Ілюстративне фото з відкритих джерел
Переважна більшість членкинь вашої організації мають досвід російського полону. Розкажіть про вашу громадську організацію.
Це сестринська спільнота. І сама назва "Нумо, сестри!" про це свідчить. Більшість жінок справді мають страшний досвід російського полону і катувань. Деякі з них виїхали з окупації і також пережили дуже страшні історії. Жінок, які й зараз знаходяться в російському полоні, ми також вважаємо членкинями нашої організації. Це болить всім нам. І ми, як ніхто інший, усвідомлюємо, що ці дівчата і жінки зараз переживають. Ми знаходимо можливість їх підтримувати і очікуємо їхнього повернення. Для нас дуже важливо привертати увагу до цивільних полонених. Коли я три роки тому повернулася з полону, я була шокована тим, що про нас, тих, хто повернувся з полону і тих, хто там ще залишається, не знають і не говорять. Не знають імен цих людей, не знають їхні історії, не знають їхні обличчя. І для мене це питання стало принциповим. Цивільних полонених нині дуже багато. За нашими підрахунками, йдеться про 20 тисяч чоловіків і жінок. За 11 років війни ми й досі не маємо офіційної статистики про кількість цивільних, яких катують в полоні. Рік тому я мала он-лайн виступ на засідання Європарламенту. Напередодні я висунула умову: під час мого виступу будуть показувати присутнім фотографії українських жінок, які перебувають в полоні. Після моєї промови головуючий сказав, що завжди вони чули статистику, а тепер нарешті побачили живих людей. Я вважаю, що будь-яка цивільна жінка – теж героїня. Через те, який жах вони там переживають. Їх затримували і затримують за їхню позицію. Ми не здавалися в полон. Нас забирали від сімей, нас забирали від дітей, нас катували. І жінок там тримають роками. Для мене дуже дивно, що ми й досі не знаємо історій тих жінок, яких там тримають вже 7 років. Тільки-но уявіть, що вона переживає. Тільки-но уявіть, що переживає дитина, яка 7 років чекає маму. Хто переймається цієї дитиною? Чи є у нас якісь програми для дітей, котрі очікують своїх мам. Ми були прикро вражені тим, що таких програм немає. Тому для нас важливо розповідати ці історії і показувати обличчя цих жінок. Звісно, зі згоди їхніх родичів. Але мовчати про цих жінок не можна!
Справді ми мало знаємо про цивільних полонених, які не мають жодних прав і навряд чи потраплять в списки на обмін, як військові. Ще одна величезна проблема: у полонених може не бути рідних на вільній території України, вони можуть теж залишатися в окупації.
Поштовхом до моєї нинішньої роботи стали слова ув’язненої Олі. Коли мене виводили з камери для обміну, вона схопила мене за руку і благала передати, щоб про неї пам’ятали в вільній Україні. Адже у неї зовсім немає родичів, і подбати про неї абсолютно нікому. А усвідомлення того, що про неї ніхто не знає, і про неї тут ніхто не буде боротися – це страшно. Страшно сидіти там роками і постійно слухати знущання "слідчих", мовляв в Україні ти нікому не потрібна, тебе ніхто не шукає, і про тебе всі забули. Тому для мене дуже принципово – говорити про цих дівчат. Ви кажете, що вони не потрапляють в списки на обмін. Так це й не дивно. У нас за 11 років війни й досі не вироблений механізм їхнього повернення. У нас навіть немає такого юридичного терміну "цивільний полонений". У нас таких людей називають "незаконно утримувані". Так, їх утримують незаконно. Але я вважаю, що вони – саме полонені. Адже їх полонили саме за проукраїнську позицію.
Людмила Гусейнова. Фото: facebook
Так, слово "полон" тут абсолютно доречне. І воно було б доречним і в юридичній площині. Як це впливає на вашу роботу на міжнародних майданчиках?
Я вважаю, що це – недопрацювання представників нашої держави на міжнародному рівні. Коли йдеться про цивільних полонених. Ми практично не говоримо про них з 2014 року. І це неправильно і несправедливо по відношенню до цих людей. Я вважаю, що це наш провал в міжнародній політиці. Тому зараз наша задача – адвокатувати кожну історію. Кричущою є історія Наталки Власової, яку катують в полоні вже 7 років. Її незаконно перевезли в Ростов. І там засудили до 18 років ув’язнення. Її 11-річна дитина дуже страждає. Вона ходить на акції з власноруч зробленими плакатами на підтримку мами. Ця історія вражає кожного. В Європарламенті під час своєї промови я не лише показувала фотографії полонених жінок, але й розповідала їхні історії: коли вони були ув’язнені, на скільки років засуджені, де нині перебувають. Я просила депутатів Європарламенту бути адвокатами цих жінок. Після виступу вони підійшли до мене і розібрали всі плакати. А ще – попросили додаткову інформацію про цих жінок. Тож саме так ми повинні доносити інформацію про цих людей. Треба говорити про них, показувати їхні обличчя, а не просто називати цифри сухої статистики.
Так, цифри, на відміну від живих історій, вражають менше. Але цифра, яку ви називали на початку розмови – 20 тисяч – вона не може не вражати.
Це має вражати. Але це – статистика. Це цифри. Скільки вбито, скільки поранено, скільки зникло безвісти... Але за роки війни ми звикаємо до статистики, як би цинічно це не звучало.
Чи у багатьох полонених жінок рідні знаходяться в окупації? Про яких, відповідно, на вільній території України про них навіть не знають.
Впродовж всіх 11-ти років окупації Донецької і Луганської областей ми практично щотижня отримуємо все нові й нові повідомлення про нові затримання. Люди продовжують там залишатися з різних причин. Ми не маємо права їх засуджувати. Звісно, вони не виходять на мітинги проти окупаційної влади, тому що там це просто небезпечно для життя. Там це не можливо.
Люди на вільній території України навіть не уявляють, наскільки це небезпечно.
І коли я чую, що вони самі винні, бо не чинять супротив, я вкотре нагадую: так легко розмірковувати, коли ти живеш на території вільної України, де у тебе є права, і вони захищені законом. Тут ми маємо вибір. А там люди залишилися без вибору. Деяким людям немає куди їхати, дехто доглядає стареньких батьків. І ми в жодному випадку не повинні їх засуджувати. І там їх можуть заарештувати за одне "неправильне" слово. І їх не просто утримують в камері, їх нещадно катують. А ці катування вони навмисно роблять відомими, щоб залякувати місцеве населення. Для цього деяких жінок спеціально випускають після кількох днів катувань і зґвалтувань. Щоб населення це бачило, а вона відчувала, що підтримки і психологічного захисту немає. Але страшно те, що ці жінки, яким вдалося звідти виїхати, й тут, на вільній території не мають підтримки. Вони не мають статусу. Вони змушені доводити, що їх тиждень чи місяць тримали в катівнях. До мене буквально сьогодні вранці зателефонувала така жінка, котра потрапила в полон під час окупації Херсона. Вона була з двома дітьми – 3 і 11 років. Вона при цьому ще й була вагітна. І цю трирічну дитину кинули в окрему камеру. Ви можете уявити стан матері, у якої забрали дітей і розселили в різні камери? Її катували разом з дітьми кілька днів, і зараз вона має це доводити. І отримати статус поки вона не може. Але ж це очевидно, що країна має стати на захист цих дітей, і загалом цих людей. Україна має показувати всьому світу, що там відбувається. Під яким тиском там перебуває місцеве населення. І коли зараз йдуть переговори і про якісь референдуми, ми можемо тільки дивуватися: про які референдуми може йти мова під таким шаленим тиском?! Люди там залякані. І якщо хтось скаже бодай одне слово проти, він буде закатований. Коли я перебувала в полоні, це був 2022 рік, Росія те проводила "референдуми" на тимчасово окупованих територіях щодо приєднання до Росії. І у в’язниці вони проводили його теж, примушували полонених брати участь в цьому "референдумі"давати "правильні" відповіді. Нас виводили з камер і по одному заводили в кімнату, де знаходився юрист і два охоронці з палицями. Де звісно ж не було ніякого таємного голосування. Тобі просто давали бюлетень і наказували написати "за". Я написала "проти". І ще декілька жінок теж. Як наслідок – побиття, знущання і залякування. Моя знайома Оля після цього побиття не могла стримати сліз від болю. І я запитала у неї, можливо не варто було голосувати "проти". Адже яка, за великим рахунком, різниця? Хто про це дізнається? І вона сказала слова, які неможливо забути. Вона сказала, що саме себе не буде поважати, якщо проголосує інакше. Нині Оля й досі перебуває у надважких умовах. І я все зроблю, щоб їй допомогти.
