Фото Світлани Мялик
"До кінця війни я буду допомагати"
Пане Пйотре, ви з 2016 року висвітлюєте події в Україні, є воєнним кореспондентом, волонтером. Ви заснували свій фонд, боретеся з російською дезінформацією. Раніше ви розповідали, що бракує часу на журналістику, що вона відійшла на другий план. Але спочатку 2026 року ви стали власним кореспондентом в Україні. Як ви ухвалили це рішення і як вам працюється зараз в таких важких умовах?
В мене це все завжди було змішано. Коли я приїхав в перших днях повномасштабної війни, то думав, що я буду журналістом, буду працювати як журналіст для Польського радіо і для Onet.pl, це найбільший сайт в Польщі з новинами. Такий був план. Але до мене почали телефонувати різні друзі, з якими я познайомився останніми роками в Україні, і просити, щоб я евакуював жінку, дітей, маму, тітку, бабцю, кого тільки можливо. І я вирішив, що в мене і так є час, бо чекав акредитацію, то я можу допомогти.
І так пройшов місяць, я нічого не написав, не зробив майже жодного фото. Ви пам'ятаєте всі, що люди просто боялися бути фотографованими, не можна було нічого знімати. І я вирішив, що є так багато журналістів, а в мене ж паливо, машина, я знаю Україну, знаю, як кудись доїхати і як вивезти людей з різних, гарячих на той час, точок. Тому спочатку я казав, що до кінця війни буду допомагати. Тільки я не думав, що це буде так довго. Останні 4 роки я в більшості займався волонтеркою, створив свій фонд, навіть три фонди, до речі, — польський, український і в США.
"Моя душа журналіста казала, що треба писати"
Я знаю, що за час війни повномасштабної ви зібрали допомоги десь 13-14 мільйонів доларів, так?
Так.
Тобто, я так розумію, що це і обладнання медичне, і військове спорядження. Це різноманітні необхідні на фронті засоби.
Так, ми допомогли більше як 20 лікарням, стабілізаційним медпунктам, допомагали медикам, допомагали воєнним частинам. В цих найскладніших часах, я так скажу, возили так само продукти харчування на сам фронт, бо я з самого початку вирішив, що якщо є в мене можливість допомагати якнайдалі в таких містах, як Бахмут, Авдіївка, Оріхів, Лиман, Куп'янськ, то треба допомагати там. Я не хочу зупинятися у Львові, наприклад, чи в Тернополі, чи в Вінниці навіть. Треба їхати якнайдалі як це можливо і допомагати там в найгіршому місці.
Але, як сказав з самого початку, що це все було так змішано. Тому що завжди, коли я заїжджав в ці місця, моя душа журналіста мені теж казала, що треба писати про це все, що я бачу. Бо журналісти в це місце не часто заїжджають.
Ви говорили мені, що і книгу збираєтесь написати.
За ці всі роки, то я думаю, не одна книга треба би була.
Ви допомагали навіть дітям, які живуть в прифронтових регіонах, тобто подарунки, на Різдво. Але що тепер з цим волонтерством, з цією підтримкою, з вашим фондом, з порталом? Тобто це зараз трошки відійшло на другий план, тому що журналістика тепер вийшла на перший, чи як?
Я би сказав, що це теж місія. Це так само допомога. Я так дивлюся на це, що ми зупинили цю допомогу, з якою ми працювали раніше, вже не возимо продукти харчування у прифронтові зони, бо це, в першу чергу, зараз неможливо. Дуже важко добратися.
Зараз дрони накривають…
Дрони, дрони, дрони. Тут велика проблема, велика небезпека. І ми теж розуміємо, що цим людям, які там живуть, їм треба виїжджати. Не можна возити їм постійно цю допомогу, а якщо хтось вже настільки сміливий, що приїде, то треба краще забрати цих дітей.
50 % — пропаганда, 50 % — танки
Пане Пйотре, я пам'ятаю з нашого першого інтерв'ю в Замлинні на Волині, як ви сказали, що інформаційна війна і оці інформаційні атаки, вони іноді важливіші, тому що щоб людина взяла до рук зброю, почала вбивати, спочатку треба їй змінити свідомість, тобто, щоб суспільство дало дозвіл на це.
Як кажуть, 50% війни – це пропаганда, 50% – це танки.
Це вже фізична війна.
І так є, і ми це бачимо постійно, хоч би в Польщі, що почали з'являтися різні наративи в польському суспільстві, які майже зупинили на якийсь час допомогу. І ніхто не стріляв, ніхто не приходив, ніхто не тероризував. Просто писали коментарі в інтернеті. І потім я зустрічав своїх знайомих, наприклад, або нещодавно їхав в Польщу, і прикордонники польські мене питають: "а що ви були в Україні? Ви воєнний кореспондент, а там вже війна закінчилася".
Закінчилася? Так говорять?
Так. А я кажу: "Ви це серйозно?" "Ну, так. Тут люди повертаються, кажуть, що все добре, все нормально". Я кажу, "то давайте я вам покажу відео". Якраз я показав відео з метра тут на Хрещатику з 10, як добре пам'ятаю, січня, коли був цей масовий обстріл. Я просто стояв на цьому відео і бахкало постійно. Каже: "і що, думаєте, війна закінчилася?" І жінка так дивиться на мене, каже: "ну, того я не знала, добре, що ви показали".
І я так зрозумів, що треба людям показувати, треба це постійно пояснювати, бо нам здається, що журналістів в Україні є багато, і всі знають, що тут відбувається. А насправді буває так, що з однієї країни є один, наприклад, журналіст, двоє журналістів, або взагалі нікого немає, користуються з різних агенцій, а я тут живу. Я тут живу 4 роки постійно. Був в кожному місті. Був в Бахмуті, був в Херсоні, коли зірвали дамбу. Був в Авдіївці до самого кінця, коли почали з'являтися дрони. Був в Лимані до самого кінця, коли було можливо там заїхати. Жив в Краматорську майже півтора роки. Кожне бомбардування, кожна атака в Києві, яка відбувалася масово, чи у Львові. І так само я є тут зараз. І мені не треба розказувати, що значить «блекаут». Бо я дуже добре знаю, тому що живу в квартирі, як кожна людина, не живу в жодному готелі. В мене не було води цілий день вчора, опалення вже немає більше тижня.
Це в центральному районі, так?
Так. Електрика з'являється там 2-4 години в день. Наприклад, від вчора, може, було на 4 години. Немає як зігріти квартиру. Поїхав в супермаркет, хотів купити обігрівач, а виявилося, що полиці порожні, нема просто. І я в такій самій ситуації, як кожен інший українець. Третій день я майже цілий день сижу в Пунктах незламності, бо в моїй квартирі неможливо сидіти, неможливо працювати.
А як ви працюєте в таких умовах? Тому що робота на телебаченні потребує електрики, інтернету, треба передавати матеріали, знімати сюжети. Для цього технічні речі мають бути підзаряджені.
Пункти незламності допомагають, наприклад. Ну, і одночасно я можу розказати, як виглядають Пункти незламності. Можу поговорити з людьми, як в них ситуація. І вони теж по-іншому зі мною розмовляють, тому що я спілкуюся українською. І так само, знаєте, я зразу кажу, ну, в мене теж немає світла, також, ну, хоч тут можна зігрітися. І люди якось по-іншому починають на мене дивитися, по-іншому розмовляти зі мною.
Електрика, до речі, з'являється інколи, тому в мене завжди все підключено: підзарядки, всі павербанки, екофлоу, інтернет теж працює на екофлоу, наприклад. Як кожен, як кожен, так скажу. Якщо треба загрітися, іду в кафе.
"В Польщі люди розуміють прекрасно, що відбувається в Україні, і хочуть далі допомагати"
Пане Пйотре, зараз, коли в Києві дуже складна ситуація через російські обстріли, в Польщі зібрали 5 млн злотих (станом на 20-ті числа січня) на генератори для української столиці. Що ви відчуваєте, як громадянин Польщі, який живе в Україні?
Скажу так, генератори, звичайно, дуже потрібні зараз кожному, хоча б для того, щоб ліфт працював. Я раніше проживав на 22 поверсі на Дарниці і знаю, що означає, коли не працює ліфт. Але генератори, гроші – це одне. Дуже важливо, і я сам можу подякувати всім людям, які кинули гроші, бо надіюся, що, може, в мене теж буде трошки більше електрики вдома. Але що важливіше ще, ніж гроші, ніж генератори, так це те, що цей збір показує, що все не виглядає так, як хотіла нам говорити російська пропаганда, чи проросійська, чи антиукраїнська в Польщі за останні роки. Це показує, що в Польщі люди розуміють прекрасно, що відбувається в Україні, що хочуть далі допомагати, і що антиукраїнські настрої не є такі сильні, як кількість поганих коментарів, які залишали тролі, які залишали люди, пов'язані з партією "Конфедерація", які залишають інші пропагандисти і просто злі люди.
.jpeg)
Світлана Мялик та Пйотр Кашувара. Фото Світлани Кашувара
А я завжди казав, що для мене відносини польсько-українські є найкращими за останні роки. Я повертаюся додому до Польщі, і я не маю таких знайомих, які би казали, що не треба допомагати, або що українці погані, або щось таке. А коли заходжу в інтернет і дивлюся по коментарях, то враження таке, що просто ціла Польща погано налаштована до українців.
Володимир Зеленський — це окрема історія
Пане Пйотре, хочу запитати вже безпосередньо про вашу діяльність журналістську. Як, власне, ви формуєте, робите сюжети для Польщі? От як ви вирішуєте, це ви вирішуєте, чи все ж таки разом з командою TVP, що показувати, що не показувати?
Я не маю таких проблем, щоб про щось не говорити. Ну, як щось страшне сталося, то теж треба про це говорити, так? Я завжди намагався не показувати смерті безпосередньо. Мені ніколи не було цікаво заїжджати туди, де загинули люди, наприклад, і показувати тіла. Хоч і таке буває. Але я теж думаю про свою психіку. Чи мені це потрібно бачити? Я і так знаю, що там сталося, знаю, що ціла родина, наприклад, вбита. Чи мені треба їх бачити? Чи я можу зустріти, наприклад, сусідів з друзями, які прийшли на місце і в їхніх словах, обличчях все видно.
Тут йдеться про те, щоб не травмувати себе і глядача, але в той же час і не прикрашати реальність, показувати ситуацію такою, якою вона є, цю трагедію війни і воєнні злочини Росії.
Так, дуже радий, що мені завжди чи на радіо, чи на сайті, чи зараз на телебаченні просто директори довіряють. І мене питають, про що нам треба сьогодні говорити. Вони знають, що я тут на місці, я розумію, що відбувається і з якого боку треба показати цю ситуацію. Я завжди намагаюся просто говорити з людьми на вулиці, зустрічати людей і питати їх, навіть якщо треба прокоментувати слова Дональда Трампа, то мені набагато краще запитати звичайних людей, яких зустрічаю в Пунктах незламності, що вони про це думають, ніж питати якогось політика. Бо політик, звичайно, він буде намагатися дякувати Дональду Трампу.
А люди скажуть правду.
Люди скажуть так, як є, як відчувають, бо в них є можливість, прийшло телебачення, нарешті можна розказати.
До речі, ви ж спілкувалися із Володимиром Зеленським, президентом України. Ви були на прес-конференції, ставили питання.
Так. Володимир Зеленський – це окрема історія, я би так сказав. Тому що він людина-легенда. І він завжди легендою залишиться. І можна думати, можна казати, що хто хоче, але те, що він зробив для України, як він зробив цю війну відомою, як він намагається шукати кошти, шукати партнерів, як він з ними говорить. Це повага. Є речі, з якими він теж бореться і добре, що він бореться, наприклад, з корупцією в Україні, це була велика проблема. Я пам'ятаю, як декілька років тому я написав статтю про корупцію в Україні, і всі мені казали, що не треба такого казати, бо зараз війна. А пройшло 2-3 роки і сам Кирило Буданов сказав, що корупція — це велика проблема української армії, суспільства та треба цю тему порушувати.
"Я не маю розказувати людям, що вони мають думати. Я маю показати момент історії"
Пане Пйотре, ми говорили про ваші сюжети, як, власне, сприймають їх в Польщі? Чи ви отримували, наприклад, якусь агресивну реакцію, можливо, або звинувачені в тому, що у вас занадто проукраїнська позиція?
Було й таке. Мені нещодавно друг, який є дипломатом, сказав, що якщо тебе атакують з кожного боку, значить ти робиш все правильно. Звичайно, як хтось щось робить, то завжди знайдеться людина, яка буде це критикувати. Як я би нічого не робив, то не було б і критики, я так думаю. Я намагаюся просто показувати це, що відбувається. В мене немає оцінки, зазвичай. Так, як ми зараз говоримо, я можу щось сказати. Але якщо почитати мої статті, то там майже мого голосу немає. Там є просто люди, які щось кажуть. Я так завжди працював. Я не маю розказувати людям, що вони мають думати. Я маю показати момент історії. Маю показати факт. Це, що відбувається. Як можна критикувати факти? Ну, стіл є білий, і чи мені це подобається, чи ні?
Чи відчуваєте ви, можливо, якусь втому польського суспільства від теми війни Росії проти України? І як з цим, власне, працювати журналісту?
Знаєте, як ми будемо розказувати людям, що в Україні є війна, вже загинула така кількість людей, там ось це місто зараз в оточенні, там знаходиться така бригада, там така кількість танків, то нікому це не буде цікаво, тому що в більшості люди не знають, де є Мирноград, де є Лиман, що це взагалі таке Бахмут.
Так, але як ми покажемо, що пані Марія, яка 89 років живе там на 16, скажімо, поверсі, сидить в своєму домі в куртці, в рукавичках і взагалі не рухається нікуди, бо їй просто холодно, і ми покажемо цей термометр, на якому видно, що в її квартирі 6 градусів… Або покажемо пані Світлану, яка втекла в Київ з Херсона від війни, від холоду і від темряви, переїхала тут в Київ, живе і знову це саме відбувається… Просто, я думаю, треба бути внутрішнім, треба бути серед людей.
Тобто, показувати конкретні історії людей, так?
Так, вони діють, так, вони діють. Бо по-одному сприймається інформація, що там збомбардували чи атакували росіяни 5 і 6 ТЕЦ, наприклад. А по-іншому сприймається, що у пані Оксани така сама, до речі, квартира, як в мене. Або я нещодавно зайшов в квартиру, в яку влучив дрон. Там були дитячі іграшки, була звичайна кухня абсолютно. І кожен, як дивиться на це, може сказати, Боже, дуже схоже на мою квартиру, наприклад.
Треба показувати, що війна має імена, що це не українці якісь там, тільки Марія, Світлана, Саша, Віктор.
А чи публікуєте ви матеріали з фронту?
Останніми роками я дуже часто показував фронт, я просто там проживав — в самому Краматорську. Я навіть колись таке відео чи фото виставляв, як ми сиділи з моїм другом-журналістом з Британії в моїй квартирі в Краматорську. І після того, як ми після цілого дня роботи в Бахмуті повернулися до квартири, не було електрики, не було опалення, не було газу, не було нічого, інтернету теж не було. І одне, що в нас було, це була баночка квасолі в помідорах. І ми просто сиділи в шапках, в куртках, їли цю холодну квасолю. Ніколи не забудуть цього смаку.
Не на все є час, на жаль. Я не можу бути скрізь. Хотілося би мати телепорт або хоч Феррарі, на якому можна було б дуже швидко заїхати в Краматорськ чи в інше місто, але, на жаль, не все можливо. Тому ми публікуємо тексти.
