Фото: Міністерство культури України
У пресрелізі, який випустив Український дім, ідеться про понад 200 ваших робіт живописних і графічних, створених протягом 26 років. Звучить масштабно.
Може, й більше, оскільки проєкт живе своїм життям. Зазвичай я сам цим займався, а тут узялися мої друзі. Мене вибрали, напевно, як художника, що уособлює тему тяглості. Хоча це не єдина тема в моїй творчості: там будуть роботи і про родину, і на біблійні сюжети, і багато робіт останніх чотирьох років, бо очевидні аналогії Голокосту з повномасштабним вторгненням. Вони не завжди прямі (не дуже люблять у тому ж меморіальному комплексі "Бабин Яр" так порівнювати), але ми бачимо, що аналогії надзвичайні.
Мені імпонує, коли говорять про нинішні часи в контексті минулих, порівнюючи їх щодо крихкості людського життя. Тоді кожна історія Голокосту, Голодомору, масових убивств і переслідувань людей у добу тоталітарної радянської імперії стає історією кожного з нас, бо кожен у власній родині знаходить ці моменти. Яке місце у виставці "В пошуках втраченого сенсу. Матвій Вайсберг" посідає тема Голокосту й наскільки вона є масштабною? Адже відкриття пов'язане саме з цією важливою датою.
Коротка біографічна довідка: у Бабиному Ярі — навіть не можу сказати "похована" — частинка моєї двоюрідної бабки, яка залишилась у Києві в 1941 році. У Бердичівському гетто загинула моя прабабуся зі своїм молодшим сином, братом мого діда, який поліг на війні. У діда, який був поетом, Матвія Гарцмана, чия мати загинула в Бердичівському гетто, остання поема присвячена цьому: він якось дізнався в 1943 році, що сталося у 1941-му. Тому ця тема для мене особиста, я дуже рано почав нею цікавитися. За радянської влади не любили про це розмовляти, але в нашій родині багато про що розповідали, я чимало знав. Я був свідком, коли за радянських часів відкривали той пам'ятник у Бабиному Яру. Цікавий пам'ятник, пам'ятаю, коли його відкривали, кияни сперечалися: хто в цьому пам'ятнику євреї взагалі? Бо там усі є, класична радянщина — узагальнення жертв, нівелювання. Коли я подорослішав, почав малювати зокрема й на ці теми. Кілька разів був на "Марші живих" в Аушвіці, робив розпис у Бабиному Ярі завдяки запрошенню Рози Тапанової. Дуже вдячний долі, що так склалося.
Власне, Роза Тапанова — авторка ідеї цього проєкту?
Так. Знаєте, у мене на все є історія. Коли Роза мені запропонувала спочатку зробити банер у меморіальному комплексі, я охоче погодився. Банери робилися з "Дорожнього щоденника", що я його малював, коли кілька місяців не був в Україні, дуже тривожився і щодня над чимсь працював. Зокрема, картинки: одна (думаю, я перший це намалював) — зірка Давида з тризубом, бо коли я почув відомо від кого про "кінцеве рішення українського питання", виникла отака реакція. А реакція на попадання в Бабин Яр російської ракети — друга картинка: вісім на п'ять метрів, менора з відбитою свічкою. Третя — це "Янгол ЗСУ", доволі відомий, він ніби захисник. Була смішна історія, як я познайомився з Моше Асманом, це вельми бойова людина. Я його палкий прихильник. Моше подивився на мого "Янгола ЗСУ" і каже: "Він схожий на Янгола смерті". Я питаю, на Янгола смерті кого?
Для кого, чи не так?
Саме так. Потім ми повернулися до цієї роботи, і Моше каже: "Я його боюся". Бачите, налякав таку сміливу людину. Я відповів: знаєте, я малюю цього Янгола десь із середини 80-х, маючи на увазі Януша Корчака, який вів дітей із дитячого будинку в Треблінку, Краківським передмістям у Варшаві, і, за свідоцтвом очевидців, був схожий на Янгола смерті. Тоді Моше запропонував обмінятися телефонами.
Отже, вибір був за Розою, бо ця серія досить велика. Вона взяла картинки А4, і з них зробили величезні банери, що мені дуже сподобалися. Потім вона каже: зробімо розпис. Я колись мріяв про мурали, та коли їх стала сила-силенна, відмовився. Але тут інша історія. Я від пропозицій не бігаю, а це була така пропозиція, яких у житті не так багато. І ми з Вітею Кравцем і Володею Якухно зробили цей розпис, дуже подружилися за цей час. Роза є прихильницею моїх робіт і запропонувала зробити виставку.
Слухаючи, як ви розповідаєте про свою родину, я пригадала творчість українського художника Валерія Франчука, чия велика тема — Голодомор. Він слухав мамині оповіді про той час, багато записував, а потім створив сотні картин про Голодомор. У зв'язку з цим до вас те саме питання, що я колись ставила йому: наскільки складно переплавлювати травматичний досвід у мистецтво? Може, воно допомагає висловити цей досвід — а можливо, робить людину вразливою, так би мовити, хворою цією темою?
Навпаки. Я для себе вивів максиму — мистецтво цілюще. Є історія про це: побувавши на "Марші живих" в Аушвіці, я перестав малювати після того, що там побачив і почув. Згадав фразу Адорно про неможливість поезії після Освенцима, і вона перестала бути для мене фігурою мови. Я не малював, сидів собі в комп'ютері — і тут випала картинка мого друга Ахри Аджинджала "Чорні черешні". У мене було відчуття, що я прийняв ліки. Побіг дивитися, що назнімав в Аушвіці. На одному фото я побачив якусь порошинку, почав збільшувати картинку — і там виявився птах. А знімок зображував під'їзні шляхи до Аушвіца. І десь узялося в мене величезне полотно, два на півтора метра. Я зробив картину, що називається "Птах над Біркенау". Ось тема Голокосту. Не те щоб мені стало легше, це не катарсис. Хоча певною мірою він є, бо ти називаєш речі своїми іменами, і мистецтво зцілює. Я малюю, бо повинен це робити.
Я надзвичайно залежний від зорових вражень. Здається, був третій "Марш живих", і цього разу мене вразила виразна баугаузна історія Аушвіца: виявилося, що Аушвіц-Біркенау робив один із баугаузників. Іноді отримуєш такий удар під дих. Будь-яка естетична ідея може бути доведена до Освенцима.
Наскільки ви думаєте про глядачів, яким адресовані ваші роботи? Як вони їх сприймають і проживають? Це їх травмує — чи, можливо, допомагає пережити катарсис?
У кожного своя реакція. Буде також показана серія про Революцію Гідності, "Стіна" Майдану. Колись на виставці, де кожен художник представляв певний рік, мені доручили 2014-й. Бачу, сидить перед моєю "Стіною" дівчина, довго-довго дивиться. Підходжу запитати: вибачте, я автор, що вас так зацікавило? А вона каже: "Я з Маріуполя". Більше я нічого не питав.
Колись есесівський офіцер спитав Пікассо про "Герніку": "Це ви зробили?", — а той відповів: "Це ви зробили". З одного боку, так і є, а з другого — це найвеличніша картина ХХ століття.
До 2014 року ніколи не думав, що писатиму на актуальні теми. Я прийшов з Майдану, коли було перемир'я, і малював про це. А зараз малюю про що можу, навіть якщо це грецькі воїни.
Озвучили фразу, яку можна прочитати в багатьох статтях про вас. Згадуєте 2014 рік, який вас докорінно змінив. Власне, звідси випливає думка, що художник рано чи пізно стає політиком — чи людиною, яка пов'язана з рушійними речами, що дотичні, своєю чергою, до політики (можливо, не прямо).
Реагую на те, на що повинен реагувати. Я не вибираю ці часи — вони вибрали нас. Але роблю зусилля, бо не можу інакше. На Майдані спочатку взагалі було соромно думати про фарбу. Потім уже, десь на другий місяць, почав фотографувати. Від себе нікуди не дінешся, очі ж не заплющиш. Я зрозумів, що це буде, бо існувала ж моя біблійна "Стіна" (на жаль, вона за кордоном і на виставці не експонуватиметься) — вона, як матриця, лягла на майданну "Стіну", адже я зрозумів: це та сама історія виходу від фараона. Три тисячі років минуло, і ми знову йдемо від фараона. Від біблійної "Стіни" в мене залишилося кілька полотен, коли я прийшов з Майдану до майстерні. І таким чином біблійна "Стіна" фізично перейшла у майданну. Були заготовки, вже не пам'ятаю до яких сюжетів, і поверх них я зробив Майдан. Перші три роботи, і далі пішло. Тож я б не згадував слова "політика". Це свідоцтво й участь. Ми свідки й учасники тих подій.
Ви сказали, Майдан настільки вас вразив, що не йшлося про фарбу. Початок повномасштабного вторгнення: пригадую, ми не могли ні читати, ні щось дивитися, ні слухати музику. Такий ступор, з якого було дуже важко виходити. Що ви пам'ятаєте про той час?
Так вийшло, що я не хотів їхати, мене майже вивезли. Я був просто напівбожевільний, хотів утекти з дороги кілька разів, десь під Львовом. Але потім зрозумів, що горизонт подій уже перетнутий. Мої польські друзі щось знали, нібито я десь у списках і мене треба рятувати. Я відмовлявся, але рідні не поїхали б без мене. Так вийшло. Тепер я розумію, для чого це сталося. По-перше, я все ж таки потрапив на могилу мами, яка в Німеччині похована. По-друге — це був такий розрив шаблону — поклав камінець на могилу Степана Бандери в Мюнхені. Польські друзі побачили мій стан і сказали: так, їдемо в магазин купувати фарби.
Ліки для художника.
Із досвіду Майдану я вже знав, що не можу замкнутися, потребую виходу, реакції. Накупив якогось художнього мотлоху, з-поміж іншого — 100 аркушів чорного паперу, і з жахом зрозумів, що поки його не вималюю, не повернуся. Десь так воно і вийшло. Ця серія, "Дорожній щоденник", буде представлена в Українському домі. Ним я рятувався як ліками, роблячи приблизно один аркуш на день. Дуже хотілося б думати, що це також комусь потрібно. Оскільки я виставляв роботи в соціальних мережах, виявилося, що так воно й було: люди чекали на мої малюнки. Потім вийшла книга з поезією Сергія Жадана й цими роботами.
Чому "В пошуках втраченого сенсу"? Ви для мене художник сенсів, важливих меседжів. Що ви шукаєте?
Чесно кажучи, не я придумав назву. Це з Віктора Франкла цитата, і команда "Бабиного Яру" вирішила так назвати, я був не проти.
Але чому вона дотична до вас?
Я шукаю сенси весь час (хоча навряд чи їх втрачав), це неперервний процес. Може, це якраз стосується глядача, який прийде подивитися.
Власне, ми люди війни, і сьогодні шукаємо сенсу, опертя.
Так. От я розповів про "Птаха над Біркенау". Ще до цих подій я дружив із Максимом Буткевичем. Коли Макс був у полоні, мені переказували, що він дуже часто згадує цю мою картину. Врешті ми зустрілись, я намалював його портрет, і він підтвердив, що згадував і "Птаха", і моїх Дон Кіхотів. Це напрочуд важлива для мене історія. Мистецтво цілюще, наполягаю на цьому.
Є речі, важливі для цілого народу, у травматичному сенсі й травматичному досвіді. Йдеться і про євреїв, і про українців, що пережили страшні катаклізми. Ми травмовані. Цим словом ми щось виправдовуємо, шукаємо, як зібратися докупи й рухатися далі, що взагалі з цим робити. Чи думаєте над тим, як нам переплавити цей травматичний досвід?
"Травмовані" — не моє слово, очевидно. Я дивлюсь, як Україна зустрічає всі ці біди, й захоплююся тим, як люди поводяться, як вони стоять під час блекаутів, холоду і так далі. Коли кажуть про травмованих, уявляєш пригнічених людей, але наша відповідь, мені здається, інша. Те, що ми стоїмо вже понад чотири роки від часів "Київ за три дні", свідчить не про травму, а про силу.
Ось у мене журнал "Антиквар" із вашою гравюрою "Дон Кіхот і Санчо Панса". Розкажіть, будь ласка, про цю роботу, яка дуже цінна саме для розуміння, хто ми є.
Я цілий есей написав на цю тему для книжки про Дон Кіхотів, яку видала "Українська правда". Для мене це людина, яка не здалася, яка б'ється з млинами, з уявними потворами. Це незаперечна шляхетність, бажання прийти на допомогу. Мені досить легко було малювати цих персонажів, бо за характером мій батько — Дон Кіхот, а мама — Санчо Панса.
Нещодавно я малював портрет комбата "Вовків да Вінчі" Сергія Філімонова. Бачив перед собою античного героя: людині трошки за 30, статура кремезна, на ньому тисяча життів, за які він відповідальний. Моя майстерня двері в двері з рекрутинговим центром "Вовків да Вінчі", тож я трошки знайомий із цими хлопцями. І це не травма, а сила, це античність — недарма я малював античних воїнів, зважаючи на захисників Маріуполя.
Торкнулися теми портретів. Що має спонукати вас як художника створити портрет певної людини?
Це не той випадок, коли я хотів намалювати комбата. Для мене немає різниці, писати портрет відомої людини чи ні. Скажімо, Сергія до мене привів мій друг Льоня Комський, який дружить із ним давно, і спитав: намалюєш? Нема питань. Кожна людина цікава. У того ж Віктора Франкла є коротка лекція (можна знайти на YouTube), суть якої в цьому: якщо хочеш попасти в певну точку, ти маєш злетіти не навпроти, а взяти трошки вище. Коли я почув цю лекцію, зрозумів, що це про мою роботу над портретами. Щоб дійти до самої людини, потрібен, як казав мій друг, покійний геніальний художник Ваган, "іконний момент".
Ви створили серію портретів видатних діячів єврейської культури. Це титанічно важлива праця: Перец Маркіш, наприклад, інші письменники. Я зачепилась оком за це ім'я, бо колись робила сюжет про Катерину Рапай-Маркіш.
Ми з Катею друзі. Наші матері також дружили, бо мій дід був єврейським поетом, але загинув молодим, у 34 роки. Завжди кажу, що якби мій дід не загинув на війні, він був би страчений разом з Єврейським антифашистським комітетом. Усе це одна компанія: і Перец Маркіш, і Фефер, і Гофштейн, і мій дід. Це була велика література. Хтось гірко пожартував, що Гітлер убив читачів, а Сталін — письменників.
Колись мене попросили намалювати цих людей. Якимось чином мої роботи потрапили в колекцію університету Берклі, я побачив їх у пошуковику, а то б і забув про існування цих портретів.
Моя бабуся особисто знала їх усіх. У нас так у ролітівському домі казали: от, розмовляла з Гофштейнихою, чи там із Сосюрихою. Напевно, мою бабу називали Гарцманиха, не знаю. Їхніх нащадків я ще застав. Тому намалювати — це було для мене справою близькою.
Підготовка масштабної виставки потребує величезного ресурсу, але поза її організацією — що сьогодні у вас на мольберті?
Я зробив грандіозне прибирання, бо ми вивозили роботи з майстерні, там був жах. Дуже не люблю пустих стін. Узагалі не знаю, для чого стіна, якщо на ній не висить картина. Але це спонукає іноді до нових робіт. Скажімо, рік у мене в цьому плані почався жваво: пішла серія зимових пейзажів, які також будуть представлені, бо, очевидно, вони також про наше буття, навіть якщо це лебеді на Оболонському озері.
