Лариса Руснак і Наталія Грабченко в студії Радіо Культура
"Коли є робота, я живу"
Коли ви зайшли до студії, мимоволі на думку спала фраза "спочатку зайшла усмішка, а потім вона". Українці зараз переживають страшні трагічні часи, і далеко не завжди вдається підтримувати оптимістичний настрій. В чому ваше джерело позитиву, стійкості, натхнення?
Буквально вчора я відчувала повний занепад сил, потім згадала, що коридор затемнень закінчується, і сили десь потрібно брати. Я дістала свій килимок для йоги і почала витягати себе, як барон Мюнхаузен, із цього стану. В хвилини смутку не хочеться ні читати книжки, ні вчити ролі. Ні до чого душа не лежить. Але загалом саме робота і тримає. Коли є робота, я живу. Коли я знаю, що потрібно кудись йти, тіло збирається докупи, як трансформер, і спрямовує енергію в тому напрямку, куди я йду. Я давно помітила, а зараз вкотре переконалася, що коли м'язи не працюють, це затягує тебе в якийсь загальний стан анемії. А от коли ти працюєш, це дає тобі енергію і позитивно впливає на загальний стан.
"Я щаслива, що через пластику можу втілити свої почуття"
Колись я прочитала фразу, що все наше життя – це подолання тіла. Ви доводите цю тезу. Через тілесне можна подолати ментальне. В театрі також саме через мову тіла і пластику ви зробили неймовірні речі. В репертуарі театру імені Івана Франка була свого часу вистава "Соло-Мія" про Соломію Крушельницьку. Поставив її Олександр Білозуб. Ви там не просто зіграли, а й станцювали свою роль – сестру Соломії Нусю. Це був виклик для вас – втілити свою роль, як артистка балету?
Хоч я далеко не балерина, але я дуже люблю пластику. За цю роль, до речі, я отримала свою першу Пектораль. І це моя велика гордість. Адже моє бажання танцювати вище за всі мої інші бажання. Я дуже люблю це робити, хоча з дитинства не мала умов для занять танцями. Я виросла в маленькому містечку, і там, на жаль, не було балетного класу. Були лише бальні і народні танці, з яких я взяла все, що змогла. А потім було вже пізно братися за серйозну хореографію. Але я щаслива, що зараз можу через тіло, через пластику реалізовувати свої почуття. І я дуже щаслива, що зараз ходжу на репетиції вистави "Кураж" (пластична драма за ремарками Бертольда Брехта в Театрі юного глядача – ред.). Щоб підтримувати форму і зіграти дві години активної вистави, ці репетиції проводяться регулярно. Хореограф та режисер-постановник Олексій Скляренко досить жорсткий і вимогливий в роботі. Він не пробачає недопрацьовок, вимагає точності і чіткості виконання. І хоча це важка фізична робота, коли ти її надзвичайно любиш, тіло не втомлюється. І коли я на репетиції випадково порвала меніск, я навіть не відчула болю.
Станцювати співачку і художницю
А коли я починала репетиції вистави "Соло-Мія", Олександр Білозуб теж запропонував нам цю тему. І ми з Олександром Форманчуком почали приходити в танцювальний клас і вигадувати якісь пластичні форми.
І очевидно, що це була вкрай складна робота. Адже йдеться про трагічну історію сестри Соломії Крушельницької Нусю, яка втратила голос і зрештою збожеволіла. Тому шукати якісь ходи було не просто. Але зрештою ваша робота настільки потрапила в самісіньке серце, що всі роки ця роль жива в моїй пам'яті.
Ми проводили репетиції, хоча вистави не було в репертуарному плані. І якось ми на репетицію запросили Богдана Сільвестровича Ступку. Адже пластичних вистав до цього в театрі не було. Богдан Сільвестрович подивився наші репетиції і дав нам зелене світло. Мабуть тому, що ми дуже цього хотіли. Так з'явилася ця вистава.
І коли зараз молоді режисери привозять іноземних постановників пластичних вистав, я завжди кажу: стривайте, у нас 20 років тому вже була "Соло-Мія". І ми в цьому плані не пасемо задніх! У нас напрямок пластичного театру по-своєму, але розвивався. Єдина умова для цього – актори мають бути в формі.
Так! Це надзвичайно важливо. А потім у нас була вистава про Катерину Білокур і Фріду Кало "Дві квітки кольору індиго", яку теж поставив Олександр Білозуб. Я грала Фріду Кало, а Олена Фесуненко - Катерину Білокур. Цього разу через пластику тіла ми показували художниць.
Як вам вдається тримати таку прекрасну форму стільки років?
Завдяки любові і бажанню це робити! І чесно кажучи, добре, що я не стала балериною. Адже моя кар'єра вже б закінчилася. Я б все видала в свої перші 30-35 років. З дитинства мені не вистачало техніки, я на конкурсах не отримувала перші місця, але завжди мала просто шалене нестримне бажання танцювати балет. Тіло вимагає реалізації і вираження. Тому і знаходяться можливості. Не було б мого бажання, не було б цих вистав.
"У виставу "Кураж" мене привів випадок"
Жодного разу в житті я не просила режисерів про ролі. Хоча зараз вже розумію, що даремно. Але коли я почула про відновлення вистави "Кураж", в яку я закохалася ще в театральному інституті, у мене, як кажуть, упала планка. Але я навіть не була знайома з Олексієм Скляренком. Втім обставини склалися так, що на день народження Ади Роговцевої потрібно було станцювати в концерті, який готувався для святкування її 80-річчя. І її донька Катерина мені сказала, що було б дуже добре, якби в концерті був дует з вистави "Кураж". І я запитала у Олексія, чи можемо ми спробувати це зробити. Він сказав, що це неможливо, оскільки концерт післязавтра. А для того, щоб вивчити цей номер, потрібно кілька тижнів. Але я дуже сильно хотіла і дуже сильно вмовляла Олексія хоча б спробувати. Я обожнювала цю виставу і дуже хотіла станцювати. Але Олексій мені відмовляв. А потім серед ночі пролунав дзвінок, дзвонила Катерина і повідомила, що зранку об 11:00 у мене репетиція "Кураж". Я прибігла на репетицію, класу не було, ми репетирували в фойє театру. І за 5 годин ми зробили цей номер. Ми його станцювали, і це був успіх! Я коли танцюю цей номер, завжди плачу. Навіть зараз говорю про нього, і мене внутрішньо розриває. Це емоційно дуже складна робота.
Чому ця вистава важлива зараз?
Зараз вона набула глибшого сприйняття в контексті нашої ситуації. Вона стала нашою кров'ю, суттю, тим, що ми є. І це велике щастя, що ти можеш пропустити через себе і великий біль, і радість, і гумор. Це концентрат всього, що у нас зараз є. Він просто проговорює, що нам потрібно випустити з себе, що пропустити через себе: щоб воно пройшло через нас болем, сміхом, гострим, солодким, перченим. Вона просто наскрізь пробирає. 15 жовтня приходьте на цю виставу в Театр юного глядача.
Француженка змалювала образ англійки гіпертрофовано, майже карикатурно
Чи було для вас несподіванкою отримати роль Єлизавети у виставі "Марія Стюарт"? Здається, ви для неї надто добра.
Перед цим на Малій сцені вийшла вистава "Загнаний кінь" за Франсуазою Саган, на яку мене запросив Лесь Задніпровський. І там у мене був образ пуританської англійської леді. Француженка змалювала образ англійки дещо гіпертрофовано, майже карикатурно. Я вживалася в роль, читала про англійську корону, попросила, щоб мені пошили майже малуватий костюм, щоб він мене просто затиснув. Героїня, переживаючи вир емоцій, не дозволяє собі навіть дихати. Я в кравецькому цеху тричі просила мені звузити сукню, щоб я практично не могла ходити. Можливо саме після цієї ролі Іван Уривський побачив в мені Єлизавету. Я точно не знаю, не запитувала про це у нього. Але все ж мені здається, що після цієї англійської пані він розгледів оце зернятко Єлизавети.
Іван Уривський не затискає актора в рамки
З Іваном складно працювати, як з режисером?
Мені дуже подобається в ньому те, що у нього немає якихось рамок, в які він затискає актора, і той нікуди більше не рухається. Якщо він бачить якісь цікаві пропозиції на репетиціях від акторів, він їх залишає, він це дозволяє. Я дуже йому за це вдячна.
Про вас говорять, що ви не боїтеся працювати з режисерами експериментаторами. Принагідно згадаю режисера Андрія Приходька, який робив в українському театрі, зокрема в театрі Івана Франка, просто неймовірні речі.
Його роботи фантастичні. Я починала з ним з "Маркізи де Сад" Юкіо Місіми. Потім була вистава "Шякунтала", потім "Персона" за кіносценарієм Бергмана, потім "Каїн" за Байроном. Він брав матеріали від Байрона, Місіми до "Махабхарати". Діапазон неймовірний! Для мене він залишається режисером надзвичайно глибоким, він досягає неймовірних глибин в розумінні матеріалу. З ним складно працювати, але надзвичайно цікаво. Мені здається, що зараз ми дещо втратили оцей баланс форми і змісту. Як на мене, зараз в театрі переважає форма. Водночас ми відійшли від тонкощів руху душі. Нам цього нині дуже бракує.
