Ярина Ключковська і Тетяна Трощинська у студії Радіо Культура
Війна, "Міндічгейт", переговори щодо мирного плану Трампа, криза довіри до влади – турбулентність нашого сьогодення зашкалює. В якій точці нині знаходиться Україна?
Ми в точці максимально можливої інформаційної асиметрії між владою і народом. Влада, президент і його найближче оточення щось знають, вони розуміють, що відбувається, президент дав переговорній команді якийсь мандат, у них є якісь червоні лінії і вони розуміють, де вони можуть поступитися, а де – ні. А ми цього всього не знаємо. Ми не розуміємо, на що готова піти наша переговорна делегація, що вони будуть обстоювати до кінця.
Ми не розуміємо, це переговори, чи це – гра.
Нічні масовані ракетні удари свідчать про те, що Росія на це дивиться всерйоз. Ворог б'є виключно по житлових будинках. І мета очевидна – це терор. Вони нас лякають, тиснуть на президента, щоб він йшов на якісь поступки. Стратегічна комунікація – це не тільки про слова. Це насамперед про дії, про синхронізацію слів і вчинків. Росія працює на свій бажаний геополітичний і політичний результат. Вона тисне на нас, щоб ми тиснули на президента. І вже майже за чотири роки Росія досі не зрозуміла, що з нами ця стратегія не спрацює.
Чим більше вони нас нищать, тим більше ми укріплюємося в небажанні йти на поступки. Звісно, соціологія показує, що є люди, які втомлюються. Втомлені й військові. І це неминуче, адже війна триває дуже довго. Друга Світова на нашій території тривала близько чотирьох років. І ми теж доходимо до чотирьох років. Це дуже багато. А те, що вони все це роблять, означає, що вони також прагнуть якогось закінчення, у них теж не безрозмірна економіка.
Мені б дуже хотілося, щоб це було не так, але цілком може бути, що вони скористалися внутрішньою ситуацією, яка у нас склалася. Тому що справді плівки Міндіча і все, що навколо них відбувалося, завдало суттєвої шкоди не тільки довірі між суспільством і владою, а й в принципі легітимності президента і його оточення в очах українців. Якщо зараз буде якась домовленість, і президент буде пояснювати українцям це рішення, умовно кажучи, треба, щоб ми на нього погодилися. Щоб не було протестів і не відбулося нічого революційного. Зараз йому це буде зробити набагато важче, ніж, наприклад, місяць тому. Або, наприклад, до липня цього року. Скандал з НАБУ також завдав шкоди, і комунікаційно теж. Ці карти можна було розіграти зовсім по-іншому. Але президент з якихось причин, про які я можу тільки здогадуватися, цього не зробив. Він не відмежувався одразу, не сказав, що винних має бути покарано, і вони мусять постати перед судом. Цього всього не прозвучало.
Важливо, щоб ви розділили для нашої аудиторії момент, пов'язаний із реальністю ситуації, реальністю звинувачень, які пролунали від антикорупційних органів і тим, що Росія може це використати. Суспільство теж має різні точки зору. Є й позитивні блогери, які говорять що це провокація Росії. Але з іншого боку, є реальні справи, пов'язані з розкраданнями.
Справді, потрібно розділити ці дві речі. Є ціла група людей і блогерів, про яких, до речі, ви можете більше дізнатися з каналу "Як не стати овочем". Він прекрасно аналізує, хто і які наративи проштовхує. Вони намагаються побудувати якийсь причинно-наслідковий зв'язок між тим, що відбувалося і російським слідом в антикорупційних органах. Звичайно, те, що трапилося, полегшило роботу російських пропагандистів. Чи це означає, що Росія не ініціювала б так званий мирний план, який навіть Макрон назвав планом капітуляції? Я так не думаю. Тому що ми бачимо їхню стратегію з ускладнення нашого життя. Насамперед завдяки ударам по енергетичній структурі. А тепер вже й по цивільній інфраструктурі. Вони б це робили так чи інакше.
Інше питання, що російська інформаційна бойова частина – пропагандисти та когнітивні психологічні операції – прекрасно вміють використовувати будь-яку нашу слабинку, будь-який наш розкол. Тому їхня пропаганда така ефективна. Вони беруть реальну проблему і на ній будують свої наративи. І звичайно, ми їм допомагаємо, коли у нас таке відбувається. Але звинувачувати в цьому людей, які викривають корупцію, це абсурд. Якщо когось й звинувачувати, то власне корупціонерів. Коли виникає така ситуація, з'являється можливість об'єднатися проти нашого внутрішнього ворога. Можна було б проти нього об'єднатися, якби президент дав клич. А президент закликає нас до єдності, але не тут і не в цьому місці.
В суспільстві дуже гостро сприйняли слова президента, коли обурення щодо корупційних скандалів він назвав "срачами". І це образливо, бо коли суспільство намагається поставити моральний запобіжник, воно має право на обурення.
Абсолютно має право! Тим паче ця його заява вийшла в День Гідності, коли ми згадуємо Майдан. А Майдан – це було три революції одночасно. Одна – національна, антиросійська. Друга – проєвропейська. А третя – антикорупційна. І в той час, коли наші воїни стоять на захисті державності, і ми намагаємося допомогти чим можемо, в річницю Майдану була знівельована антикорупційна історія. Це вже не тільки політична історія, це вже значно глибша ціннісна історія. Я була дуже розчарована словами президента, коли він сказав, що "Гідність – це прекрасно", але він жодного разу не промовив слово "Майдан", і він жодного разу не сказав саме про цей аспект Майдану.
Я пройшлася Інститутською і вчергове подивилася в обличчя загиблим. Тоді нам здавалося, що 100 – це дуже багато. А коли ми дивимося на сьогоднішні втрати, ми усвідомлюємо, яка величезна ціна за все це заплачена. Хочеться, щоб ті люди, які воюють на фронті, відчували, що їм є за що воювати. Щоб, коли вони повернуться, ми всі разом не повернулися в 2010-2012 роки. Тобто, з одного боку, президент сказав всі правильні слова, але, з іншого боку, він не договорив жодну зі своїх позицій до тієї точки, де ми хотіли би з ним зустрітися. В засудженні корупції, в її недопустимості, в ефективності державного управління.
Президент неодноразово говорив в інтерв'ю, що він дуже прихильний до свого близького кола. І можна довго говорити про те, що близьке коло президента люди демонізують. Але якщо вже люди його справді демонізують, то чи не означає це, що в даній ситуації застосовуються прийом, коли одна людина збирає на себе весь негатив, а потім її відправляють у відставку?
В громадській свідомості є очікування, що коли хтось припускається помилки, він принесе якусь сакральну жертву, щоб компенсувати цю помилку. Це дуже часто робить бізнес, вішаючи проблему на якогось менеджера. Так це працює і в політиці. Оскільки публічна персона Єрмака стала контейнером для великої кількості негативу, спрямованого на президента, очікують, що це буде логічна жертва. Але президент цього не зробив. Я для себе це пояснюю так би мовити своєрідним криворізьким "кодексом честі". Мовляв, своїх не здаємо. З іншого боку, ми справді багато чого не знаємо. Зокрема і про переговори щодо мирного плану. Президент довіряє Єрмаку, це факт. До нього є максимальна довіра і максимальна персональна лояльність. І я десь по-людськи це розумію. Але в такому випадку суспільство потребує якоїсь відвертої розмови про це. І пояснення.
Тобто президент постав перед вибором: або лояльність людини, яка лояльна до нього, або довіра великої частини українського суспільства. Це теж непростий вибір. І він його не робить на користь цієї частини суспільства. І на це теж не можна закривати очі.
Оця стратегія, про яку ми говоримо – звільнити людину, на яку спрямована велика кількість негативу – тягне за собою очікування. Мовляв, піде людина, і з нею піде велика частина проблем. І це теж ілюзія. Адже не факт, що всі проблеми висять на плечах однієї людини. Якби президент звільнив Єрмака, система управління не змінилася б. І тоді у нього вже не буде ким прикриватися. А тоді вже вся хвиля обурення піде на нього. Єрмак навряд чи буде балотуватися на наступний термін, президент своїх намірів ще не сказав. Але ймовірність є. Принаймні його політичний капітал напряму залежить від того, чи він йтиме на наступні вибори. Поки він може йти на наступні вибори, у нього більше політичної сили.
Ми не чули далі плівок НАБУ і не знаємо, що там ще може бути. Як ви ставитеся до того, що все було комунікаційно побудовано, як серіал? Є частина експертів, які кажуть, що не варто тримати суспільство у напрузі. Мовляв, варто викласти вже ці карти на стіл.
У мене є кілька міркувань з цього приводу. Ми знаємо, що на НАБУ і на САП була інституційна атака. Ми знаємо, що у владі є люди, які не зацікавлені в тому, щоб незалежна антикорупційна вертикаль ефективно працювала, починаючи з НАБУ і закінчуючи Вищим антикорупційним судом. Їх не так дратує наявність цих інституцій, як їхня незалежність. Саме це вони намагалися знищити. Це не вдалося. Наступна логічна стратегія, як я собі уявляю, це атакувати персоналії. І вони частково це почали робити, коли провели обшуки у низки детективів, при цьому поклавши їх обличчям на цемент. Також коли вони одного з детективів звинуватили у державній зраді, і він з його батьком досі сидять у в'язниці.
І наскільки мені відомо з публічних інтерв'ю очільників НАБУ і САП, вони очікували, що в листопаді буде оголошена підозра безпосередньо керівнику Антикорупційної прокуратури Клименку. І датою цього можливого кроку називали листопад. Я розумію, що, знаючи це, НАБУ і САП, виходили в публічний простір з метою використати публічність як захист. І для своїх окремо взятих людей, і для себе, як інституцій. Тому що з тим, як вони вийшли, і коли це набуло такого максимального резонансу, зараз вже дуже важко висмикувати їх по-одному або атакувати. Тому що суспільної підтримки не буде і тому, мені здається, їхня стратегія полягала в тому, щоб максимізувати цю публічність і створити такий резонанс, який важко буде перебити Telegram-каналами і всім іншим.
І тому формат, на мою думку, вони обрали дуже ефективний. Чому вони це робили серіями? Тому що формат серіалу, до якого ми всі звикли, працює. Він класний тим, що дає інформацію порціями, і ти встигаєш її переварити, відреагувати і обговорити. І тоді тобі стає цікаво, що буде далі. Також вони поступово вводили персонажів, і була можливість познайомитися, так би мовити, з кожним з них.
Їхні "імена" нагадували клички 90-х.
Так, детективам навіть не довелося називати їхні імена, що вони й не могли зробити. Їм не довелося вигадувати псевдо, скільки вони їх мали. І це звичайно викликає інтерес. Паралельно НАБУ і САП жодного разу не сказали поза залою суду, хто ці люди. Але були інші люди, які це сказали, і фігурантів було ідентифіковано. Тож спочатку ми отримували порцію, потім нам розповідали, хто є хто, наш інтерес тримали і примножували цей резонанс.
Якби все це пішло стандартним прес-релізом, його було б легко затюкати. Але у них було завдання використати публічність як протекцію від оцих підкилимних і не дуже прозорих речей. На це й була спрямована їхня стратегія. А стратегія була така: мовчимо, поки можемо, а в момент, коли вже дуже треба, робимо великий вибух. І це, в принципі, дуже розумна комунікаційна стратегія: ми максимізуємо цей резонанс. Щоб згодом воно рознеслося максимально голосно і широко. І коли воно досягло якоїсь точки насичення, у них вже немає необхідності це робити далі. І далі вони вже можуть бути більше обережні.
