Володимир Миколаєнко. Фото журналістки Українського Радіо Вікторії Будан
На підвалі просидів 16 днів
Володимир Миколаєнко обіймав посаду міського голови Херсона з 2014 по 2020 рік. Він брав активну участь у подіях Євромайдану, мав абсолютно проукраїнську позицію. Тому, коли почалося повномасштабне вторгнення росіян, у свої 62 роки, без вагань вступив до Територіальної оборони. Після окупації Херсона росіяни пропонували йому співпрацю та високі посади. Але Володимир Миколаєнко не погодився. І от якось у нього задзвонив телефон. Знайомий терооборонівець попросив про зустріч. Мовляв, є цікава інформація, яку треба передати керівництву ЗСУ. Звичайно, Володимир Миколаєнко розумів, що все може бути, але все одно погодився. На місці зустрічі на нього чекала засідка:
Вискочили ці російські брати, схопили, скрутили, кинули в багажник автівки й відвезли в обласне управління поліції. Там в підвал кинули. І там просидів 16 днів. Допитували. Спочатку вони чомусь вважали, що я залишився тут як керівник підпілля, що я тут очолюю спротив. "Де склади зброї? Хто ці підпільники?". За кілька днів вони зрозуміли, що я і військова справа — це і близько нічого не може бути спорідненого. І потім вже вимагали співпраці, визнати, що те, "що робила Україна і я особисто як очільник міста — це помилка велика, що Майдан — це виключно на американські гроші, це захоплення влади, переворот". Саме так, щоб публічно покаятися і зайти у владу. Сказати, що вони прийшли вже назавжди, що ніколи з цих територій вони не підуть. І щобільше, згадую, коли вони мене вже відправляли в Севастополь, це було 2 травня, то кажуть: "Не передумав?" Я кажу: "Ні, не передумав". "Зараз поїдеш в Севастополь, там місяць-два посидиш, передумаєш, визнаєш нову владу, будеш на місці співпрацювати. А ми за тиждень-другий ваші сили розіб'ємо". Бачите, який настрій був. Уже три з половиною роки нічого розбити не можуть, самі вже там з розбитим носом бігають.
На Володимира Миколаєнка у росіян були особливі плани. Його намагалися використати пропагандисти. Чимало хто бачив окупаційне відео, де Володимира Миколаєнка запитують, що він думає про Романа Шухевича, командувача Української повстанської армії. Той чесно зізнався, що вважає його героєм. В коментарях до відео українці захоплювалися його незламністю і побоювалися за життя і здоровʼя ексмера. Насправді ж дійсно Володимира Миколаєнка били перед інтервʼю, щоб той сказав усе так, як треба окупантам, і ще сильніше після. Бо потрібні росіянам слова не прозвучали:
З усіх знущалися, всіх били. До нас привели десь на другий день чи на третій день, як у полоні, привели мого керівника роти в теробороні. Там живого місця не було. Він від пояса і до самих, я не знаю, нігтів на ногах, синій. Просто йому таким чином пояснювалося, що треба розповідати все, нічого не притаювати. Тому діставалося кожному. Мене приходили навіть в камеру побити. Не просто на допитах. Мабуть, руки чухалися. Просто так відчиняється камера і починають бити. В присутності інших. Щось не підкорився, щось не так поводжу себе, не даю показів, які б їх задовольняли. Не виступаю публічно, що це "брати" прийшли нас "звільняти". Мабуть, саме тому. Після того я отримував там же ж на місці моїх розмов, бо постійно вони поруч, вони тебе побʼють перед інтерв'ю, потім ти щось погано сказав – після інтерв'ю побʼють, а знаєте, як боляче, коли по побитому бʼють. Так що тут необов'язково через мої конкретні слова, а просто тому, що вони вважають, що ми – погані, ми – українці. Ми не схилилися, ми схильні до бунту. Ми надаємо спротив. Я розумію, якщо Шухевич – герой моєї країни, то з точки зору росіян я повинен казати, що це не герой. І взагалі чому ви лізете до наших героїв? Ви зі своїми розберіться. Для вас герой Павлік Морозов? Добре. Зоя Космодемʼянська — заради Бога. Ніхто ж не проти ваших героїв. У нас свої герої.
У російському СІЗО спочатку "прийомка"
Перебування в херсонському полоні Володимиру Миколаєнку здалося, як він сам каже, "дитячим садочком". Його спочатку перевели в Севастополь, а потім в Борисоглібське СІЗО Воронезької області. Там бранець пробув 5 місяців:
У СІЗО спочатку "прийомка". Це в кожному такому закладі так відбувається, що тебе повинні побити так, щоб ти навіть не думав, щоб якийсь надавати спротив. Ти повинен бути розмазаний по підлозі. Хочу сказати, що нас буквально розмазували в Пакіно, обличчям мене по асфальту тягали. А там просто через стрій прогнали з дубинками. Мені пощастило. Мене побили спочатку там, і потім мені вже якийсь їх чолов'яга у віці каже: "Хлопці, припиняйте, йому вже дісталось". І мене, може, більше ніж пів шляху не били. Вже махнули на мене рукою. Протягнув він мене на собі. Потім кожного дня, зранку до вечора, як мінімум три рази на день: вранішня перевірка, вечірня перевірка, коли на прогулянку чи з прогулянки йдеш. Туди йдеш, і тебе на кожному поверсі бʼють, що на зворотному напрямку. Нас навіть до лікарів водили та там же примудрялись побити. Вони вважали, що так вони повинні нас виховувати. Це були перші місяці війни. Їм розповідали страшні байки, і вони всі нам їх наводили: як ми знущаємося з їхніх російських хлопців, і каструють їх, і в дупу їм монтажною піною задувають. Це все відкладалися на наших ребрах, на наших спинах, на наших головах. Більш-менш нормальні побутові умови, як для тюрми. Стара будова, мабуть, з царських часів. Мишки бігали, пацюки. Вікна з дірками. Прохолодно було. Я в перший день застудився і, можливо, воно мені десь допомогло, що я з великою температурою. Я дуже зле себе почував, очі закисали, а такий ніс роздутий, зелені соплі. Вони мене б'ють, а я вже нічого не розумію. Мені їхнє побиття легше, ніж мій загальний фізичний стан, такий застуджений. І пам'ятаю лікарка каже: "Слухайте, у нього такий кашель поганий, треба послухати". І вони перший місяць мене б'ють, а я кажу: "Дайте водички". "Ні, ти ж нічого не сказав, ти не напрацював". А мені так погано. Вони мене приходили просто й закидали в ту камеру. Мабуть, це мене якимось чином рятувало, бо я навіть не відчував того побиття. Відчував, але не так сильно.
Росіян цікавила ситуація в Херсоні. Питали про військові частини, склади зі зброєю. Це при тому, що вони уже кілька місяців, як його окупували. Допитували й били одночасно, звинувачували у брехні. Виявилося, що Володимир Миколаєнко не згадав про Чорнобаївку. Пояснення, що це не Херсон, а область, ніяк не зарахувалися. Побили знову. Єдине, що було більш-менш прийнятне у Борисоглібську – харчування. Коли ж Володимира Миколаєнка 1 жовтня 2022 року переправили до Пакіно Володимирської області, до звичних тортур додалося ще й постійне відчуття голоду:
Остання камера, де я найбільше пробув, це була вісімка. Мабуть, менше, ніж 25 квадратів, і нас було 16 людей. Там навіть ти хочеш погуляти, порухатись, а там не було можливостей. Правда, потім винесли декілька ліжок, залишалося на 12-13. Стало більш-менш комфортно. Навіть стіл занесли. Щоб можна було сідати і їсти. Три людини сиділи, хто бажав. Я вже звик на ліжку. Там уже кожного дня не били. Так, знущалися, принижували. Морально вбивали, фізично нищили. Але там не годували. Перші днів вісім чи дев'ять. Взагалі хліба навіть не було. Навіть снився. Я, мабуть, нікому не розповідав, якось прокинувся, і мені наснилось, що десь шматочок хліба якийсь. І я розумію, що я отак от ротом шукаю уві сні цей хліб. Подушка вся в слині. Голодні були. Таке враження мені було, що у мене шкіра до хребта прилипла. Такі були голодні. Зранку якась кашка. В обід якась бурда каламутна. Я ложку не використовував, я просто пив. І там нічого не було. А якось мені пощастило, там було сім зерняток перловки. Я був просто чемпіоном. На друге, те, що найчастіше зустрічалося — це очистки від картоплі, зварені. Просто, щоб не померли з голоду. За великим рахунком жили за рахунок хліба. Оце шматочки хліба дають тобі на сніданок, на обід, на вечерю. Так ми виживали.
Голодування
Величезним щастям було знайти на тюремному подвірʼї під час прогулянок кропиву. Полонені її обережно зривали й по-братерськи ділили між собою по листочку. Хоч якісь вітаміни для знесилених організмів. Загалом Володимир Миколаєнко втратив у полоні близько 25 кілограмів ваги. Попри тотальне виснаження у Пакіно, він пішов там на радикальний крок – оголосив голодування:
Причина була дуже проста. Приїхала зміна, вони раз на місяць мінялися. І почали бити всіх. Без причини. Буквально в перший день, як вони заїхали, витягли в коридор і почали мене "навчати", що я повинен зігнутися, бігти, зігнувши спину. Я не можу прогинатися. Я в житті ні перед ким не прогинався — ні фізично, ні морально. А тут, кажуть, ми тобі спину зламаємо. Наступного дня ми стоїмо у роздягальні, роздягалися і чекаємо дозволу йти в кімнату, в камеру. І тут б'є мене з кулака по фізіономії. Я випрямляюсь, знаєте, реакція чоловіча, щоб у відповідь вдарити, просто це на підсвідомості. Я випрямляюсь, а була голова нахилена. І він мене з ноги прямо в серце. Довго хлопці мене відкачували, думав, що помру. Тоді я десь годинку відходив від цього і кажу хлопцям, що не бачу ніякого іншого сенсу, що треба заявити свій протест проти цього. Єдиний вихід у мене — тільки оголосити голодування. Хлопці мене підтримали. От і я відмовився від їжі. Прийшов старший опер. Каже: "Що трапилось?" Ті там сміялись: "Давай вже без води, швидше здохнеш". Був хлопчик Паша, він казав: "Я повішусь". Вони йому казали: "Вішайся, ми тобі принесемо якусь удавочку". І хлопець повісився, а вони в це не вірили. І я кажу старшому оперу: "Я не жартую, буду голодувати. Бо інакше або зроблять калікою, а просто вб’ють. Вони ж не будуть винні, будеш винен ти, тому що ти старший, ти за це відповідаєш". Каже опер: "Виходь з голодування, тебе бити не будуть". Кажу: "Та ні, справа не в мені". Тому що в той же день, коли я оголосив голодування, побили в нас хлопця, він був черговий, щось їм не сподобалось, вони вивели його в коридор, а він двічі майстер спорту. Здоровий хлопець такий. А потім ми бачимо в нього сліди ногами по голові були. Чутно було, як в інших камерах людей б'ють". Я ж кажу, що я не буду виходити з голодування, поки не припиняться оці побиття. Опер каже: "Тебе не будуть бити". Я говорю: "Ні, за всіх". "Здохнути ми тобі не дамо. Прив'яжемо до стільця і будемо примусово годувати через зонд. Але я тобі обіцяю, що бити не будуть". І дійсно припинили бити. Хлопці кажуть: "Виходь з голодування". Чотири дні я голодував. І після цього ця зміна не била.
Щоправда, Володимирові Миколаєнку російські тюремники знайшли інше покарання – його перевели в камеру без теплої води і з гучномовцем над головою. З шести ранку до 11-ти вечора він змушений був слухати, які українці "фашисти", "нацисти" і "негідники". Значну частину того пропагандистського ефіру займали священники, які розповідали про "богообраність" росіян. Якось до камери прийшов такий священник і запросив на сповідь. Володимир Миколаєнко каже, що щиро захотів висповідатися:
Я от пішов там, сповідався. Не ФСБ-шник, а саме оперативний співробітник слухав мою сповідь. Зрозуміло, що я сповідався в тому, що я, можливо, зробив саме в Пакіно, якісь думки. Їм цікаво було, вони слухали, дійсно. Мені хлопці потім казали, що "ти вже підійшов, а вуха прямо до тебе". Тобто, там сповідалися, як батюшка, той нахилився, тебе накрив своїм одягом. Таке було.
Про те, що Херсон звільнений, колишній очільник міста дізнався через пів року
Про те, що відбувається в Україні та світі бранці лише частково знали від новоприбулих полонених. Про те, що Херсон звільнений, колишній очільник міста дізнався через пів року. І був неймовірно щасливий. Хоча Володимир Миколаєнко на жодну секунду не сумнівався, що деокупація рано чи пізно станеться. Важко пережив він звістку про підрив Каховської ГЕС. Вимальовував в уяві, які райони затопило більше, які менше. Своєрідно Володимир Миколаєнко дізнався і про Курський наступ:
Одного хлопця повезли на обмін. Це було 30 травня минулого року. Коли вони приїхали на кордон, чогось його і декілька людей, їх чогось не забрали. Щось там були проблемами зі списками. І його повезли в іншу тюрму, там була жорстка прийомка, як звичайно. Так побили, що він днів вісім чи дев'ять потім лежав під крапельницею. Вони його відкачували. Спочатку вбивають, а потім намагаються врятувати. Він пів року пробув у тій зоні, і там було телебачення. Російські передачі, і росіяни казали, що на 60 кілометрів зайшли наші війська. Ми були щасливі від цього. Цей хлопець пів року пробув в тій колонії, а потім його знову повернули до нас в Пакіно. I досі там, уявіть собі, він вже був на кордоні, от уже Батьківщина. Це жах. Я не знаю, як це можна витримати, як це можна пережити.
З Володимиром Миколаєнком у полоні були тяжко хворі бійці. Коли на допитах зайшла мова про звільнення, він свідомо попросив своє місце віддати їм. Уже, коли Володимир Васильович опинився в Україні, то дізнався, що ті колишні полонені дзвонили його рідним і дякували:
Я просив цього, тому що коли було питання по цих хлопцях, для мене незрозумілою є взагалі їхня поведінка. Але я завжди казав їм: "Ви розповідаєте, які ви такі жорсткі в бою, що ви не підкорюєтеся, ви боретеся. Навіщо ви прийшли до нас вбивати нас, ми вас не запрошували, ви розповідаєте, що ви нас прийшли "звільняти". Це питання окреме. Але де ваше милосердя? Ви позвозили в тюрму людей без рук, без ніг, поранених. Хворих, які збожеволіли. Чого ви тримаєте?" Я сьогодні щасливий знати про людину, за яку я просто мучився. Я переживав кожного дня, я розповідав, що коли нас звільняли, нас спочатку планували звільнити четверо осіб. Один із них був молодий хлопець Дмитро. Він збожеволів, його сильно побили десь у Брянську, мама його казала. Потім 6 місяців тримали в одиночній камері і постійно били. Розумом похилився в якусь сторону. Коли нас вивели на обмін, посадили в автозак, то Дмитра того не було. Цілий місяць я думав, що краще б, чесно кажучи, того хлопця відправили додому, тому що у нього є шанс відновитись. Мама у нього медик, я думаю, що вона зробить все можливе чи неможливе, та й наші лікарі будуть допомагати максимально витягувати його з цього стану. Відбувся обмін, і він там. Я дуже щасливий. Таких хлопців дуже багато. Ми завжди так між собою спілкувалися, кому легше перебувати в тому полоні: чи молодим хлопцям, чи людям, як я, більш похилого віку. Тому зрозуміло, що фізично, мабуть, їм, а психологічно, а це набагато важливіше, саме молоді важче бути, бо вони в цілому в житті такого нічого страшного не бачили. У цьому жахітті дуже важко пристосуватись, дуже важко витримати. І дуже багато молодих хлопців ламались. Як от цю дитину тепер відновити? Що треба робити, щоб вона відновилася, щоб відновилися гідність та людяність. Це дуже страшно.
Повернення з полону: "Я сам себе не впізнав"
Володимир Миколаєнко постійно налаштовував себе, що повернеться в Україну на Новий рік. Спочатку думав, що станеться це на новий 2023-й, потім – 24-й. Коли не вийшло звільнитися після початку 2025-го, сподівався на 26-й. Він постійно ставив собі нову дату омріяного обміну і чекав її. Так психіка легше переносила жахіття тривалого полону. Каже, якби відразу знав, що буде бранцем аж три з половиною роки, то, напевно, б зневірився і не витримав. А так – кожного дня чекав, що завтра будуть гарні новини. І от 24 серпня 2025 року Володимир Миколаєнко повернувся на Батьківщину:
Найбільше мене вразив той прийом, який нам надавали люди. Дорогою від кордону до Чернігова вздовж траси стояли наші українські громадяни. Вони вийшли нас зустрічати з прапорами, з картонками, написами власноруч, як вони нас люблять. І ця любов, повага, шана настільки вразили. Я з дружиною зв'язався, це було велике щастя почути, що всі живі, що всі здорові, що я дуже переживав, тому що жодної інформації немає. Коли ти знаєш, що з твоїми рідними все гаразд, якось спокійніше. 25-го, у мами день народження, 91-рік. Вона мене дочекалася, дуже щасливі. Різниця до полону і після полону. Я сам себе не впізнав, я перелякався. Я дивлюся інтерв'ю, там Дмитро Хилюк. Я думаю, хто там біля нього крутиться, хто цей дід такий старий. Потім розумію, що це я. По очах себе впізнав. Десь, можливо, за тиждень, видали мені новий паспорт на 10 років, то буде пам'ять, як в обіймах братів 3,5 роки я провів. Хоча я хочу викреслити це просто зі свого життя і не згадувати ніколи, тому що це дуже важко. Я зараз намагаюся зрозуміти, як мені жити далі. Тому що розумію, що треба не сидіти й не чекати поки хтось зробить. Ніхто за нас нічого не зробить. Треба кожного дня думати, що я сьогодні зробив для своєї держави, що я зробив до України. Спільними зусиллями ми переможемо. Насамперед у мене є думки, що треба подбати про тих людей, які зараз перебувають в Херсоні й отримали поранення або шкоду від цієї війни, щоб і на цю категорію людей звернули увагу. зокрема стосовно їхньої реабілітації. Але для того, щоб зрозуміти, що насправді потребує Херсон, треба побувати там і певний час з'ясувати. І потім я думаю, що знайдемо спільні можливості, як допомогти нашому любому місту.
Поки Володимир Миколаєнко перебуває на лікуванні та реабілітації. Нещодавно його навідала донька. Наталя – військова, перебуває на службі, але мала відрядження, тож забігла до батька. Пан Володимир дуже пишається нею. З теплотою розповідає про двох онуків, які попри постійні обстріли залишаються у Херсоні. За ними нині наглядає бабуся, дружина Володимира Миколаєнка Марина. Згадує, що якось зателефонував старший онук, і він його не впізнав по голосу. За роки тривалого полону діти виросли. Тож у бажаних планах нарешті зустрітися і спробувати надолужити той час разом, який у родини вкрала Росія.
