Париж стає центром обміну культурами
Пропоную розпочати з самого явища "Паризької школи".
Тут треба починати з заперечення, тому що насправді "Паризька школа" не є школою, як такою, не є якоюсь академією, навколо якої вона формувалася.
В прямому розумінні школи нема?
Ні, але це хороша метафора. Термін з'явився в 1925 році з-під пера критика Андре Варно, який бачачи, що відбулося в попереднє десятиліття в Парижі… А це прибуття в Париж чималої кількості закордонних митців починаючи з 1906-07 років. Таких як Пікассо з Іспанії, Бранкузі з Румунії, Модільяні з Італії. Чимало людей з України, Латвії, Білорусі, часто це були євреї. Це були сотні закордонних митців, які прибули в Париж до і після Першої світової війни. І в 1925 році Варно починає аналізувати це явище і зауважує, що існувала дуже моноетнічна, в чомусь лінійна послідовна французька школа, але те, що відбувалося нині в районі Монпарнас, навколо дешевого, густонаселеного гуртожитка Ла-Рюш, на перехресті Вавен, де були три-чотири кав'ярні і постійно вирувало життя – це ніби обмін людей з усіх усюд. І вони творять щось своє. Це якась нова поліетнічна спільнота, яка постійно обмінюється, бурлить. І це називається "Паризька школа". Їхня єдина школа – Париж. І вони один для одного – школа, бо це про обмін, діалог між десятками культур, що відбувається в одному місті, в одному районі Парижа і який підтримують місцеві галеристи. І потроху це стає популярним явищем.
Обмін між митцями завжди відбувався і завжди були місця, де вони могли бути локально присутніми. Але ж інші періоди так не називаються? Який тут історичний контекст? Чи можемо ми говорити про якийсь новий виток і пояснити, чому він відбувався саме в ці роки, саме в Парижі?
В цей час Париж зробив собі дуже масштабну рекламу. В 1900 році відбувається Всесвітня паризька виставка, куди приїжджають мільйони туристів, людей, які хочуть представити свої країни, здобутки. Ми маємо всі підстави вважати, що там були і Ханенки. Бо вони дуже часто бували в Парижі і ми знаємо, що сотні предметів з їхньої колекції були придбані з аукціону. Зрозуміло, що вже всі були по Європі наслухані про імпресіонізм, постімпресіонізм і хотіли до цього доторкнутися. В 1905-1906 роках відбулася поява фовізму, кубізму. Це щось геть нове, на що художники так само притягувались, як магнітик. Олександра Екстер в цей час приїжджає і страшенно активно цікавиться, занурюється в ці кола. І все це діє дуже притягуюче для людей, які мають художню освіту. Крім того в цей час уже діє дуже просте залізничне сполучення. І це змінює ситуацію. Можна мріяти про Париж – до того люди мріяли про Рим, але це було тоді доступно для обраних. Тепер це стало уже простішим. Можна мріяти про Париж, а можна зібрати свої скромні пожитки і все-таки туди дістатися. Кажуть, що Константін Бранкузі пішки дійшов, настільки сильно йому туди треба було.
Ольга Апенько в студії Радіо Культура
Виставка з понад 70 творів
Проєкт "Бентежні люди. Митці з України École de Paris" дає розуміння, що це про українців і про їхню роль в "Паризькій школі"? Про яких українців йдеться?
Від початку повномасштабного вторгнення у 2022 рокуколекція музею Ханенків була убезпечена і відвідувачі її не бачать. Нам пішли назустріч вісім українських колекціонерів з Києва і Одеси, які позичили свої твори для експонування до середини вересня. Ми їм страшенно вдячні за це. Це дуже сміливий жест з їхнього боку і дуже щедрий. І в нас таким чином утворилася виставка з понад 70 творів: це живопис і графіка 24 художників. Вона особлива тим, що насправді кожен може знайти якогось митця, за якого зачепиться око, душа і серце зрезонує на саме цього художника. Це люди, які все-таки поїхали в Париж і там залишилися. Але є частина, зокрема, одеських художників, які пробули там деякий час. Потім повернулися. І утворили в Одесі авангардну групу одеських парижан. Це Філіп Гозіосон, Сандро Фазіні – люди, які трошки побули і повернулися. Микола Глущенко пробув у Парижі до кінця 1920, потім повернувся, бо дуже хотів в Союз. І не без настійливих порад Олександра Довженка. Це персонажі, які кожен по-своєму дуже-дуже цікавий і в якого свої стосунки з Парижем. Це вступ в знайомство з цими людьми, багатьох з яких ми не знаємо або знаємо недостатньо. І ми через виставку можемо трішки зануритися, далі більше дослідити через каталог, а потім дізнаватися з інших джерел. Це безкінечно цікава тема. Йдеться про українців з, напевно, усіх куточків сучасної України: Хмелюк з-під Жмеринки, Глущенко, який вчився в Юзівці, Кольник, який народився в Станіславові. Ми взяли двох художників: Восіпа Любіча – білоруського єврея, і Жака Шапіро – латвійського єврея. Вони навчалися в Одесі, Києві, Харкові, провели дуже багато формувальних навчальних років в Україні. Тому ми назвали виставку "Митці з України", бо не всі з них народилися тут, але український вплив був дуже виразний.
Українці в Парижі
Наскільки відстежується український внесок? Україна тогочасна долучилася до формування і привнесла щось своє?
Абсолютно. "Паризька школа" – демократичне формування, не ієрархічне. Ми туди доклалися так само, як Модільяні доклав туди Італію. Вже, будучи в цій комунікації, українські митці дуже доклалися. Якщо говорити навіть не про мистецькі впливи, як то внесення кольору в кубізм Олександри Екстер чи інноваційні підходи Соні Делоне, яка через 60 років після свого дитинства все ще згадувала дитинство з українським весіллям, де майоріли кольорові стрічки. Говорила, як потім це надихнуло її на орфізм і симультанізм (напрямки в абстрактному живописі, які характеризуються єдністю світла, кольору та руху – ред.). Це дуже цікаві теми, можна досліджувати який внесок вони зробили в мистецтво, навіть в життя одне одного. Самуель Грановський, який в нас представлений на виставці, про якого насправді досить мало відомо – художник з Дніпра. В нас представлено три пастелі і живописний твір. Він був відомий, як ковбой Монпарнасу, їздив на коні по Монпарнасу в ковбойському капелюсі, зустрічався з Айшою Гобле, вона була знаковою фігурою Монпарнасу, модель і акторка, і взагалі персонаж багатогранний. І її можна побачити не лише на пастелі, яка в нас є на виставці, але також у фільмі, який ми транслюємо впродовж виставки, який називається "Монпарнас". Його зняв французький режисер авангардний українського походження Ежен Деслав або народжений Євген Слабченко. І Грановський, і Слабченко настільки сильно були зав'язані в оцій всій мережі, що їх звідти складно якось виокремити. Коли Модільяні їхав в Париж, то знайомі знайомих дали йому рекомендаційний лист, щоб він знайшов Самуеля Грановського і за нього зачепився. То Грановський вже був там, працював в славетному кафе "Ротонда" і його шукав Модільяні, щоб почати своє життя в Парижі. Це було все дуже близько.
Життя у війні дозволяє нам відчути досвід людей, які жили 100 років тому значно гостріше, ніж це відчувають глядачі подібної виставки десь у Франції
Якщо говорити про якісь певні очікування або зерно, яке закладається в проєкт, то що було вашою основною метою тут?
Ми на дуже ранніх етапах побачили, що досвіди, які проживали люди, що були задіяні в "Паризьку школу" дуже близькі нам і перегукуються з тими досвідами, які ми переживаємо зараз. Це люди, які прожили Першу світову війну, Другу світову, міжвоєння. Це були дуже складні воєнні роки. Велика частина людей, що представлена у нас на виставці, загинула в Аушвіці. Але був період міжвоєння, коли була якась інтенсивність і радість життя, якої не було до того. У французькій мові є "божевільні роки 20-ті". А оскільки ми заторкнули від 1910-х і до 1950-х, то ми це все назвали "бентежними роками", тому що це таке збентеження і від радості, і від горя, і від всього. Коли ми читаємо біографію кожного з цих людей, є щось таке, що ми впізнаємо уже не як літературу, а як щось таке, що вчора показували по новинах. Чи щось дуже близьке, впізнаване. На жаль, цей досвід в нас є, і він нам дозволяє відчути досвід людей, які жили 100 років тому значно гостріше, ніж це можуть відчути глядачі подібної виставки десь у Франції.
