Фото: видавництво "Віхола"
Ви випустили книжку, яка називається "Одеса. Степом і морем розказана історія". Ви дуже цікаво, доступно, яскраво і образно пишете мовні історії. Одну з наших розмов ми присвячували вашій прекрасній книзі "Подорож із Бад-Емса до Страсбурга". Що цього разу вас спонукало розглянути саме Одесу?
Якоїсь спеціальної мети написати про Одесу у мене не було. Але поїхавши до Одеси під час війни, зустрівшись з одеситами, з різними людьми, які ходили вулицями міста, мені захотілося розказати про цей регіон. Також моя колежанка Ангеліна Трофимчук почала мене написати цю книжку, мовляв, ніхто про мови цього регіону не напише. І це був другий дзвіночок. А третій аргумент – я маю певну вдячність до Одеси, тому що там я захищала свою докторську. Всі ці мотиви якось так зібралися до купи, і я вирішила, що треба написати про мови Одеси. Починалося все з ідеї, що треба написати книжку про українську мову Одеси. Але, очевидно, це була б не дуже чесна історія, коли б ми писали про Одесу в дзеркалі однієї мови. Тому що Одеса – це приклад, не що кількох мов, це приклад такої багатомовності, якою може похвалитися, може, хіба що, ще Нью-Йорк.
І коли ми говоримо про те, що Україна може дати Європі, то відповідь проста – це приклад оцієї Одеси, де живе дуже багато різних людей з дуже багатьма різними мовами, які, врешті, так і не захотіли уніфікуватися до російської мови. І, мабуть, це є той приклад, як різним народам з різними мовами жити в одному просторі, в одному місті і творити життя, тішитися цьому життю, любити це життя. І, власне, найвлучніша тут фраза "творити життя", бо Європа також багатомовна, Європа строката, Європа багатокультурна. Але ми пам'ятаємо велику, довгу історію європейських воєн, поки різні європейці врешті навчилися жити разом. І все одно вони живуть кожен в своєму геополітичному утворенні. В Одесі на одній вулиці зустрічалося багато різних мовців, і кожен з них знаходив спільну мову і творив одеську мовну палітру.
Якщо поговорити про історію цього регіону, то скільки там мов
Я візьму точку, де точно відомо найбільшу кількість мов. Це 1897 рік. Це перший імперський мовний перепис. Ці матеріали оцифровані і доступні в інтернеті. І коли мені потрапили до рук документи оцього перепису, я побачила, що в Одесі було зафіксовано тоді 40 мов. 40 мов у списку, уявляєте? Лише в Одесі. Знаєте, що мене дуже вразило? Мови – надзвичайно різні. Очевидно, найбільш поширеною була російська, потім була ідиш, потім – українська. Ці три мови явно переважали. Але також були зафіксовані мови, носіїв яких було 5, 8, 12 чи 20 людей. Це означає, що тих 8 людей захотіли сказати тому переписувальнику, що моя рідна мова – ось така. Розумієте? Кінець XIX століття – це не час, коли мова має вирішальний чинник ідентичності. Формула "мова дорівнює ідентичність", чи "мова – складова ідентичності" з'явиться фактично в другій половині ХХ століття. В кінці ХІХ століття ідентичність найбільше визначали за релігією. Мова тільки починала "роздумувати" над тим, чи не стати їй чинником ідентичності. І 8 людей кажуть, що моя мова не російська, не їдиш, не українська, не німецька, не французька, не італійська, не гагаузька, не кримськотатарська, не турецька. У мене – інша. В книжці записані всі 40. Якщо зовсім чесно, в книжці переписано всі 39 мов. Назва однієї мови в документі була затерта. Я і колег запитувала, і істориків питала. Але навіть, якщо ми одну до кінця не відчитали, то все одно 39 мов було в Одесі в 1897 році.
Цікаво, що це в ті час записали, і чесно записали.
Пропоную піти від кінця XIX століття підемо назад у глибину віків. В еллінські часи тут виникає місто-гавань Істріян. І в той же приблизно період засновують місто Візантій, яке також починається з кількох вулиць і кількох будиночків. А згодом його розбудовують до того, що воно перетворюється на Візантійську імперію. Це – з одного боку Чорного моря, а з іншого боку Чорного моря ми маємо місто Істріян. Ми маємо Боспор і Боспорське царство, ми маємо Херсонес, і між ними губиться гавань Істріян, яку істріянці заснували в околицях сучасного центру Одеси, як свій форпост. І тому це не "юго-восток", а це північний берег Чорного моря, бо це частина еллінського світу. І як частина еллінського світу, це північний берег. Зрештою, є навіть така гіпотеза, що Чорне море називається Чорним, бо так називали північ.
Отже це ніякий не південь Новоросії, а північ еллінського світу. Як корисно у 21-му сторіччі для того, щоб мати аргументи на озброєнні, добряче знати історію.
Так, або принаймні, знаєте, зазирати в неї. Але ще до того, ніж там з'явилися греки, які себе називали еллінами, у той же час там були і скіфи, про яких Геродот написав цілий розділ в історії. І чому "Степом і морем розказана історія"? Тому що на вигині Лука, тепер Одеської затоки, зустрілися два світи. Світ степу і світ моря. І море пропонує давнину. Море пропонує греків, потім римлян, потім османів. А в степу – весь час хтось інший: готи, гуни, скіфи, авари, печеніги, кипчаки. І весь час люд змінюється. Зміна етносів, зміна людей приносить за собою свої мови, свої культури, свої традиції, свої життєві практики. І оцей степ, який як землям має бути сталим, виявився змінним як вода. А вода виявилася сталою, бо це частина великого еллінського світу, де розквітає держава. А держава — це про сталість. І тут зустрічаються дві стихії, і виникає міський простір. По північному берегу Чорного моря ми маємо кілька міст, між якими є та ж Одеса, де зустрічається еллінська мова, старогрецька, давня грецька.
Орися Демська і Наталія Грабченко у студії Радіо Культура
Потім буде латина, потім прийдуть готські племена з германськими мовами, прийдуть тюрки, прийде Золота орда, прийдуть османи, і знову ж таки там будуть скіфи. Це котел, в якому весь час переплавляються різні мови, але ніколи до кінця не зникають. Змінюють одна одну, трансформуються, але завжди залишаються. На березі Хаджибейського лиману, колись це була Хаджибейська затока, є поселення Усатово, це межа Одеси. І там розкопали велике місто доеллінської доби. І за місцем розкопок, так як в межах Трипілля Хвойка розкопав Трипільську культуру, цю культуру назвали Усатівською. Усатівців вважають або дуже пізніми трипільцями, або представниками нової культури. І вони з'являються тоді, коли розпадається праіндоєвропейська мова. Вона вже розходиться на різні мови. І от від Усатового, в книжці це написано, усатівська мова, добираючи різних мов, віддаючи, мандрує і опинається на березі річки. Подейкують, і про це пише Девід Ентоні, автор книжки "Кінь, колесо і мова" і також інший автор книжки "Індоєвропейці", що розпад праіндоєвропейської мови починається з Чорноморсько-каспійського степу. Це так звана явна теорія. І мова, яка побутувала в цих степах на північному березі Чорного моря в часи усатівців, утворила давню англійську мову, ще доанглійського періоду.
Які цікаві мовні подорожі.
Чесно вам кажу, я коли починала писати книжку, це мало бути ХХ століття, де мали бути переоповідання, як продовж ХХ століття конкурувала російська і українська мова. Але це не чесна була б конкуренція, адже якщо якесь поселення, чи якесь місто, чи якась географічна точка існує довше, ніж одне століття, то розповідати про сюжет тільки одного століття, не дуже чесно. Особливо коли ми розсуваємо рамки на весь період існування, який ми гіпотетично можемо встановити. Бо коли з'ясувала, що явна теорія – розпад праіндоєвропейської мови бере свій початок фактично з України, моя сестра мені сказала: "Орисю, так вважай, щоб всі слони не народилися в Галичині". І коли розсуваєш рамки, ти починаєш розуміти, наскільки крихка ця мовна історія, наскільки короткі періоди переважання якоїсь мови. Ми просто зараз тут і тепер живемо в російськомовному міфі Одеси, але будьмо чесні, це не є російська мова.
І вони трішки суперечать, наприклад, тій історії, яку ми в прикладному сенсі вживаємо, коли говоримо в суперечках з росіянами, що ваше, а що наше. Пам’ятаю, як в 1994 році з Росії приїхали всі, хто тільки міг, святкувати 200-річчя Одеси. А ми тільки дивилися спантеличено на все це, і запитували, а як же Хаджибей? А як же та вся історія, яку ми знаємо ще зі школи, що вік населеного пункту обраховується з першої згадки в літописі, як би потім не змінювалася назва. Зараз в уяві людей, одеська мова – це тріада, про яку ви сказали: російська мова, українська мова, ідиш. І в нашому уявленні, в побуті – це знаменита одеська говірка, яка поєднує всі ці три мови. І йдеться не лише просто комбінацією слів, а навіть і про своєрідне звучанням. То що це протистояння сьогодні? Як воно так сталося?
Дивіться, я ні в книжці, ні на здоровий глузд не буду заперечувати, що коли ми пишемо Одеса з двома літерами "с", це не російський період і не російська мова. Це російський період і російська мова. Але якщо подивитися на всю цю історію ширше. Росія до моменту появи на березі Чорного моря не була імперією. Вона називала себе імперією, вона прагнула бути імперією. Ба більше, коли читати тексти, матеріали, історичні джерела, вони буквально параноїдально мислили себе в імперії. І вони робили все, щоби стати імперією. І народилася російська імперія в українському степу. Поки вони не прийшли на берег Чорного моря і не вийшли до теплого моря і до середземноморського світу, доти говорити про імперськість можна, але гіпотетично.
Коли вже стало зрозуміло, що Хаджебей впав, на березі почали засновувати порт для греків, фактично це було поселення для грецьких вояків, які там стояли корпусом. Старої назви бути не могло. Крім того Катерина розуміла, що її імперії явно бракує голубої крові, що ніяк вони не аристократи, а звичайні селяни. І їм треба було імперію робити голубокровною, тому їм потрібен був елемент чогось античного, чогось величного. Цікаво, що коли були елліни, вони називали населені пункти, які засновували або впорядковували, старогрецькою, античною мовою. Скіфи дали назви річкам, фактично всі великі річки – це назви скіфського кореня. Коли прийшли римляни, вони послуговувалися латиною. Потім було трішки Італії, в межах Одеси теж було таке невеличке поселення Дженестра, але теж це було італійською. Лише росіяни відмовили російській мові в називанні простору. Вони почали користуватися античними назвами Херсонес, Одесос і так далі. Але Одесос не міг бути, тому що жінка була на престолі, і треба була назва жіночого роду. І тому вийшла Одеса з двома "с". І власне коли вже Одеса набуває тих дві "с", їй потрібно було утвердитися, бо це була крайня південна точка її імперії. Звідси і друга Пальміра, після Санкт-Петербурга. І найважливіше, що треба було зробити російській імперії – це подолати степ. Вона боялася степу, вона не розуміла степ, вона не знала, що з ним робити. А українці і були степом. Тобто подолати степ – це означало подолати українців. І Росія ніколи цього не змогла. І тому в якийсь момент одне "с" зникає, і Одесса стає Одесою.
