Ілюстративне фото: facebook/babynyar.gov.ua
"Доля євреїв України – частина долі євреїв Європи"
27 січня в усьому світі вшановують пам'ять жертв Голокосту. Як в Україні вшановують і досліджують цей злочин? Які це жертви в українському вимірі?
Моторошні ці цифри. Тільки в незалежній Україні історія Голокосту, як і історія ГУЛАГу, сталінських злочинів, комуністичних і нацистських злочинів, стали досліджуватися. Доля примусових робітників, ромів, військовополонених, всіх тих груп людей, які були викинуті з публічного простору під радянщиною. Доля євреїв України – це частина долі євреїв Європи і частина історії України часів Другої світової війни. А цифри моторошні. Внаслідок досліджень українських істориків за три десятиріччя і наших західних колег, ми сьогодні дуже обережно кажемо, що в період німецької окупації України з 1941 по 1944 роки, в роки німецько-радянської війни в рамках Другої світової війни, загинуло близько 1,5 млн наших співгромадян – жінок, дітей, літніх людей, які називали себе євреями і відчували себе приналежними до єврейської культури. Місця розстрілів були скрізь – від Чернігова до Сімферополя, від Львова до Луганська. Скрізь єврейські громади маленьких і великих міст були знищені, тому що наріжним каменем ідеології націонал-соціалізму був антисемітизм. Людей єврейського походження вбивали не за опір, не за різність поглядів, а вбивали просто за те, що вони народились.
Злочини націонал-соціалізму і комунізму сьогодні порівнюють зі злочинами сучасної Росії.
Академічна наукова світова спільнота після війни назвала цей геноцид Голокостом. Внаслідок Голокосту міжнародна спільнота започаткувала Конвенцію про геноцид і декларацію прав людини. Все це було в 1948 році. Але, на жаль, сьогодні нічого не працює. Мені боляче як українському історику, як громадянину України, що російська війна проти моєї країни спаплюжила все міжнародне право. Виникає питання, чи вивчені ці уроки, тому що тоді, на жаль, звинувачували людей в їх походженні, а зараз нас знищують за те, що ми громадяни, що ми хочемо жити у власній державі, що в нас є ідентичність політична, громадянська, національна, є суб'єктність. І нас переслідують саме за громадянську нашу ідентичність. Тому злочини націонал-соціалізму і комунізму сьогодні порівнюють зі злочинами сучасної Росії.
"В СРСР антисемітизм був латентним, але він був"
Як ви зазначили, справжнє дослідження Голокосту почалося саме в незалежній Україні. В радянські часи, зокрема, в Києві радянська влада не дозволяла вшановувати пам'ять жертв, наприклад, Бабиного Яру. Чому, власне, вона забороняла пам'ятати про Голокост? Як зрозуміти таку логіку Москви?
Ви маєте рацію. Це питання завжди виникає в тих, хто не досліджує цю тему, але розуміє її, бо це ж був злочин не комуністів, а нацистів, навіщо його приховувати. А насправді є дві дуже швидкі й доволі поверхові відповіді, але правдиві на мій погляд. Перша – комуністичний Радянський Союз був антисемітським. Нацистська Німеччина була антисемітською, антиєврейською офіційно, законодавчо. А в СРСР і в підрадянській Україні, очевидно, той антисемітизм був латентним, прихованим, але він був. Тай взагалі СРСР був ксенофобською країною і проти кримських татар, і проти українців, і проти поляків, і взагалі проти людей. Тобто антисемітизм в СРСР завжди був. І тому було розпорядження Сталіна, а потім всі комуністичні лідери СРСР продовжували це, не виокремлювати з жертв Другої світової на радянських теренах євреїв, а казати "только про мирных советских граждан". Але насправді люди знали, що там лежали вбиті євреї, роми і так далі. Але нівелювання національної ідентичності – це була одна з основ радянської комуністичної ідеології. Це перше. Друге. Ізраїль, який постав після Другої світової війни, відмовився продовжувати радянські традиції ГУЛАГу і СРСР став антиізраїльським. Він був антиізраїльським, як і сучасна Росія залишається і українофобською, і антисемітською. Тому ці фактори вплинули на те, що не давали людям прийти на могили своїх близьких, і це було аж розвалу Радянської імперії.
Анатолій Подольський. Фото: facebook/InstytutPolskiKyiv
"Ми ніколи не поновимо персональні імена всіх жертв Бабиного Яру, на жаль"
Дослідження злочину Голокосту в Європі на сьогоднішній десь загалом завершені, все досліджено чи залишаються ще "білі плями"?
Зараз якраз Український центр вивчення історії Голокосту, який я маю честь представляти, проводить щорічний науковий круглий стіл, вже 19-й за рахунком, який називається "Українське суспільство і пам'ять про Голокост: виклики під час війни". Цей круглий стіл завжди дає майданчик дослідникам, освітянам сказати, що за рік змінилося в дослідженні чи з меморіальних практик, чи в пам'яті, чи в освіті. Але з 23-го року ми порівнюємо це зі злочинами Росії.
А щодо досліджень, то ніколи не буде остаточно відомо. Наприклад, ми ніколи не поновимо персональні імена всіх жертв Бабиного Яру, на жаль. І всі жертви Аушвіца також персонально невідомі. Тобто з одного боку, якщо ми кажемо про європейський контекст історії Голокосту, то є багато досліджень по Польщі, по західних країнах. І багато з них базується на свідченнях тих євреїв, що пережили. І український вимір Голокосту, до честі українських дослідників і освітян, за три десятки років ця тема стала частиною теми історії Другої світової війни у викладанні в середніх навчальних закладах і в університетах. І це тема наукових досліджень істориків, які займаються історією Другої світової, бо те, що відбулося з українським єврейським населенням в Україні – це частина історії Другої світової.
"Величезна кількість людей пішли з життя нічого не сказавши, тому що їх вбили"
Завжди важливі й усно-історичні дослідження. Але їх дуже мало насправді. Величезна кількість людей пішли з життя нічого не сказавши, тому що їх вбили. А ті спогади, які ми знаємо – це спогади людей, що пережили, і вони дуже суб'єктивні. Але завдяки цим суб'єктивним спогадам ми можемо побачити більш-менш справедливу картину. Тому попереду ще регіональне дослідження, узагальнююче дослідження. І це ми не кажемо про іншу чи чужу історію. Єврейське обличчя України – це частина історії культури України, бо вони жили і зробили внесок тут. І тому, вивчаючи Голокост, як і вивчаючи Голодомор, Сталінські злочини, ми вивчаємо історію України передусім. Так що простір для вивчення залишається.
"Це була шляхетна ідея, але її не виконали"
Україна раніше зверталася до Міжнародна рада музею Аушвіц-Біркенау з проханням створити на території колишнього концтабору окреме місце, присвячене українським жертвам, тому що через цей концтабір пройшли близько 120 тисяч євреїв – вихідців з України. Що зрештою, чи з'явилася там якась окрема ділянка, присвячена українським жертвам?
Зрештою нічого. І досі, під час російської війни, там є так званий російський стенд чи частина. Це було за часів президента Ющенка, це була шляхетна ідея, але її не виконали. І це заклик до державних інституцій, тому що там треба було вносити кошти. І це ганьбливо для нас. Ми маємо зробити. Тому що коли ми кажемо про українські жертви Аушвіцу, то ми кажемо насправді про 97 тисяч євреїв в Закарпатті, яких влітку 1944-го перетворили там на попіл. Ми кажемо про українських націоналістів, про радянських військовополонених українців, про в'язнів з ОУН і ми кажемо про українських євреїв Закарпаття. Це виклик. Я вірю, що українська наукова спільнота може це зробити, але з допомогою державних інституцій, які мають за це відповідати. Наприклад, Міністерство культури чи Міністерство освіти і науки. Якщо не буде зроблено українського стенду, українську куточку в музеї Аушвіці, то оця російська імперська пропаганда буде жити і жити.
"Ці фото були зроблені злочинцями, але зараз вони слугують джерелами для вивчення"
А звідки взагалі взялися фото і кінохроніки із концтаборів? Хто це фільмував і для чого? Адже це стало доказом злочинів проти нацистського режиму.
Це самі вбивці документували.
А для чого вони документували?
Вони ж вважали, що вони переможці, як вважають сьогодні росіяни. Вони ж вважали, що вони будуть не покарані, як вважають сьогодні росіяни. Справа в тому, що мова не тільки про концтабори, а й про місця розстрілів, про Львівське гетто, про Вінницький розстріл, про Київський. Я завжди кажу студентам, вчителям і дослідникам, що коли ми беремо якісь візуальні джерела, фото чи відео – ми маємо розуміти, хто автор цих джерел. Тобто ці фото були зроблені злочинцями, але зараз вони слугують джерелами для вивчення.
