Учасниця Революції на граніті Анжеліка Рудницька (праворуч), жовтень 1990 року. Фото з архіву Анжеліки Рудницької
35 років тому завершилася Революція на граніті — таку назву отримала акція голодування української студентської молоді на тодішній площі Жовтневої Революції у Києві, яка спочатку в народі, а після 1991 року й офіційно стала називатися Майданом Незалежності. Акція тривала з 2 до 17 жовтня 1990 року і стала першою масовою тривалою протестною акцією в комуністичній радянській Україні. Скільки революцій на вашому рахунку?
Анжеліка Рудницька: Головних – три, але є ще Мовний майдан і "Україна без Кучми", Податковий майдан, Картонковий тощо.
"Ми називаємо себе людьми з картонками"
Чи коректно називати серйозні події "картонною революцією"?
Зінаїда Аверіна: Ми ніколи не називаємо її так. Навіть з мовного погляду слово "картонний" досить дивно звучить, ніби "штучний". Якщо вже й називати то "картонковим" майданом. Ми називаємо себе людьми з картонками. Ми людей виносимо наперед. Це не якийсь там майдан. Картонка – це один з інструментів того, що ми хотіли висловити.
"Територія вільна від комунізму"
Революція на граніті була одним із найпотужніших виявів прагнення українців до свободи у ті часи. У радянські часи масові зібрання були заборонені. Отже, що відбувалося у жовтні 1990 року на площі Жовтневої революції в Києві?
Анжеліка Рудницька: Ми самі перейменували площу на Майдан Незалежності. Це сталося під час протесту. Готель "Україна" тоді називався "Москва". У той момент, коли ми огородили свій маленький табір, ми зробили плакати з написали, що це територія вільна від комунізму.
Що ви знаєте про "Революцію на граніті"? Чи є зараз це у шкільній програмі з історії Україні?
Зінаїда Аверіна: Під час Революції на граніті мене ще не було. З історії України ми вчимо цю тему. Для мене Революція на граніті – це перша революція, яка передувала Незалежності і була одним з важливих її факторів. Потім Помаранчева революція і Революція гідності. Для мене це послідовність подій, під час якої усвідомлене громадянське суспільство України розширювалося. Спочатку це було дуже вузьке коло дисидентів, потім ця бульбашка потрохи розширювалася і зараз ми вже маємо ситуацію, коли в нас мільйон людей на фронті й багато людей волонтерять.
Головною невербалізованою вимогою було визнання Незалежності України
Які вимоги ставила Революція на граніті?
Анжеліка Рудницька: Передусім це не допущення підписання Союзного договору з Москвою. Для кожного, хто прийшов на Майдан, головною невербалізованою вимогою було визнання Незалежності України. Вона була сформульована більш м’яко, оскільки ми всі розуміли, в якому суспільстві ми живемо. Всі наші вимоги були виконані, окрім перевиборів до Верховної Ради. Ніхто не хотів віддавати владу, включно з демократичним крилом тодішньої Ради. Пізніше Верховна Рада проголосувала і підняла віковий ценз, відтак учасники Революції на граніті не змогли піти у Верховну Раду і творити нову Україну. Нам бракувало років, щоб іти у Верховну Раду. Плюс була вимога щодо націоналізації майна Комуністичної партії і Комсомолу, а також про відставку прем’єр-міністра Масола.
Анжеліка Рудницька. Фото: Суспільне
Спершу голодували 52 людини
Як до вашої акції поставилася влада?
Анжеліка Рудницька: Влада придумувала всілякі провокації. Присилали до нас бабусь і дідусів, які мали нас заганьбити. У мене постійне дежавю, коли я приходжу на нові майдани, тому що я це все вже бачила. Були депутати, які казали, що нас треба "придушити танками". Вони говорили це публічно. Дуже добре, що вони це говорили, тому що в цей момент на Майдані нас ставало більше і не лише тих, хто протестував, але й тих, хто приходив підтримати. Спершу нас було мало і голодували десь 52 людини. Проте кількість людей після кожного випаду влади ставала більшою. Коли на нас намагалися нацькувати "афганців", то виявилося що з ними у нас немає суперечностей. Одна з наших вимог була, щоб наші хлопці служили в Україні, а не будь-де. Люди, які пройшли Афганістан, нас дуже розуміли. Провокація не вдалася. У нас було все організовано і сплановано.
Підтримка інтелігенції
Революція на граніті тривала з 2 до 17 жовтня 1990 року. Які у вас були відчуття 10-15 жовтня?
Анжеліка Рудницька: Ми не просто сиділи. Ми зустрічалися зі студентами в різних ВНЗ. Тоді ще працювали великі підприємства в Києві. І коли до нас спустилися робітники заводу "Арсенал", влада теж злякалася. На 7-10 день у нас було відчуття, що нічого не відбувається і немає жодних зрушень, що ми самотні в цьому океані. В якийсь момент хлопці, які голодували, почали непритомніти і їх почали забирати швидкі. Швидкі не могли під’їхати близько до табору. Почався нервовий стан, який також міг підірвати внутрішню силу. І в цей момент дівчата, яких було багато в таборі і яким не дозволяли голодувати, прийняли рішення одягнути білі пов’язки. Тобто ми доєдналися і до голодування вже у цей критичний момент. Ми морально були до цього готові. Це стало великою підтримкою для хлопців. Також підтримкою стала для нас інтелігенція. Ліна Костенко, Оксана Забужко, Бу-Ба-Бу, депутати Народного руху, Дмитро Павличко, Іван Драч, Степан Хмара та інші приходили до нас. Ми ставали більш потужними і помітними. У той час письменники були голосом нації. Коли Олесь Гончар розірвав свій партійний квиток і сказав, що він не може бути членом партії, оскільки його онука голодувала разом з нами. Відтоді посипалося відчуття, що Комуністична партія – це щось непорушне.
"Ми не боялися"
Чи не боялася ти КДБ?
Анжеліка Рудницька: Нас взагалі могли відрахувати з університету, закрити дорогу для подальшої кар’єри. Але ми не боялися. Це був юнацький максималізм. Університет дозволив КДБ мене допитувати. Він мене видав і мене допитували в стінах університету. Я на деякі пари ходила під час голодування. Тиск професійних кадебістів – складний. Якби я не відчувала себе частиною цього великого дійства, яке відбувається і мети, можна було би зламатися. Усе, що говорив представник КДБ було неправдою. У таборі були свої неписані правила. У таборі навіть не їли ті, хто не голодував, щоб не спокушати.
Зінаїда Аверіна-одна з координаторок акцій протесту в Києві 22-30 липня 2025 року. Фото Сергія Костежа, Kyiv Post
"Було це відчуття критичності, що саме ми маємо це зробити"
Чи важливий гендер у 21 столітті?
Зінаїда Аверіна: Те, що ми троє дівчат, які були в центрі цієї координаційної групи – це органічний збіг. Дуже багато молодих моїх друзів воюють, тому вони не можуть вийти на Майдан. У нас було це відчуття критичності, що саме ми маємо це зробити. Я повернулася у 2023 році додому, відчуваючи, що це вирішально – бути на місці, особливо в такі часи.
