки не вдається.
А як у тебе взагалі зараз із творчістю? Бо тебе багато людей знають як авторку прекрасних текстів…
Дякую! От можна через 60 років щоб саме це про мене сказали? (сміється). Зараз не так, як раніше. Щось трішки повернулося, але набагато-набагато менше, ніж це було до вторгнення, тому що не вистачає фокусу і ресурсу для цього. Але хоча би повернулися книжки у життя! Я два роки майже нічого не читала. А зараз знову почала. А чим більше читаєш, тим легше тобі писати. Тому, я думаю, що все повернеться. Як-то кажуть: "Не з божою поміччю, а з поміччю ЗСУ" (сміється).
А що читаєш?
Наразі я читаю Войцеха Тохмана (польський журналіст-репортажист, автор книг "Сьогодні ми намалюємо смерть" і "Ти наче камінь їла", - прим. ред.). Це не найпростіша література, але я рекомендую почитати. Декілька книжок Тохмана перекладені українською: "Піяння півнів, плач псів" – про геноцид у Камбоджі, "Ти наче камінь їла" і "Сьогодні ми намалюємо смерть" – про Боснію і Герцеговину та Руанду відповідно. Це дуже добре написані тексти. Він просто їздив по цим країнам після геноцидів, після війн, і документував свідчення людей, як вижили. І це суперцікаво читати. Не так важко, як звучить, насправді. Мені здається, важливо усвідомлювати, що не ми створювали світ, він вже нам такий дістався, ми самі його знищуємо і дуже багато речей з роками насправді не змінилися.
А якщо хтось хоче щось дуже невимовно красиве, то я наполегливо рекомендую "Цинамонові крамниці" або "Санаторій під клепсидрою" Бруно Шульца. До речі, він був українським художником, з Дрогобича. Він писав польською. Його вбили нацисти. Є переклади на українську – я от читала в перекладі Юрія Андруховича. І це просто невимовно красиві тексти – я такої української взагалі ніде не зустрічала! Такого опису Львову. Тому якщо вам захочеться просто естетики невимовної глибокої – то це Бруно Шульц.
Ти не боїшся братись за чутливі теми, які інші обходять стороною – і успішно їх реалізовуєш. Так сталось з ініціативою "На щиті", а з останнього – влаштування спеціалізованої вбиральні в центрі протезування. Як тобі вдаються такі проєкти?
Мені завжди було цікаво йти туди, де важко. Тому що там, де легко – там можуть всі. Ми з друзями випадково перейменували "Вантаж 200" в "На щиті" і я досі продовжую закуповувати рефрижератори, бо в мене є підопічні підрозділи, яким я допомагаю. Плюс є дивовижні хлопці "Плацдарм" – громадська організація, яка більше 10 років знаходить рештки полеглих і вивозить їх. Завдяки їм більше десяти тисяч людей змогли попрощатись із своїми близькими. Ми також їм допомагаємо – і паливом, і автівками, і технікою, і РЕБами (щоб їм було безпечніше продовжуватице робити). Мені здається, що повага до мертвих – це суперважливо. Вона має якось виховуватись.
А з приводу цих інклюзивних вбиралень – то не в центрі протезування, а в шпиталі військовому ми зробили. Ми зараз ціле крило добудовуємо таких санкімнат, бо по суті, там душові і туалети.
В мене є приятель, якого ми протезували, в нього подвійна висока ампутація рук, молодий хлопчина – 26 років. Я якось зайшла до нього в лікарню і попросилась у вбиральню. І зрозуміла, що я – ціла – не можу туди зайти. Що вже говорити про поранених. Це важлива історія, і дякую, що ви підняли тему. Ми насправді не усвідомлюємо, наскільки все зросійщено у нас. Коли ти заходиш у лікарню, яка була побудована у часи совку (в якому "не було" людей з інвалідністю), – то розумієш, що там немає й натяку на інклюзивність. Жодного натяку! На сьогоднішній день мені самій фізично боляче усвідомлювати, що дві санітарочки по 60 років за мінімальну зарплатню мають тримати хлопця над туалетом, щоби він сходив у вбиральню. Це неправильно! Це ж про гідність, про повагу до живих.
А "На щиті" – це про повагу до полеглих. Насправді, побудувати таку санкімнату – це не якісь захмарні гроші. У нас проєкт коштував 450 тисяч гривень – маленька вбиральня, і 650 тисяч – велика. Це підйомна історія, на яку можна зібрати. І оскільки я не змогла зібрати, поспілкувавшись з різними закордонними донорами, я просто звернулась до друзів. І вони дали грошей на перші три вбиральні. Першу ми вже добудували, за два тижні закриємо ще дві. Щоб завершити крило, нам залишиться ще 10 вбиралень – в палатах і на поверхах.
(1).jpeg)
У мене Промінь асоціюється з джазом, з поверненням додому, з несамотністю. І з тим, що хтось у світі все ж таки тебе любить
Ми дуже раді, що є розуміння того, що про це треба говорити. Повернемось трохи до ювілею Променя. Ти говорила, що в тебе є якась історія, пов’язана з нашою радіостанцією. Розкажеш?
Я з творчої родини (мама – художниця). Я виросла на джазі. Постійні джем-сейшни, все таке. Перший концерт, на який мене взяли, був концерт Боббі МакФерріна. Тобто, було дуже творче дитинство. Я росла в Ізраїлі. Коли ми повернулись, ми слухали Радіо Промінь. У нас був ебонітовий програвач, який ми з мамою слухали на кухні, бо на Промені була джазова програма. Її вели Олексій Коган і Дмитро Гальона. Обожнюю що першого, що другого. Я виросла, мені вдалося з ними познайомитись, подружитись, і я досі у Гальони купую джазові платівки... І ось кожну програму Гальона закінчував такою фразою: "І пам’ятайте: якщо вас не любить ніхто, вас любить Промінь!". Для мене це такий якийсь абсолютно дитячий спогад…
… у нас сироти по шкірі!
Так, так! (сміється). Я виросла, пам’ятаючи цю фразу. І раптом побачила (це було багато років тому), що Дмитро Гальона у фейсбуці лайкає мої тексти. Для мене це було наче Оскара отримати! Потім ми познайомились і я запитала його про цю фразу. "Я такого не казав!" – відповів він. "Та не може такого бути! Я ж це пам’ятаю!" – "Та ні, це взагалі казав не я". І я думаю, що він мені бреше (сміється). Тому що я дуже чітко пам’ятаю його голос.
Для мене це історія про несамотність. В мене Промінь асоціюється виключно з цим: з джазом, з поверненням додому, з несамотністю. І з тим, що хтось у світі все ж таки тебе любить.
.jpeg)
Мозок робить із тобою жорстоку штуку, коли розслабляєшся. На третій день, коли ти розумієш, що ти в тиші і немає загроз і сирен, він каже: "Слухай, ми стільки всього відклали… Дивись: отут болить, отут пече".
Щодо твого неймовірного виступу в Європарламенті. Ти тоді сказала таку фразу: "Ми ніколи не повернемось з війни". Чи знаходиш ти час на якесь мирне життя?
…Я зависла. Що означає "мирне життя"?
Наприклад, ти говорила, що тобі вдається інколи почитати книжки. Подивитись кіно, погуляти в парку?..
Так, але воно не формулюється в голові як мирне життя. Я це говорю з початку війни, з 2014 року: ми можемо прийти з війни, але не повернемось. Тому що це завжди буде в нас. Згадайте ваших бабусь і дідусів. Мені здається, що вони так і не змогли повернутись із Другої світової. Скажімо, моїй прабабусі це не вдалося.
Те, про що ти говориш, не формулюється в голові як мирне життя. Це просто частина життя. Я насправді не дуже кудись ходжу. Я живу своєю аптекою – я так називаю свій склад. У мене там абсолютно безпечний для мене простір. Я прокидаюся, їду туди, там проводжу цілий день. Якщо я не там, я їду кудись на фронт. Якщо я не на фронті – я десь за кордоном, намагаюся начаклувати ще грошей. Але дуже важко перемикатись.
Я двічі десь за той час, коли була за кордоном у якихось відрядженнях, потім їхала на тиждень кудись поспати. Це не історія про "погуляти", це історія про просто виспатись. І мозок жорстоку штуку з тобою робить. На третій день, коли ти розумієш, що ти в тиші і немає тривог, немає загроз, немає сирен, він каже: "Слухай, ми стільки всього відклали… Дивись: отут болить, отут пече". І ти просто розбиваєшся в якусь таку історію з істериками, з якою ти не можеш впоратись. Тому я це насправді відкладаю. Але друзі є, частина з них живі, і я дуже щаслива з цього. Є люди, в яких ти можеш просто впертися потилицею, подихати і помовчати. І це чудово! Це є. Не можна сказати, що ти якось постійно страждаєш. Я навчилась страждати фоново.
Людям треба виховувати в собі й своїх дітях емоційний інтелект. Це і буде дорослішання як нації
Променю сьогодні 60. За новою класифікацією, якраз закінчується середній вік. Зараз ми багато чуємо й говоримо про інфантильність суспільства, і про те, що людям потрібно дорослішати як нації. Як на твою думку, має відбуватись цей процес?
Людям треба виховувати в собі й своїх дітях емоційний інтелект. І це буде ось це дорослішання як нації. Тому що ми маємо співчувати, бути емпатичними, тактовними, розуміючими. Ми маємо не переходити кордони свободи іншої людини і відстоювати власні. Тобто, це не означає, що ти можеш робити все, що тобі заманеться – і нехай весь світ навкруги буде терпіти і страждати.
В мене була історія: я колись викладала іврит в недільній школі. І був Песах якраз. А Песах – це свято свободи. Я спитала дітей, що таке свобода. І хлопчина років п’яти відповів: "Свобода – це гратися в закритій кімнаті з закритими вікнами". – "Чому?" – "Бо коли ти відкриваєш вікна, то стулки твоїх вікон потрапляють в іншу кімнату – а там вже інша свобода". Я на все життя це запам’ятала. Мені здається, що це дуже правильне бачення. Тобто, просто не заважай іншим.
Мені здається, дуже важливо розуміти, що коли ти мама трьох янгеликів, яка пише коментар "Сдохни, тварь!" десь під чиїмось постом – маєш усвідомлювати, що пишеш це живій людині, яка за це переживає. Тобто, ми маємо берегти одне одного і самих себе. Тому що якщо ми будемо виховувати в собі емоційний інтелект, то, можливо, стане трохи менше війн у світі. І не доведеться наступним поколінням потім читати про Руанду, Камбоджу, Україну.
.jpeg)
Насамкінець, про який актуальний збір або ініціативу "Птахів" мають знати зараз наші слухачі, щоб мати змогу доєднатися?
Наші слухачі мають почути й доєднатися до нашого постійного актуального збору. Ми не живемо від збору до збору – ми збираємо постійно. Тому що запитів дуже багато, а такмед закуповувати важко, далеко, довго. Тому якщо ви зайдете на сайт "Птахів" (або сторінку в інстаграмі), ви побачите посилання на банку нашого фонду. На сайті є реквізити в усіх валютах (крім однієї – ми знаємо якої). Будь ласка, донатьте. Не проходьте повз. Ми збираємо на тактичну медицину, на загальну фарму, на антибіотики для поранених військових. Збір на вбиральні ми ще не відкрили, але плануємо, тому що побачили відгуки людей, які хочуть долучитися. Він скоро з’явиться. І пам’ятайте: якщо ви донатите на такмед, ви донатите на життя.
Така важка, але така потрібна розмова. Дякуємо!
Дякую і вам! І – якщо вас ніхто не любить, вас любить Промінь!
