Афіша Веніційського фестивалю 2025. Джерело: офіційна сторінка бієнале labiennale.org
Український фільм "Недоступні" в програмі "Горизонти" Венеційського бієнале
Розкажіть, будь ласка, про своє перебування на Венеційському кінофестивалі. Який фільм ви представляли? Як потрапили на фестиваль?
Коли ви працюєте над короткометражним фільмом, дуже важливо мати прем'єру на таких великих фестивалях, як Канни, Берлін, Венеція тощо. Для того, щоб фільм мав гарну фестивальну долю в майбутньому, і щоб його подивилося багато глядачів. Не скажу, що тільки з цією думкою ми працювали над фільмом, але нам пощастило, і ми потрапили в Венецію. З того моменту і почалася подорож фільму. Це була дуже приємна новина, ми почали готуватися і шукати фінансування для того, щоб туди поїхати, бо це досить дорого. Фестиваль не надає багато можливостей в питанні розселення та харчування, однак вони надавали готель для режисера. Інша частина групи мала орендувати житло сама.
Фільм був представлений в міжнародному конкурсі короткометражних фільмів. Що це за конкурс?
На Венеційському кінофестивалі це єдиний конкурс короткометражного кіно. Там є кілька програм. Є головний конкурс, на якому представлені гучні прем'єри таких режисерів як Паоло Соррентіно або Ґільєрмо дель Торо. Великою основною прем'єрою був також фільм "Руйнівна машина", в якому знімався Олександр Усик. Також на фестивалі є програма "Горизонти" для повнометражних і короткометражних фільмів. В програмі для повнометражних фільмів в 2019 році перемагав Валентин Васянович з фільмом "Атлантида".
Ця програма створена для режисерів, які зробили свій перший або другий фільм на початку їхньої повнометражної режисерської кар'єри. Програма "Горизонти" для короткометражних фільмів також створена для режисерів-дебютантів. І це єдина і основна програма короткометражного кіно на цьому фестивалі. Також є позаконкурсна програма, туди потрапляють також і короткометражні фільми з фокусом на якусь країну, і документальне кіно.
Сюжет картини – це особиста історія
Розкажіть про фільм "Недоступні", який ви представили на фестивалі.
Цей фільм розповідає історію волонтера, якого звати Сергій. Він переїжджає на початку повномасштабного вторгнення на захід України і працює там волонтером: розвантажує фури з європейською гуманітарною допомогою. А його мати в цей час залишається в окупації на півдні України. В якійсь із днів його волонтерства вони втрачають зв'язок по телефону саме напередодні того, як його мама мала виїхати. І на наступний день він дізнається з новин, що гуманітарна колона, в якій його мама могла їхати, була розстріляна російськими солдатами. Це короткий опис сюжету фільму.
Де ви взяли цю історію?
Це історія з особистого досвіду. Я родом з міста Токмак Запорізької області, яке зараз окуповане. На початку вторгнення 26 лютого, в мій день народження, росіяни окупували моє рідне місто. І там залишалася моя сім'я: мама, батько і дідусь. Я переїхав в Чернівці, як і головний герой. Але мені пощастило більше, бо він жив у спортзалі, а я жив у свого друга. Ми розвантажували фури з гуманітарною допомогою. З мамою ми були постійно на зв'язку, але зв'язок часто переривався, бо росіяни його глушили. Моя мама на той момент працювала заступником директора в навчальному професійно-технічному закладі. І у росіян був надзвичайно великий інтерес до таких людей, щоб зробити їх колаборантами. Але моя мама на це не погоджувалася, через що її часто водили в комендатуру і, як кажуть, садили на підвали. Було очевидно, що потрібно було виїжджати. Процес ухвалення цього рішення був надзвичайно складний. Вона вмовляла їхати і свого батька, мого дідуся, який не хотів залишати свій дім. Адже це було фактично прощання назавжди зі своїм домом. Він обрав залишитися там, батько, з яким мама розлучена, теж залишався в місті. Питання було тільки в ній.
Як тигренята допомогли мамі евакуюватися
Вона виїжджала довго і важко, оскільки на той момент вже від'їхали всі гуманітарні колони. І вона виїжджала в одній машині з маленькими тиграми з Бердянська. Їх теж евакуйовували, і вони ледь не померли в дорозі. І ці тигри допомогли моїй мамі пройти кордон. Вдалося вмовити російських військових, мовляв, тигри помруть, якщо їм зараз не дати м'яса. Так вона змогла виїхати. На наступний день почався сильний дощ, дорогу затопило, і люди застрягли в черзі на два тижні. Було дуже спекотно, старі люди помирали від спраги, але для мами все пройшло більш-менш нормально, вона доїхала до Києва, і зараз вона живе тут. Але два місяці потому росіяни розстріляли одну з колон, яка їхала з Запоріжжя в Токмак. Вони розстріляли 32 людини, і понад 100 поранили. І я подумав тоді, а як би я вчинив, якби моя мама була в тій колоні, що б я робив, будучи в Чернівцях і працюючи волонтером. В той момент я відвідував сценарні курси в Чернівцях, в культурному центрі ім. Миколайчука, які організував продюсер Олекса Гладушевський. І тоді у нас було завдання думати над історією. І після тих подій, коли розстріляли колону, почали з'являся її обриси. Вона породжувала багато думок, як далі бути і що робити.
Мистецтво під час війни і власний болісний досвід
На скільки складно знімати кіно на основі свого доволі болісного досвіду?
Дуже складно. Важко відмежовувати персонажа фільму від самого себе. Багато людей люблять зображати себе в кращому світлі. Дуже важко зробити більш складного персонажа, коли ти багато звертаєшся до себе. Ми працювали над фільмом досить довго – 2,5 роки. Ми шукали фінансування, їздили на різні сценарні лабораторії. І я весь час думав про те, що потрібно нарешті відмежуватися від персонажа і думати більше про фільм, аніж про власний досвід. Тому це було важко, як і загалом мистецтво під час війни.
Є філософ Теодор Адорно, який ставив свого часу запитання, а чи можна писати вірші після Аушвіцу. І коли ти з цим стикаєшся, починаєш думати, а чи потрібно про це промовляти. Можливо і не потрібно, щоб це люди чули? З іншого боку, є якась відповідальність перед самим собою, і ти маєш це закарбувати. Бо це пам'ять. В рідне місто зараз я повернутися не можу, але я хочу, щоб бодай якийсь фрагмент його історії залишився. Тому це для мене цінно.
Наталія Грабченко і Кирило Земляний в студії Радіо Культура
Як закордонна аудиторія сприйняла фільм
Якою була реакція публіки на вашу роботу?
Дуже було важко зосередитися, бо я постійно читав субтитри, щоб зрозуміти, як закордонна аудиторія сприйме фільм. Адже зазвичай вони його просто читають, а на зображення дивляться, коли є можливість. Через перемикання уваги зображення втрачається, і так відбувається, на жаль, з кожним фільмом. Можливо потрібно знімати фільми без слів.
На експорт?
Це теж дуже важливий баланс – фільм на експорт чи ні. Мені не дуже близька ідея робити фільми виключно для закордонного глядача і зовсім не думати про нашого. І це теж було питання багатьох лабораторій, які штовхали мене бути більш універсальним і говорити універсальною мовою. Але мені хотілося, щоб все не було так очевидно. І можливо через цю неочевидність і не дуже велику кількість наданого контексту, іноземний глядач не зміг до кінця емпатувати деяким героям. Однак до мене підходив один з учасників нашої програми з Тайваню, який подивився наш фільм і сказав, що йому цей фільм дуже відгукнувся, і він добре розуміє, про що я говорю цією роботою. Це було дуже приємно чути від людини, чий фільм мені теж дуже сподобався. У нього теж в основі роботи була особиста історія.
Як непрофесійний актор став головним героєм
Кому ви довірили в фільмі зіграти себе і свою маму?
Головну роль я довірив своєму другу. Він не професійний актор. За освітою він оператор-постановник, ми разом вчилися в університеті Шевченка. Зараз він не займається кіно, він займається 3D моделюванням. В 2023 році нас запросили на наш перший пітчинг у Франції на найбільший фестиваль короткометражного кіно в світі. Потрібно було підготувати тизер до цього фестивалю. І потрібно було дуже-дуже швидко знайти актора. Буквально за один день я написав своєму другу і запитав, чи міг би він мені допомогти, бо дуже тиснуть строки, і потрібно відправляти матеріал. Він погодився, і ми зняли цю сцену. Мені дуже сподобалося, як він проживав її в кадрі. І я подумав, що мені й шукати більше нікого не потрібно. Був дещо складний етап вмовляння продюсерів на те, щоб головну роль грав не актор. Однак вмовити вдалося, і я думаю, що цей вибір був добрим. Вони самі це зрештою підтвердили, і їм все сподобалося. Маму зіграла викладачка з кафедри, де я вчуся. Це Оксана Цимбал. Її ми знайшли за допомогою кастингу. Дуже важливим аспектом на кастингу було вміння співати, тому що в фільмі звучить колискова. І на кастингу у нас співали всі актори.
Російський прапор і український протест
Важко уявити, як вам, українському митцю, було непросто спостерігати той контекст, який розгортався цьогоріч на фестивалі. Тому що вперше з 2022 році на флагштоку з'явився російський прапор. Олександр Роднянський, який жив і працював в Україні, представив фільм, за який українцям соромно. Складалося враження, що фестиваль натиснув на всі болючі точки, які тільки можна і показав крінж з усіх боків і в усіх жанрах. Як у вас визріло рішення так сміливо висловити свій протест?
Ідея висловити протест виникла саме в той момент, коли я побачив, що вони вивісили російський прапор на початку фестивалю. Наше Міністерство закордонних справ теж написало лист і висловило протест. Але було зрозуміло, що італійці з цим нічого робити не будуть. І ми думали, як показати свою незгоду, і як її правильно репрезентувати. Досить поширена практика на кінофестивалях – влаштовувати акції. Так було в Каннах, і в Венеції минулого року. Мені хотілося підійти до цього інтелігентно. Я розумів, що найкращий час, коли можна висловитися, це момент, коли у тебе є мікрофон, і тебе всі слухають. Я знав, що після показу буде серія запитань і відповідей. Я довго думав, коли це правильно сказати і дуже нервував з цього приводу. Бо це могло погано вплинути і на наш фільм, і загалом на присутність українців на фестивалі. Однак не сказати цього я не міг. Я впевнений, що дуже багато кінематографістів зробили б на моєму місці те ж саме. Я спробував знайти момент в процесі відповіді на перше і єдине запитання. Після моєї відповіді вже ніхто нічого питати не хотів.
Що ви сказали?
Коли Росія окуповує ваш край, вона насамперед підіймає російський прапор. Цього року Венеційський кінофестиваль вирішив вперше з 2022 року підняти російський стяг. Як сказав Путіну один з учасників цьогорічної програми Олександр Сокуров, спочатку в країну заходять мої фільми, а потім – ви. Ці слова Сокурова прозвучали в програмі "Ещенепознер" на 43 хвилині, це джерело легко перевірити.
Якою була реакція аудиторії?
Всі були здивовані. Особливо був здивований голова відбіркової комісії, який ставив мені запитання. Це було неочікувано, оскільки запитання стосувалося фільму. Я сам залюбки говорив би більше про кіно. Адже коли я починав робити фільми, я не думав, що мені буде доручена місія говорити такі важливі речі. Але про це треба говорити! Бо інакше ніхто не буде це чути. Коли є можливість висловитися, треба це робити.
