Ніна Хижна. Фото: facebook
У лютому ваш театр "Нафта" вперше покаже у Львові виставу про екоцид "Оргія кіборгів". На сайті театру в релізі вистави сказано, що "зброя однаково пронизує бетон будівель, стебла рослин, плоть тварин і людей". І ви показуєте зокрема проблему втрати безіменних істот, організмів та екосистем, які продовжуються щодня і залишаються непокараними. Екологічна тематика не одразу прослідковується в назві вистави "Оргія кіборгів". Як вона з'явилася?
Назва "Оргія кіборгів" була запропонована нашою драматургинею Любою Ільницькою. Ми взяли її з книги "Маніфест кіборгів" Донни Гаравей. Це – теоретикиня, філософиня, яка працює зокрема з темами екології, фемінізму, квір-теорії. "Оргією кіборгів" вона називає сучасну модерну війну, яка модифікує наші тіла і робить з нас свого роду кіборгів. Ми можемо подивитися на тіла наших військових, де частинами їхніх тіл стають чи то бронежилети, чи то тепловізори. Зброя стає по суті невід'ємною частиною нашого суспільного тіла. Наші тіла стають чи то щитом, чи то протекцією для західного світу. Оцей образ мутації, яка відбувається з нами, з нашою природою, з нашою екосистемою, з нашими тілами, став основою для метафори цієї назви.
Тема викликів екології, яку ви обрали, вкрай важлива. Очевидно, що нам не вдасться оминути ці проблеми. Адже наслідки війни для екології, на превеликий жаль, дуже невтішні. Утім, зараз тема екології відходить ніби на другий план, тому що наша головна задача зараз – вижити. Чи був у вас страх, що глядач не прийде виставу, тому що і так уже перевантажений проблемами і втомлений? Як ви загалом розкривали цю непросту тему у виставі?
Насправді для нас великим натхненням стали ті експерти і експертки, спеціалісти і спеціалістки, які безпосередньо працюють з цією темою. Дякуємо тим, хто допомагали нам у дослідженні під час підготовки вистави: дослідниці Дарії Цимбалюк за надані матеріали та розмову; начальнику 6-го Державного пожежно-рятувального загону ДСНС в Ізюмі Олександру Ковалевському за консультацію; краєзнавцеві Олександрові М’ясіщеву за спільну прогулянку Ізюмом; екологу, докторові біологічних наук, співзасновнику Української природоохоронної групи Іванові Мойсієнку за надані матеріали. Та любов, з якої ці люди підходять до своєї роботи, до природи, до нашої землі, дуже нас надихала. Тому що через неї ми відчували, що ми не самотні в цих трагічних подіях, які відбуваються з нами. Адже окрім людського світу, також від російської агресії страждають світи нелюдські. Цілі біотопи трансформуються чи зникають. Певні види комах, чи рослин, чи тварин опинилися під загрозою. І ось ця перспектива, ця оптика, коли ми не відділяємо себе від світу всього живого, коли ми виходимо з цієї антропоцентричної парадигми, то це парадоксальним чином нас підсилює. Бо природа має властивість до відновлення. Вона саме відновлюється.
Ми бачимо приклад, як відновлюється Вербовий ліс на місці Каховського водосховища. Відновлюється ціла екосистема, яка була там до створення водосховища. Ми бачимо, як відновлюється чорноморський світ. Адже ми знаємо, що після того, як велика кількість речовин потрапили в морські простори, там постраждали і китоподібні, і водорості. Це також відновлюється. І це дуже надихає. Ми, люди, можемо вчитися у природи цій співпраці, культивації і відновленню. І коли ти думаєш про свою агентність в цьому процесі, про те, як ми можемо впливати на ситуацію, а ми дійсно можемо, то це підсилює. На тому ж прикладі Каховського водосховища, ми здатні, як громадяни і громадянки, спостерігаючи за ситуацією, не допустити принаймні її погіршення. Бо сьогодні розглядається можливість повторного затоплення цих територій, і це потенційно може стати повторною трагедією. І от в наших силах не допустити цього. Тож, коли усвідомлюєш ці маленькі кроки, які ти можеш зробити, то це дає відчуття надії і сили. І так само, коли ми називаємо свої втрати не лише в світі людей, але також в світі природи, то вони набувають сенсу.
Мені і всій нашій команді дуже імпонує метафора пам'ятника безіменним комахам, які загинули внаслідок російської агресії. Це такий образ, який пропонує митець Нікіта Кадан. Бо ця меморіалізація, називання імен наших втрат, це щось, що є підґрунтям для нашого майбутнього. Бо окрім наших втрат, які є оплаканими, є також велика частина втрат, які залишаються не оплаканими. Чим більше ми консолідуємося в цьому проживанні горя, тим більше ми стаємо цілісними як нація, як суспільство. Тож, окрім відчуття безнадії, в цій роботі також багато вітальності, яка йде від людей і від метафор, що є в природі. І ми мутуємо, ми так чи інакше пристосовуємося до цих обставин. І це не може не давати надію.
Ви вже згадали митця Нікіту Кадана і його роботи. Чим ви ще надихалися? Що ще використовували в підготовці? Я припускаю, що підготовка цієї вистави могла бути доволі виснажливою та тривалою. Тому що тема екологічної катастрофи, екоциду, наразі не є повністю дослідженою. Ми досі в процесі розуміння, як це все відбувається і які матиме наслідки. І мені здається, це лише ускладнює роботу для тих, хто намагається поставити виставу на цю тему.
Так, імовірно, це був найскладніший дослідницький процес в моїй театральній діяльності. Ми дійсно мали цілу низку інтерв'ю, прочитаних статей, переглянутих екологічних європейських конференцій. І для нас теж було важливо те, як представити цю тему за кордоном, бо нашу виставу ми створювали з перспективою гастролей, які відбудуться у нас цьогоріч в країнах Європи. Ми також надихалися статтями Асі Баздирєвої, яка вводить термін "ресурсифікація", оскільки наш ґрунт і наші тіла стають ресурсом. Взагалі наш ґрунт є одночасно і нашим благословенням, і нашим прокляттям, бо завжди був бажаним для колонізаторів. І ми піддаємося подвійній колонізації: по-перше, з боку Росії, а, по-друге, з боку західного світу. Де ми стаємо цим хлібним кошиком світу, умовно кажучи, доношуємо цей секонд-хенд з Європи, їздимо на неекологічних автівках, які там вже не є придатними. Ми їздили спеціально з експедицією на Ізюмщину, де зустрічалися з головою ДСНС Олександром Ковалевським. Він розповідав нам про гасіння лісових пожеж, а на Ізюмщині вони охоплювали величезні території. І ми оглядали ці руді ділянки спалених лісів з гори Крем'янець. Тож для нас було важливо фізично побувати в цих місцях, відвідати також місця масових поховань людей в Ізюмському лісі.
Бо саме тілесний досвід неможливо передати словами. І тому театр як медіа є в цьому сенсі унікальним. Це не можуть зробити новини, це не можуть зробити газети. І ми, як інсайдери-інсайдерки цих подій, котрі проживають їх своїми тілами, можемо про це комунікувати на іншому, більш соматичному рівні. І ми надихалися також роботами різних українських митців-мисткинь, але, скажімо, роботи Босха теж стали імпульсом до хореографічного рішення вистави, її візуальних образів. І роботами художниці Даші Чечушкової, яка надихалася українськими ландшафтами і тим, як українська територія виглядає згори. Як виглядаються розстріляні поля, ділянки спалених лісів, поруч з якими – квітучі сади і поля пшениці.
Розкажіть про команду, яка працювала над створенням вистави.
Драматургинею вистави є Люба Ільницька. Ми працюємо з Любою у форматі постдокументального театру, того, що називається "Device Theatre" – театр, який розроблюється в процесі, де тексти постають, зокрема, з наших імпровізацій. І тут співтворцями і співтворчинями стають всі учасники і учасниці команди, актори і акторки. Це Олена Баженова, Артем Вусик та Денис Ломакін. Художницею є мисткиня Даша Чечушкова, вона багато працює з темою інсталяції і працює шляхом ресайклінгу, апсайклінгу. Треба зазначити, що всі декорації і костюми, які були використані у виставі, були або знайдені десь на звалищах та смітниках, або десь в секонд-хендах. Бо для нас теж важливе свідоме повторне використання матеріалів. Композитором є Nick Acorne. Це музикант українського походження, який вже багато років він перебуває в Австрії. Він працює з електронною музикою, з музикою експериментальною.
Настільки ці теми складні до зображення і висловлювання? Адже йдеться про серйозні виклики, коли вистава стає наслідком цілого дослідження.
Мені дуже допомагає тілесність, бо вона балансує ці раціональні висновки, що все дуже погано. Бо тіло знає, як адаптуватися, і воно належить до цього природнього світу. І рух завжди підсилює нас, і він також підсилює глядачів і глядачок. Так само виразний засіб і художні рішення дають ресурс. І в цьому Даша Чечушкова дуже добре справляється, бо вона створює химерний світ мутації, який містить в собі зокрема і багато іронії. І я думаю, що саме іронія – це теж один з ключових інструментів, який допомагає нам працювати зі складною темою. Бо він допомагає вийти в цю метапозицію, подивитися на все ніби з дистанції, ніби з перспективи часу, який минає. І після нас лишаються наші сади. І я вірю, що театр сьогодні, так чи інакше, якими б інструментами він не користувався, чи то більш експериментальними, чи то більш класичними, але він має усвідомлювати контекст, в якому твориться. І я дуже вірю і хочу, щоб наш театр поступово ставав більш соціально відповідальним. Бо, з одного боку, в такій жорсткій реальності ми воліємо до ескапізму, до втечі, але часто ми в цьому потрапляємо в дисфорію і втрачаємо контакт з реальністю. І тоді ця втеча не є продуктивною, скажімо так. Ми шукаємо шляхи, щоб поєднати цю документалістику, цей прямий, безпосередній погляд на питання політичні, соціальні та екологічні. Але також допомагаємо собі формою мистецькою, шукаємо натхнення в русі, в формах. І, власне, поезія, яка в цьому є, і поетика, дають можливість все це пережити і прокомунікувати на сцені.
