Тата Кеплер і Вадим Карп'як у студії Радіо Культура
Закуповуємо ліки та обладнання для лікарень та шпиталів
Якщо ти можеш розплакатися від картини в музеї, як тобі вдається волонтерити в сфері тактичної медицини?
Від цього я не плачу. Я плачу лише коли нерви здають. Найскладніші галузі допомоги – це люди, які працюють з військовою медициною і люди, які забирають і вивозять полеглих. Це морально дуже важко. Я займаюся військовою медициною. В мене проєкт повного циклу – від базового такмеду (турнікети в аптечках) до хірургії (холодильники для крові, підігрівачі). Немає речей, які би я не змогла знайти і до мене зазвичай звертаються за дуже складним. Крім того, ми допомагаємо шпиталям і лікарням. Ми закуповуюємо антибіотики для поранених військових, які гниють від сепсису. Також закуповуємо різну складну техніку, наприклад УЗД-апарати, апарати ШВЛ тощо. Зараз ми ще започаткували проєкт "Пісяй гідно", який передбачає переобладнання санітарних кімнат у шпиталях. Ми робимо з незручних вбиралень інклюзивні. До кінця цього місяця ми можемо відбудувати ще чотири. Також плануємо зробити в шпиталі смарт-палату для людей з різними ампутаціями.
У лікарнях багато чого не вистачає
У лікарнях не вистачає антибіотиків?
У нас багато чого не вистачає в лікарнях. І це не завжди про те, як працює система, а більше про кількість поранених. Лікарні закуповують антибіотики, але іноді вони швидко закінчуються.
Від початку роки фонд "Птахи" видав допомоги на 105 мільйонів гривень
Як ви обираєте, кому допомагати?
Запитів багато, але ми всю допомогу надаємо офіційно. Тому відбувається самофільтрація. Не всі досі можуть зробити офіційний запит. Від початку січня цього року я видала медичної допомоги на понад 105 мільйонів гривень. Це багато для такого маленького фонду. В мене маленька команда. Нас 5 людей. У нас немає грантів. Ми самі по собі.
Підтримка бізнесу дуже важлива
Де ви знаходите пожертви?
Збором грошей займаюся я. Я збираю їх за кордоном і в Україні. У нас є постійні донори, які нас не забувають. Нас дуже підтримує "Сільпо" і я дуже їм за це дякую. Допомоги на медицину катастрофічно мало. Усі донатять на дрони, на русорізи. Це зрозуміло, тому що люди хочуть, аби вороги були мертві. Є така мережа "Мана Манана", яка щомісяця донатить нас по сто тисяч гривень. Є якісь викладачі йоги, балету інших видів спорту, які проводять майстер-класи і донатять нам по 5-10-20 тисяч гривень. Це величезна допомога. Нас постійно підтримують українські артисти Pianoбой, ДахаБраха, Онука, The Maneken.
"Без великих донорів нам доволі складно виживати"
Люди не стали менше донатити, але змінилася система донатів. Якщо раніше люди були готові давати гроші на фонди, яким довіряють, то зараз майже у кожного хтось служить. І люди дають мікродонати своєму родичу, знайомому, брату. Крім того, люди донатять більше на зброю, оскільки бачать відео, де та зброя підриває танк тощо.
Я не можу запостити відео, де будуть відірвані ноги і все в крові. Не всі готові на це дивитися і навіть чути таке. Це дуже чутлива тема. Зараз стало значно складніше з донатами, ніж було раніше. Тому без великих донорів нам доволі складно виживати. Іноді люди не готові донатити на зброю і такмед, а хочуть донатити на цивільну медицину, якою ми вже не займаємося. Тому все непросто.
У тебе є досвід порівняння українського волонтерства із закордонним?
Я зрозуміла цю відмінність під час поїздки до Америки, де ми їздили по військових шпиталях. Серед волонтерів я була одна. З нами були хірурги, психологи. Коли я почала розказувати, що в Україні роблять волонтери, які обсяги медицини ми закриваємо, що 85% медицини в бригаді "Азов" від мене, вони були шоковані. Для них волонтерство це прийти на 2 години в тиждень соціальної роботи. Наші волонтери вивозять з-під обстрілів людей і тварин, відбудовують будинки, закуповують дрони тощо. Я ніде у світі не бачила таких прикладів потужної допомоги. В Ізраїлі, наприклад, немає потреби у волонтерстві для армії. Там держава забезпечує багато чого.
"Ми платимо податки і майже нічого не отримуємо натомість"
Чому ми так волонтеримо?
Тому що ми народ, який ніколи не був соціально захищений. У нас ніколи не було жодних соціальних гарантій від держави. Ми не знаємо, що таке захист держави. Ми платимо податки і майже нічого не отримуємо натомість. Ми ніяк не захищені системою і саме тому ми вистояли в перші дні вторгнення.
Працюють виключно горизонтальні зв’язки
Можна сказати, що українці вибудовують абсолютно нову модель держави, коли держава – це не обов’язково хтось зверху, а це горизонтальна інтеграція.
Держава – це ми. Ми не вибудовуємо, у нас просто немає іншого виходу, тому що вертикаль системи не працює. Працюють виключно горизонтальні зв’язки. Це вимушена історія, на жаль. У нас нелюдиноцентрична система. Вона вибудована не для людини. Система вибудована виключно для системи. А так вже не працює в ХХІ столітті.
Яка першопричина нашої здатності тягнути все на собі?
В нас є приказка: "Моя хата скраю, перший ворога стрічаю". Це просто людяність. Ми часто скаржимося самі на себе, на своє суспільство. Я думаю, що агресія, про яку часто говорять живе в соціальних мережах і не дуже живе в реальності. Люди виснажені і це зрозуміло. І суспільство дуже крихке. Ми маємо бути толерантними одне до одного і до того, що кожен з нас носить всередині себе зараз. За фасадом часто не видно ту прірву болю, яка може бути в тій чи іншій людині. Ми допомагаємо, тому що ми так виховані. Ми виховані в ідеї того, що нам немає на кого розраховувати. Ми можемо розраховувати на себе.
Волонтерські проєкти не мусять нікуди вливатися. Всі ініціативи і потужні фонди, які я бачу, починалися як волонтерські ініціатива. Що можуть зробити державні інституції? Прийти і сказати: "Ви дуже кльові, давайте ми ваш досвід імплементуємо по всій країні або допоможемо і підтримаємо". Проте вони цього не роблять. Вони не хочуть. Це може бути якась внутрішня конкуренція. У нас суспільство давно довело, що нас не обдуриш. Ми можемо бути ображеними і злими, але ми можемо вийти з картонками. Ми можемо допомогти своїй армії настільки, щоб вона продовжувала хоч якось триматися. Це не правда, що державні інституції нічого не роблять. Вони роблять, але цю систему треба змінювати. Хто буде її змінювати я не знаю.
"Ми живемо на порозі матріархату"
Чи є якийсь особливий жіночий погляд на війну?
Є просто погляд людини. І від статі це не залежить. Ми живемо на порозі матріархату. У нас дуже недооцінена жіноча роль в суспільстві, державі, військовій службі. У всіх фондах, які займаються медициною керують переважно дівчата. Так історично склалося. Це всі люди, які почали волонтерити в 2014 році. Є відсоток людей, які почали волонтерити в 2022 і зупинилися, тому що вигоріли дуже швидко. Це експрес-курс жахіття.
Ніхто з нас ніколи не зможе повернутися з цієї війни. Прийти – так, повернутися – ні
Хто ти після війни?
Ким я стану, коли виросту? Я точно буду іти. Я не хочу цим займатися все життя. Я ніколи не хотіла робити благодійний фонд. Це складно і це дуже виснажує. Цьому треба присвячувати максимум свого часу. Я точно хочу займатися мистецтвом, якоюсь творчістю. Ніхто з нас ніколи не зможе повернутися з цієї війни. Прийти – так, повернутися – ні. Соціальний аспект ніколи не зникне з мого життя. Ти маєш вшанувати землю, яка дала тобі можливість працювати. Тому я дуже поважаю людей, в бізнесах яких є постійна соціальна складова. Можна не хмарочоси будувати, а посадити дерево, поставити лавку, посортувати сміття тощо. Це не складно робити, якщо є бажання.
