Фото: Lilya Lylyk
Популярна культура, як це не дивно, великою мірою доклалася до українізації всієї України
Перше й головне запитання: яке з питань журналістів бісить найбільше за всі роки вашої діяльності?
Мене журналісти не бісять. Я ставлюсь із великою повагою до людей вашої професії.
Є банальні питання…
Так, більшість.
Які з них найкрінжовіші, можливо?
"Які з питань журналістів викликають у вас негативне ставлення?". Ну, те, що ви зараз запитали.
Ви вже друга людина – а знаєте, хто перша, яка відповіла те саме?
Я думаю, Женя Турчинов (гітарист гурту Жадан і Собаки, - прим. ред.).
Ні, але теж Євген – Галич. А взагалі, якби всі пісні Жадана і Собак грали на Радіо Промінь і винятково лише вони поповнювали плейліст, яку з пісень ви попросили би прибрати з ротації – і чому?
Взагалі я намагався би цього не допустити. Це жахливо, якщо би одна група звучала на такому прекрасному радіо, як Радіо Промінь. Мені здається, ваша сильна сторона – це різноманітність і різнобарвність. От я, наприклад, пам’ятаю свої підліткові роки – я тоді слухав на транзисторі Радіо Промінь. Було приємно, що там окрім естради, яка, ясна річ, сприймалась з меншим інтересом, час від часу з’являлось щось абсолютно прогресивне, несподіване – і це було дуже цікаво! Мені здається, Радіо Промінь зберіг це і до сьогодні.
Фото: Радіо Промінь
Хто з виконавців лунав, що вас тоді зачепило?
Та хто… Так і не згадаєш. Але пам’ятаю ці всі хіт-паради, якісь підбірки… Тобто, звучало все, що тоді гралося в Україні, і це теж було важливо, що немає якихось замовчувань. І ВВ, і Брати Гадюкіни – і разом з тим Павло Миколайович Зібров, Іво Бобул – ця естрада пострадянська. І "пострадянська" – я зараз не говорю як про щось негативне, тому що справді це великий пласт музики, який нам дістався з 80-х років і який розвивався і розвивається до сьогодні. Але разом із тим з’являлось щось нове, молоде, зірки "Червоних Рут". І зірки першої "Червоної Рути", яка тоді, власне, я думаю, великою мірою сформувала уявлення мого покоління про українську музику – це Брати Гадюкіни, Сестричка Віка, ВВ, Кому Вниз – пласт дуже цікавої музики. Ну і кожна наступна "Червона Рута" підкидала й підкидала нових зірок, як хмиз у вогонь наших читацьких симпатій.
Я пам’ятаю 1991-й рік: Мертвий Півень і Тарас Чубай. Потім севастопольська "Рута": це Вхід у Змінному Взутті. Потім наша знаменита "Червона Рута" 1997-го року, яка дала цілу хвилю нової музики: Танок на Майдані Конго, Тартак, Катя Chilly. Тоді от, власне, нарешті українська молодь у великих індустріальних містах почала співати українські пісні. Десь паралельно з цим з’явилися Океан Ельзи – і в нульових роках це вже була зовсім інша історія.
Виросло ціле покоління українців, яким не треба пояснювати, чому вони слухають українську, а не російську, музику
Такий фестиваль як Faine Misto – ти міг би сказати, що зараз його можна порівнювати напряму з тією ж "Червоною Рутою", наприклад?
Та ні, це зовсім інший формат і зовсім інший підхід. "Червона Рута" мала велику просвітницьку мету. І з одного боку, це їй заважало. Тому що, крім першої чернівецької "Рути", їх же робили на Сході – Запоріжжя, Севастополь, Харків. Намагаючись таким чином українізувати ці великі індустріальні регіони. І це була шляхетна мета, безперечно. Але погодьмося, що де-небудь би у Львові, Тернополі чи в Києві ці фестивалі викликали би значно більше інтересу. Але там була інша стратегія, інша тактика, і вона, я думаю, великою мірою – дивлячись в історичній ретроспективі – спрацювала і дала свій результат. І справді, популярна культура, як це не дивно, великою мірою доклалася до українізації всієї України.
Фото: Радіо Промінь
А те, що робиться на таких фестивалях, як Zaxid Fest, як Faine Misto, як Бандерштат, як Atlas – це зовсім інше, це музика для музики. І це дуже добре. В цьому немає якоїсь просвітницької складової, тому що вже виросло покоління українців, яким не треба пояснювати, чому вони слухають українську музику. І загалом, якимось таким важливим маркером було те, що зараз фактично… ну, фестивалів менше стало, ясна річ, у зв’язку з повномасштабною війною, але вони всі загалом позбавлені російської присутності. Тобто, виявилося, що можна робити великі українські фестивалі на тисячі людей, з тисячами проданих квитків, без участі російських псевдозірок. Мені здається, це дуже жорстоке, трішки запізніле, але прозріння. Мені здається, це мало статися задовго до цього.
Щойно буде проголошений мир, щойно будуть відведені війська і пролетить останній дрон – наступного дня з’явиться якись умовний російський виконавець, російська компанія, російський лейбл, російський телеканал, російська радіостанція, які спробують сюди пролізти. Очевидно, що війна буде продовжуватись в культурному форматі – і до цього треба бути готовими зараз
Як ви вважаєте, як це буде надалі змінюватись? Тому що після 2022 року ми точно побачили цей сплеск, він був надзвичайним бустом – скажімо, наступні років 10 це треба буде просто втриматись на плато, чи ми, навпаки, будемо примножувати кількість артистів, якість артистів?
Розумієте, це все залежить від того, коли, де і як закінчиться війна. Відповідно, якщо ми говоримо з вами зараз про музику і культуру після війни – це одна історія. Тому що, якщо буде далі тривати й тривати гаряча фаза, якщо далі будуть постійні обстріли, то очевидно, культура великою мірою буде поставлена на паузу. Попри те, що будуть з’являтися нові музиканти, нові релізи, проводитись фестивалі, зрозуміло, що це не буде повноцінним якимось процесом. А от якщо ми спробуємо зазирнути трішки вперед і трішки пофантазувати, і подивитися, що буде після того, як – умовно – буде оголошено про завершення чи то гарячої фази, чи то повномасштабного вторгнення, чи то війни як такої – я думаю, там почнеться багато цікавих речей. Тому що, по-перше, українська культура буде змушена так чи інакше працювати в полі всієї країни, в полі всього українського суспільства, не маючи російської конкуренції, яка доволі сильно вибивала багато процесів.
А з іншого боку, можна вже зараз уявити, що росіяни спробуть повернутися. Безперечно, це станеться. От щойно буде проголошений мир, перемир’я, щойно будуть відведені війська, щойно пролетить останній дрон – наступного дня з’явиться якись умовний російський виконавець, російська компанія, російський лейбл, російський телеканал, російська радіостанція, які спробують сюди пролізти. Очевидно, що війна буде продовжуватись в культурному форматі – і до цього треба бути готовими зараз. І тут в жодному разі не можна поступатися, і в жодному разі не слід забувати, що зараз відбувається. Хто забуде і хто скаже: "Ну, давайте, ми ж помирилися, давайте ми знову запустимо сюди умовного Лєпса", – тому треба нагадати вчорашній фестиваль, коли ми всі, кілька тисяч людей, були змушені ховатися після початку повітряної тривоги.
Фото: Радіо Промінь
Якраз таки, про цих людей, яких можуть впустити сюди когось на кшталт Лєпса чи когось ще, чиє ім’я навіть вимовляти не хочеться. Ми нещодавно в ефірі Радіо Промінь з вами спілкувалися про те, що деякі з артистів уже почали робити певні відкати. І ви тоді сказали: "Артисти зазвичай не роблять відкати. А якщо хтось робить відкат – то це якесь колесо". Але це цікавий момент, що дехто з українських артистів починає повертатись до своєї російськомовної творчості. Чи це не може бути, скажімо, тим порталом, крізь яке воно й буде повертатися?
Та безперечно! Буде багато маніпуляцій на темі мови, на темі історії… Зрозуміло, що по війні в нас відновиться політичне життя. А політичне життя – це велике поле для маніпуляцій, зокрема, на мовному грунті. До цього теж слід бути готовими. Дуже хочеться вірити, що суспільство все-таки пройшло точку неповернення і що не дозволить робити з себе дурня, не дозволить знову використовувати себе в оцих ось ігрищах. Тому що наш інформаційний простір, наш культурний простір, наш мовний простір зараз захищені законодавством – і просто достатньо не порушувати Конституцію України. І тоді тут не буде ніякого умовного Лєпса.
Люди, які слухають чи читають російське, роблять це не тому, що вони українофоби. А тому, що в них просто не вироблений механізм пошуку й сприйняття свого
А якщо ще говорити про якийсь перелік правил чого, можливо, потрібно було би притримуватись – як ми можемо відстоювати надалі цей культурний український простір?
Та чого мені розповідати, що кому робити? Я міг би обережно так порадити більше цікавитись своїм. В Україні зараз справді робиться велика кількість дуже цікавого якісного культурного контенту – і в музиці, і в літературі, і в кіно, і в театрі, і в образотворчому мистецтві. Просто достатньо піти в галерею, піти на виставку, піти на якийсь концерт і послухати. Справді – послухати цей фестиваль: три дні якісної і дуже різної української музики. Яка постійно створює щось нове, постійно рухається кудись вперед…
Розумієш, дуже часто за несприйняттям свого немає якоїсь політичної позиції. Дуже часто, скажімо, молоді люди чи люди старшого віку, які далі слухають чи читають російське, вони ж роблять це не тому, що вони українофоби. А тому, що в них просто не вироблений механізм пошуку й сприйняття свого. Вони не знають, де купити українську книжку, не знають, де послухати українську музику – вони й далі сидять у російському ТікТоку, в російському X, – а там їм підкидають, власне, свій продукт. Для декого з наших співвітчизників навіть на четвертому році великої війни мало що змінилося.
На фото Сергій Жадан і Дмитро Захарченко (Радіо Промінь)
Безперечно, я дивлюся на Ліну Василівну Костенко і на її покоління закоханими очима
Один з інструментів в тому, що стосується контенту, якраз таки, я впевнений, є Радіо Хартія, яке ви створили не так давно, але вже встигли закінчити свій перший сезон і зробити дуже багато матеріалу. Я думаю, найрезонансніша історія, яка точно пішла, – це інтерв’ю з Ліною Василівною Костенко. Можемо трохи поговорити, яке ваше враження? Бо здавалось, що Сергій Жадан сидить і закоханими очимаи дивиться на українського класика (і це зрозуміло). Але яка насправді була на той момент емоція, як ви зараз вже прорефлексували те інтерв’ю?
Безперечно, я дивлюся на Ліну Василівну і на її покоління закоханими очима. Це поети, на яких я виростав: Василь Симоненко, Василь Стус, Іван Драч, Микола Вінграновський. І Ліна Костенко, безперечно – це люди, на яких я виростав. Тому для мене це велика удача – і людська, і журналістська – побачитись і поспілкуватись з Ліною Василівною. Це не було класичне інтерв’ю, скоріше дві дружніх розмови. Тому висловлювати претензії з приводу формату, мені здається, тут просто недоречно. Якщо комусь не подобається – хай спробує взяти інше інтерв’ю у Ліни Костенко. В нього це не вийде.
Це справді великий ексклюзив, тому тут навіть сумнівів немає.
Абсолютний ексклюзив. Якщо говорити серйозно, я дуже вдячний Ліні Василівні за те, що вона погодилась. Погоджуючись, вона мотивувала це тим, що вона говорить з харків’янами, і вона говорить з радіо, яке належить Національній гвардії, тобто, Силам оборони. В неї є велика повага до військових – і за це їй величезна подяка. За її щирість, за її час, за іронію – і самоіронію!
До речі, Ліна Василівна точно показала себе як людина, яка міцно тримає руку на пульсі. Я скажу особисто своє суб’єктивне ставлення: цей момент, коли вона почала говорити про Азовсталь і почала поправляти вас щодо того, що люди не здалися в полон, а виконали наказ. І я тоді подумав: "Ого!"...
Просто більш точно сформулювала, так. В нас із нею спільна точна зору на це і немає якихось суперечностей.
Ні-ні, я лише про те, що вона надзвичайно в контексті…
Безперечно, в неї дуже жвава картина світу – з того, що я встиг побачити. Вона слідкує за подіями і в політиці, і в культурі.
У кого з інших класиків ви ще хотіли би взяти інтерв’ю? Можливо, навіть з людей, які вже відійшли?
Це така невесела тема, але я страшенно шкодую, що не встиг поговорити з Ігорем Калинцем. Він помер нещодавно. В нас була ідея зробити з ним розмову – і ми не встигли. Я не встиг записати розмову з Валерієм Шевчуком – він теж нещодавно помер. Теж неймовірна величина і постать для нашої культури…
У нас просто на Радіо Хартія, якщо ти побачив, був проєкт "Перші". Ми там записали кілька розмов, які були фактично такими апостолами, першовідкривачами в багатьох сферах. Я там записував розмови з Мустафою Джемілєвим, з Адою Роговцевою, з Мирославом Мариновичем, з Василем Голобородьком. Ну і з Ліною Костенко – це п’ять розмов, які вийшли. Для мене це дуже важливі речі. Власне, це ті люди, яких я, по-перше, дуже люблю і надзвичайно поважаю, і переконаний, що вони справді багато для нас усіх зробили. Навіть якщо це не завжди очевидно, якщо це поки не відрефлексувалося суспільством. Але я думаю, що це попереду. Тому що, справді, такі люди, як Ада Миколаївна Роговцева чи Мустафа Джемілєв не просто щось зробили в політиці чи в театрі. Вони великою мірою створили цю рамку, в якій ми зараз живемо. І оцінку й освітлення багатьох речей, які для нас зараз є цілком природними й безальтернативними, формували свого часу вони.
Фото: Lilya Lylyk
Як гадаєте, цих всіх людей щось об’єднує – тих, кого ви знімали в "Перших"?
Їх об’єднує оця вкоріненість в наше українство. В кожного вона своя, ця вкоріненість. Кожен пройшов свій шлях. Хтось був дисидентом, хтось працював у офіційній культурі, але зберігав свою українську основу. Хтось мав проблеми з владою, хтось в той чи інший спосіб демонстрував свої українські цінності… Вони всі дуже різні, але мені здається, що так чи інакше вони створили оцю нашу українську ризому. Ми тепер всі поєднані і ми тепер всі, власне, дивимось на український світ великою мірою завдяки тим зв’язкам, тим вузликам, які вони свого часу зав’язували.
Ось ми зараз всі співаємо Івасюка, це стало чимось таким природним – знати не лише "Червону Руту", але й ще кілька його пісень. Насправді, це ж прекрасно. А натомість довкола Івасюка було ціле надзвичайно цікаве середовище – бітмузики, естради, яка тоді з’являлася й розвивалася. Хтось пішов у бік естрадної пісні, хтось пішов у бік більш рокової пісні… Це ціле поле. Те саме стосується театру, літератури.
От мені було дуже важливо поговорити з Василем Голобородьком. Це мій земляк, він з Луганщини. Людина неймовірно сильного поетичного голосу. І людина, на превеликий жаль, зараз мало знана. Це страшенно несправедливо. Хоча ця людина, безперечно, займає місце в будь-якій антології, в будь-якому підручнику української літератури. І тут справа навіть не про академізм, а про те, що це дуже живе слово. Голобородька треба всім читати. Тому що він справді багато що про нас пояснює.
Я думаю, що в гурту Курган і Агрегат набагато інтелігентніша авдиторія, ніж в багатьох зірок, які пафосно співають про нещасливу любов
Курган і Агрегат – це теж нове слово?
Так, звичайно. Ти ж бачиш, як реагують люди! Я думаю, що багато хто відчуває цю нотку великої щирості. Тієї щирості, якої, можливо, не було в українській молодіжній музиці, скажімо, 5-10 років тому. Тобто, до повномасштабки. Коли бути молодим артистом означало грати в ігри з гламуром, з пафосом. Грати в суперзірку. Натомість Аміль, Раміль і Женя – вони такі, які є. Я ж їх знаю – вони в житті такі як на сцені, вони не грають. Це багато кого підкуповує. І плюс в них є самоіронічний посил. І я думаю, що він все-таки передбачає – як це на перший погляд, можливо, не парадоксально – розумного слухача. Тому що на перший погляд може здатись – ну, співають матюки, то відповідно, хто їх слухає? Ті, що також люблять матюки і чують лише матюки. Насправді, нічого подібного. Мені здається, їхня авдиторія розумна і достатньо інтелігентна, щоб розуміти всю умовність і, власне, весь ігровий посил того, що вони роблять. Я думаю, що в них набагато інтелігентніша авдиторія, ніж в багатьох зірок, які пафосно співають про нещасливу любов.
Ви вчора були з ними на сцені і виконували спільну пісню. Що розкажете про цей момент?
Я можу повторитися, що приємно бачити їхню авдиторію, приємно бачити, як їх сприймають, як їх люблять. Мені здається, що це цілком заслужено. І загалом це великий комплімент авдиторії Faine Misto. Я дивлюсь третій день – всі співають усіх. Таке враження, що наші люди повторюватимуть слова за ведучим. Тому що є якась така спільна хвиля, і на цій хвилі всі один одного розуміють, підтримують. І мені здається, це якесь неймовірне відчуття єднання… Я ось це сказав і зрозумів, що якби я сказав це п’ять років тому, воно б звучало доволі пафосно. Натомість зараз жодного пафосу нема. Зараз важливо справді відчувати поруч того, на кого можна покластися.
