Переговорні групи України та Росії в Стамбулі, Туреччина, 2 червня 2025 року. AFP
Шантаж США може працювати
Посол США в Туреччині Том Баррак стверджує, що Дональд Трамп втратив терпіння в питанні врегулювання російської агресії в Україні. Кому спрямований цей меседж?
Американці досі притримуються своєї попередньої інформаційної стратегії, коли залякування тим, що США втомилися і вийдуть з переговорів, спрямована як на Україну, так і на Росію. З їхньої точки зору казати про те, що Трампу вже не цікаво, він вже не хоче чути нічого про ці переговори, для України є загрозою більш, ніж очевидною. Якщо Америка не хоче бути в переговорах, значить Україна може втратити постачання зброї, втратити перспективи НАТО вже прикінцево, макрофінансову допомогу і залишитися сама, незважаючи на те, що Європа готова робити більше. Але Європа постійно каже, що їм треба ще трохи часу переналаштуватися, тому шантаж США може працювати. З точки зору Росії американська дипломатія – це шантаж і для них також. Бо для росіян ці переговори – це повернення на велику геополітичну арену. Це можливість закрити всі свої питання. І поки росіяни продовжують наступати, американці вірять в те, що їх дійсно можна заманити в ці переговори, пообіцявши, як це називають москалі, "рукопожатность".
Туреччина балансує, грає в реалістичну зовнішню політику і намагається витримати рівновіддаленість
Щодо ролі Туреччини зараз в переговорному процесі. Зараз Ердоган повертається до цієї ролі, до цієї місії. Чи можна передбачити, який відтінок своєї присутності Туреччина обере?
В Туреччині ще дуже непогані відносини зі Сполученими Штатами. Сполучені Штати декілька місяців тому підтвердили постачання нових літаків до Туреччини і продовження конструктивного партнерства. Туреччина дійсно балансує. Вона грає в реалістичну зовнішню політику і намагається витримати так звану рівновіддаленість. Продовжує співпрацю з усіма, але при цьому може всім одночасно підігравати. Куди вона буде схилятися? Туреччина буде схилятися виключно на сторону Туреччини. Поки що їхній інтерес в тому, щоби дійсно залишатися посередині. Їм не потрібна дуже сильна Росія – і це для нас позитив, тому що дуже сильна Росія становитиме для Туреччини загрозу що на Близькому Сході, що у Чорноморському регіоні. Їм не потрібна Росія, яка повністю програла, бо тоді постане питання впливу Туреччини на Близькому Сході. Бо якщо Росія повністю програє, то навіщо Туреччина, як балансир для Росії, як балансир для близькосхідних агресивних угруповань і навіщо Туреччина, як великий переговірник. У Туреччини точно немає зацікавленості в програші України. І в Туреччини точно немає зацікавленості у слабкій Україні. Бо для неї це елемент стримування росіян, відволікання росіян. І для неї, як це не дивно, елемент її великого геополітичного проєкту, так званої великої тюркської єдності. Цей проєкт Ердоган виношує вже дуже давно, декілька десятиріч. Туреччина має стати умовним лідером нового політично-культурного тюркомовного об'єднання від Чорного моря і аж до узбережжя Тихого океану. І кейс Криму, кейс захисту кримських татар – для них ці питання не нові і залишаються актуальними. В той момент, коли з Росією все неоднозначно у турків і вони роблять багато для того, щоб її послабити, з Україною все достатньо прямолінійно. Туреччина не зацікавлена в програвшій або слабкій Україні.
Вибори президента Туреччини відбудуться у 2028 році. У Ердогана достатньо часу, щоб продовжувати теперішню політику?
В нього достатньо часу. Ердоган в класичній манері багатьох напівавтократичних правителів, пародіюючи багато в чому великих лідерів Туреччини минулого, намагається створити не просто історію своїми діями, намагається створити ідеологію. Він намагається пантюркізмом і великою тюрською єдністю закріпити це, як загальний курс для наступних поколінь турецьких політиків. Політична культура Туреччини на це вказує. Ататюрк встановив турецький республіканізм як ключовий наратив внутрішньої і зовнішньої політики, що тримався наступні років 80 до того, поки не прийшов Ердоган і не вирішив його трохи модернізувати. Тому і в Ердогана достатньо часу, щоб досягти певних проміжних успіхів. Все, що він робить, є стратегічним планом, ніж просто тактикою на декілька років.
Ердоган просто "перетягнув на себе цю ковдру"
Що Ердоган і Трамп можуть зробити в кооперації, або якщо Трамп передасть Ердогану ці повноваження бути арбітром?
Я вважаю, що Ердоган просто "перетягнув на себе цю ковдру". Перші етапи зустрічі у нас були в Саудівській Аравії. Коли вони не дали абсолютно ніякого результату, то почали зустрічатися в Стамбулі. І ці зустрічі нібито уже призводять до того, що ми обмінюємося меморандумами, що є якісь документи, що ми хоч щось маємо на виході. Але ми не перейшли до переговорів. Ми зараз на етапі розмов про переговори. Бо переговори вважаються такими, якщо є хоча б одна спільна позиція, за яку можна зачепитися. Ердоган намагається бути офіційним медіатором. Він намагається керувати цими переговорами, які важко назвати переговорами. Поки що зарано говорити про результативність і ефективність.
Туреччина точно підтримує будь-які ініціативи стосовно передачі Україні зброї
Продаж озброєння Сполученими Штатами Україні. Як сприймається Туреччиною делегація, яка поїхала нині говорити про купівлю? Крім того, Туреччина – член НАТО, як це впливає на її позицію у переговорних процесах?
Туреччина відома своїми вдалими переговорними амбіціями стосовно зброї. Це саме та країна, яка навчила всіх шантажувати Сполучені Штати. Туреччина точно знає, як спілкуватися з американцями, щоб проблем із продажем зброї не було. Ще з 2022 року ні в Ердогана, ні в когось з його адміністрації не було жодної проблеми, що турецькі великі компанії вкладаються в Україну, відкривають тут підприємства, передають зброю, створюють для нас нові зразки. Туреччина ніколи не була відкрито проти того, щоб Україна отримувала все необхідне озброєння. Це питання їхньої геополітики і стримування основної загрози, якою є Російська Федерація. Тому в цьому плані Туреччина точно підтримує будь-які ініціативи стосовно передачі Україні зброї. Я не впевнений, що Туреччина буде доєднуватися до закупівель з європейськими партнерами, які готові разом купувати Україні зброю у американців. Вони самі по собі роблять достатньо багато і дозволяють своїм бізнесам робити достатньо багато, аби це не було проблемою в наших взаєминах.
Російська Федерація в тісному зв'язку з Китаєм. Є Туреччина, яка не хоче поразки Росії і хоче її ослабити настільки, щоб було достатньо. Який вона має козир?
Є у Ердогана ще одна цікава карта в рукаві, майже піковий туз, яку він використовував достатньо успішно уже роки півтора. Туреччина недарма є однією зі стартових точок для Південного потоку, який досі, але продовжує працювати і дозволяє росіянам в Європу переганяти хоча б незначну частину свого газу, продовжувати хоч якось заробляти і бути в цьому потоці. Туреччина запропонувала на власній території створити для Росії великий газовий хаб: газ закачується на територію Туреччини, наповнює турецькі термінали і там очищається. В своїй звичній балансованій манері Туреччина закачала газ, а далі вирішила поки його не продавати. І ось цей газ декілька сезонів або використовувався турками, або залишався. Тому у Туреччини залишається ось цей дуже великий козир, яким можна давити не просто на російську геополітику, а прямо-таки на путінські гроші.
