Алевтина Кахідзе. Фото: (c)Serge Illin
Україна вперше візьме участь в бієнале сучасного мистецтва Bienal de Arte Paiz в Гватемалі, що почнеться 6 листопада цього року. Зі своїм проєктом, який розповідає про російсько-українську війну, на цю подію поїдете ви. Що ви переживаєте нині, адже представляти вперше Україну будь-де – це дуже відповідально?
Водночас це і легко, коли ти щось перше розповідаєш. Все, що я знаю – це правда. І це не є надто складним. Я живу цією війною з 2014 року, коли мій дім було окуповано в квітні, потім було звільнено в серпні, а потім після перших Мінських домовленостей знову окуповано. І саме відтоді я починаю свою історію.
Ваш проєкт називається "Я все ще малюю цю війну". Наскільки ця оповідь важлива для Латинської Америки?
Вони називають себе Центральною Америкою. Латинська – дещо нижче і південніше. Гватемала була однією з перших країн, які заїхали до нас після вторгнення, і вони цим дуже пишаються. Вони вважають, що вони з нами. Також на відкритті до мене підійшла амбасадорка Колумбії, яка працювала в Україні з 2015 до 2018 роки. Вона сказала, що для неї було вкрай важливо підійти до мене, і що вона в захваті від України. Тобто прихильники України є, і трішки про нас тут знають. Звісно, для багатьох російсько-українська війна почалася в 2022 році. Про те, що війна триває з 2014 року вони або взагалі не знають, або знають дуже мало.
Що являє собою цей проєкт?
Це близько 50-ти малюнків, які я створила. Окрім власне живопису, там є багато текстів. Це розповіді про початок війни, а також про те, що розповідала мені моя мама, яка 5 років жила під окупацією і померла на блокпості. Окрім малюнків я привезла сюди блокноти, які лежать у вітринах, і фільм, який я знімала зі своїми друзями, і який документує мій особистий досвід війни.
Чи можна буде побачити цей проєкт згодом в Україні?
Частково ці малюнки вже були показані в Україні. Також за моїми проєктами можна стежити в Інстаграмі. Малюнки про мою маму я показувала безліч разів. Їх представляли в Мистецькому арсені і навіть придбали в колекцію Мистецького арсеналу. В Україні їх вже бачили. Головне, що їх побачили тут. Для цього мені довелося їх позбирати і дома, і в Бельгії, і в Німеччині. І тут на бієнале вони пробудуть до лютого. Я вже "обжилася" тут важливими знайомствами, і можливо невдовзі ці малюнки ми представимо в Конгресі Гватемали. Обираючи малюнки на бієнале, я зважала на аудиторію і брала з собою роботи англійською мовою. Я намагалася обрати малюнки, які показують дещо іронічний чи навіть гумористичний погляд на нашу реальність. На одному з малюнків я зобразила молодь, яка протестує в умовному заході із закликом, що вони за світ без імперій, але бояться ядерних бомб. І це про наш нинішній світ. Я дуже часто зустрічаю багато ліберальної молоді в Європі, яка хоче бачити світ вже деколонізованим, вона не хоче насилля, але коли справа доходить до українців, ми боїмося ядерної зброї. На одному з малюнків мене запитують, а як же я можу жити без російської літератури? Мовляв, відмовляючись від російської літератури, українці стали менш культурними. Але я відповідаю, як в коміксі, що все це я вже перечитала в школі. А зараз мені хочеться почитати щось інше.
Якою, на вашу думку, є роль мистецтва під час воєн, які відбуваються в світі? Чи можливо людей переконати мистецтвом? Ще на початку повномасштабного вторгнення доводилося доволі часто чути тезу про те, що мистецтво не зупиняє війну. Війну зупиняє зброя, а мистецтво – це інший вимір. Яка роль культурної дипломатії під час війни?
Справді, шлях через мистецтво доволі задовгий. Мистецтво не зупиняє зброю, яка на нас летить. Це правда. Мій проєкт розрахований на довгу дію. Він розповідає про практику війни. Він доносить, чим є наша війна, до тих, хто впливає на рішення. І хоч це дещо задовго, це все одно необхідно. Я показую його тим, хто голосує, тим, хто впливає на політиків в своїх країнах. Це не відбувається миттєво, але іншого шляху немає. Звісно, ми можемо не встигнути, і весь мій живопис буде безпорадним, якщо у нас не буде країни. Але поки вона є. Мене привезуть в Конгрес Гватемали, і я буду говорити з політиками про те, чим є наша війна. Мистецтво допомагає розповідати про те, чим є війна на практичному рівні. Окрім малюнків я привезла сюди шкільні контурні мапи, і подаю на них найрізноманітнішу інформацію.
Наприклад скільки людей на один кілометр тримають фронт. Про це розповідають мені мої друзі. Це 5-6 людей. І напередодні я напевно разів 10 про це розповідала. Всі були вражені і постійно запитували: "Так мало?" Я жартувала і говорила, щоб приєднувалися. Тобто ця інформація дає людям розуміння війни. А без розуміння нічого не буде відбуватися. Мистецтво дає власну історію і діє через кожну людину. Можливо, й дещо задовго, але не дає забути. І я думаю, про це треба говорити. Адже мистецтво іноді буває дієвішим, аніж журналістика. Нехай пробачать мене журналісти, коли ти говориш з конкретною людиною, в майбутньому тобі буде важко відслідкувати, як вплине ця людина на те, щоб її країна була прихильною до України. Але без цього неможливо. Адже Україна дуже потребує підтримки. Нам важко буде встояти без світової підтримки.
