Затоплені землі після підриву російськими окупантами греблі Каховської ГЕС 6 червня 2023 року. Фото uhe.gov.ua
Попри стрес і тиск війни, екологічний рух значною мірою адаптувався до нових реалій
Війна змінила наше довкілля, спосіб життя: забруднена вода, знищені ліси, заміновані поля, токсичні викиди після обстрілів. Усе це – не просто екологічні проблеми, а щоденні ризики для здоров’я і безпеки людей. Чому екоцид уже став новою реальністю для мільйонів українців? І як загалом змінюється екологічний рух під час війни? Що почали усвідомлювати нові громадські організації? Як вони переключилися, про що почали думати інакше? На яких акцентах зосередилися в умовах повномасштабної війни?
Так, справді повномасштабна війна сильно вплинула на всіх українців і українок та на всі сфери нашого життя. Екологічний громадський рух не став винятком. У межах дослідження, яке ми нещодавно завершили разом з Українською кліматичною мережею та партнерами, ми виявили низку тенденцій. Було справді цікаво побачити їх через спілкування та майже 50 інтерв’ю з різними представниками громадянського суспільства в цьому секторі. Загальний висновок такий: попри значний стрес і неймовірний тиск повномасштабної війни, екологічний рух значною мірою адаптувався до нових реалій. Він змінився, але вижив і продовжує існувати, хоч і в дещо іншому форматі. Тобто пережив певну трансформацію. Крім того, з 2022 року й до сьогодення спостерігаються подальші зміни. Якщо говорити насамперед про саму трансформацію, то можна сказати про зростання зрілості руху. Залишилися й вистояли ті організації, які були більш інституційно спроможними. Також рух перейшов на адаптаційні механізми: короткі цикли планування, відсутність довгострокових стратегій, більш гнучкий, майже стартап-формат роботи.
А ви помітили, що нарешті про довкілля почали говорити гучно? Що це означає? Раніше ми могли бачити, що, наприклад, Міністерство довкілля то існувало, то його ліквідовували. Було таке відчуття, ніби нам не потрібно турбуватися про те, що ми будемо їсти і чим будемо дихати через 50 років, якими будуть наші діти й правнуки, у якій країні ми житимемо. А зараз ми зрозуміли, що війна дуже чітко й повністю змінила наш ландшафт. Тепер постають питання: що ми п’ємо, наскільки очищена вода? Який стан ґрунтів? Чи можуть аграрії засівати поля, і чи це безпечно? Що робити із замінованими територіями? Тобто це дуже масштабні питання. Як ви відчуваєте: чи стало нарешті питання збереження довкілля, здорового середовища і здоров’я людей актуальним уже й для держави також?
Точно ні, тому що відбувається кілька процесів. Перший процес – це роль довкілля для держави, яка раніше, в принципі, була достатньо високою. Наприкінці 2010-х – у 2018, 2019, 2020 роках – цей напрям справді значною мірою перебував високо на політичному порядку денному як в Україні, так і в Європі. І у 2022 році він ще залишався у фокусі уваги. А зараз відбувається згортання і депріоритизація. Саме у 2025–2026 роках ми як екологічний рух спостерігаємо відмову від екологічних пріоритетів.
Чому?
Передусім це ліквідація Міністерства довкілля. Немає окремого державного органу, який відповідав би за цю політику. Його інтегрували в Міністерство економіки та міністерство сільського господарства, і, по суті, економічні пріоритети витіснили екологічні. Це вже саме по собі багато про що говорить.
Тобто, підприємство може пропагувати альтернативну енергетику, скажімо, будівництво вітрових станцій – щось, що може наблизити Україну до енергонезалежності, але попри це буде вирубувати ліси й будувати на місцях, де довкілля мало би бути збережене.
Це зашитий конфлікт інтересів.
У чому пріоритети?
Це тоді якісь незрозумілі пріоритети.
Дуже зрозумілі. Вони економічні. Тобто пріоритети збереження довкілля, що, по суті, є турботою про наступні покоління, турботою про те, що буде далі, взагалі відкинуті, тому що в цій новій державній структурі – міністерстві економіки, довкілля і сільського господарства – однозначний пріоритет на економіці. І, відповідно, коли виникають такі конфліктні ситуації, як, наприклад, будівництво вітроенергетики з пошкодженням цінних ділянок високогір’я, як на полонині Руна, то пріоритет міністерства економіки, зрозуміло, на економіці. І навіть на порушення закриваються очі. Або, наприклад, видобуток доломітів у Житомирській області, на Гребенівському кар’єрі. Так само міністерство економіки не реагує на дуже проблемну ділянку, не дає погодження на перевірку екоінспекції саме через оцей зашитий конфлікт. І це справді показує нам те, як держава ставиться до ситуації з довкіллям. І це ж один аспект. А другий аспект – це, по суті, не повна ліквідація, але значне скорочення процедури оцінки впливу на довкілля. Ця процедура необхідна для проведення будь-якої діяльності на землі. Наприклад, ми тут будуємо, ми хочемо розробляти певні ресурси, щось зробити на території, і це треба оцінити – чи впливає це на довкілля, чи ні. І ось цю процедуру Україна як держава максимально скорочує, відмовляється від доступу громадськості, максимально спрощує і дерегулює під гаслами підтримки бізнесу. На жаль, для довкілля це, по суті, знищення того механізму, де і громадськість, і місцеві мешканці, місцеві громади можуть впливати на негативні наслідки.
Наталія Гозак. Автор фото: Климентій Семенюк
Як ви бачите свою роль у цьому процесі? Що варто змінювати і що треба робити, аби голос екологічного руху був гучніший, щоб можна було якось достукатися до держави?
Тут два основні рушії змін. Перший рушій – це євроінтеграція. Наші зобов’язання і стратегічний рух бути частиною Європейського Союзу змушують Україну мати процедуру оцінки впливу на довкілля, дотримуватися певних директив і проводити реформи відповідно до європейських вимог. Тому тут Україна хоче – не хоче, але мусить це впроваджувати. Другий рушій – це активність громадян. І це, як не дивно, досі впливає, і досі є інструментом демократичного суспільства. Ми справді є фронтиром боротьби демократичного суспільства з участю громадян проти Росії – авторитарної, деспотичної держави радянського зразка. Моя думка в тому, що коли ви як фізична особа бачите несправедливість з точки зору порушення екологічного законодавства, якщо ви загалом бачите проблеми, що стосуються довкілля, то особиста участь, звернення до державних органів, документування, активний підхід до цих ситуацій – це те, що насправді може вплинути.
Окупант Росія має заплатити за все
Ви, до речі, презентували дослідження, яке ми вже частково згадали на початку, про те, як змінювався екорух за час повномасштабної війни. Ви взяли ретроспективу: згадали, що все почалося з Чорнобильської аварії, і невдовзі будуть роковини цієї страшної трагедії, а далі простежили шлях до наших днів, до повномасштабного вторгнення. Як ви думаєте, ті уроки, які ми проживали весь цей час як Україна, ті екологічні катастрофи, які пережили, хіба не мали навчити нас ставитися більш вдумливо й відповідально до таких процесів? Усвідомлюючи, що тоді була така катастрофа, зараз триває війна, але якщо не звертати уваги на всі ці норми, то ми просто можемо жити в країні, яка дуже сильно відставатиме за рівнем життя від інших європейських країн.
Важливо взагалі пам’ятати, що Чорнобильська катастрофа стала рушієм виникнення громадянського екологічного руху, громадського руху в Україні, який згодом перетворився на рух боротьби за Незалежність. Тобто перший загалом санкціонований мітинг іще в радянській Україні якраз був про довкілля. Це був 1988 рік, і це був протестний мітинг саме на хвилі наслідків Чорнобильської катастрофи. І того, як держава тоді, радянська Україна, по суті, все замовчувала: усе було закрите, люди не були вчасно евакуйовані, не були підготовлені. Вирішення цієї катастрофи було настільки неймовірно неправильним, що хвиля протестів виникла саме тому, що це було щось, мабуть, про довкілля, і тут можна було критикувати. Люди вперше зрозуміли, що, мабуть, критикувати партію чи загалом устрій не можна, але можна щось сказати про довкілля, а потім – ще щось сказати проти. І ця хвиля, безумовно, не повністю перетворилася на рух за Незалежність, але це дуже пов’язані процеси. Тому якраз напередодні сорокової річниці, думаю, важливо пам’ятати, що така техногенна величезна катастрофа, яка сталася в Чорнобилі, має певні паралелі з техногенною катастрофою на Каховській дамбі, яку ми вже спостерігали під час повномасштабної війни. Звичайно, вони не співмірні за впливом і наслідками, але це теж величезна техногенна катастрофа. І саме такі випадки, які торкаються багатьох людей, піднімають екологічний рух і сприяють тому, що люди виступають проти.
Зараз екологічні організації говорять про таке поняття, як екоцид. І просувають цей термін як у міжнародному порядку денному, так і в Україні про це також говорять. Як ви вважаєте, наскільки те, що Росія знищує і взагалі робить в Україні внаслідок війни, ми можемо назвати екоцидом? І чи можливо ці дії довести на міжнародному рівні, безпосередньо в судах, аби, зокрема, підрив Каховської ГЕС, цей конкретний кейс, назвати екоцидом?
В українському законодавстві якраз існує цей термін – екоцид. І згідно з українським законодавством така катастрофа, як руйнування Каховської дамби, є очевидним прикладом подібної ситуації. На жаль, у міжнародному законодавстві Міжнародний кримінальний суд та інші міжнародні структури не мають цього терміна, не мають юридично визначеного поняття екоциду. Відповідно, наскільки я розумію, неможливо прямо накласти цю ситуацію на чинне міжнародне право. І я знаю, що всі злочини фіксуються, наскільки це можливо, в Україні згідно з українським законодавством. Вони, безумовно, передані або будуть передані до міжнародних правових інструментів. Але, на жаль, я не впевнена, наскільки це може бути здійснено в межах поточного міжнародного законодавства. Хочеться сподіватися, що ми будемо тут першими. І справді, окупант Росія має заплатити за все. І репарації мають безумовно включати також екологічні наслідки війни. Тому треба працювати над цим, але справді такого однозначного рішення зараз немає.
Оптоволокно – нова загроза
А ви взагалі можете осягнути цей масштаб екологічних злочинів і того, що ми вже втратили? От ви як представниця екологічного руху.
Безумовно, я щоразу кажу, що найкращий спосіб зменшити вплив війни на довкілля – це перемога у війні, повернення Україні контролю над усіма втраченими територіями. Тут безумовно. Масштаби, справді, виходять за межі традиційного порядку денного. Тобто це справді неймовірний вплив. Можна виділити кілька основних одноразових подій. Знову ж таки, Каховське водосховище, тобто Каховська аварія, а також розлив мазуту, наприклад, у Чорному морі у 2024 році. Значним був і розлив олії минулого року. Але також є певні фонові процеси, які накопичуються і формують стале забруднення, яке ми зараз навіть оцінити не можемо. Тому що не маємо доступу до багатьох територій або не маємо доступу науковців і фахівців до цих територій. Як-от забруднення ґрунтів вибуховими речовинами і, взагалі, наслідками військових дій. Це важкі метали, складні органічні сполуки, сірковмісні сполуки. Вони залишаються в ґрунтах, закислюють їх, по суті на десятиріччя змінюють мікрофлору, родючість ґрунту, мігрують. І, очевидно, сільське господарство вже не буде таким, як раніше, на цих землях. Забруднення води теж значною мірою відбувається, осадження вниз за течією. І теж важко оцінити, що відбувається саме в тих невеликих річках, які перебувають у зоні бойових дій. Знищення біорізноманіття, лісові пожежі теж активно фіксуються. Лісові пожежі саме через військову діяльність трапляються значно частіше, ніж це зазвичай буває. Є певний природний рівень пожеж, а тут він значно вищий. Екосистеми не завжди можуть із цим упоратися. Багато таких прикладів можна навести. Вони з різних сфер. Оптоволокно – нова загроза, з якою загалом раніше не зустрічалися.
Особливо для птахів і для тварин. Те, що ми можемо бачити в прифронтових громадах, де в містах натягнуті сітки, а ворожі дрони на оптоволокні намагаються полювати і за цивільними, і за військовими, і за волонтерами. Але також під їхній приціл потрапляють і тварини, і птахи. І теж дуже прикро на це дивитися, що невинні істоти також страждають.
Тобто це оптоволокно, яке лишається, намотується на дерева, на кущі, лягає на землю. Очевидно, коли пройде рік, воно все буде закриватися опалим листям, травою. Що з ним буде – не дуже зрозуміло. Очевидно, це будуть мікропластикові частинки. Ну і тварини теж можуть у ньому заплутуватися. Наскільки я розумію, ті сітки, що зараз натягують над дорогами, антидронові сітки, теж є неочевидною, але значною загрозою. Тому що багато тварин, особливо птахів – наприклад, на півдні це фазани, такі птахи, які більше переміщуються по землі, – значною мірою потрапляють у них і навіть більше страждають, ніж від оптоволокна. Але, знову ж таки, щоб це оцінити, потрібні дослідження.
Я ще часто думаю: коли відбуваються обстріли і коли ми збиваємо ворожі ракети, то відразу бачимо полум’я, дим, викиди, осади. Іноді навіть надходять попередження з повідомленням: будь ласка, не виходьте на вулицю або закрийте вікна. І тоді думаєш: чим ти дихаєш, що ти вдихаєш? Чи не помреш ти через декілька років від того, з чого виробляють ці всі ракети і чим їх заправляють?
Із забрудненням повітря, насправді, ситуація дещо інша. Тому що в момент вибуху, коли відбувається це забруднення і пожежі, то часточки, оцей дрібний пил у повітрі, є значним фактором. Але коли він осідає – а це відбувається залежно від вітру, через години чи дні, – це забруднення зникає з повітря і потрапляє в ґрунт. Тобто забруднення повітря більш ситуативне, і воно прив’язане якраз до конкретних таких вибухів. Коли горить хімічне підприємство або якісь нафтогазові споруди чи сховища, і це триває довго, – ось це справді проблема. Тому що це справді дуже токсичні викиди, які людина вдихає, і вони лишаються. Я думаю, що це насправді неможливо буде оцінити. Оцей вплив на здоров’я вже зараз важко визначити, зважаючи на те, що люди переміщуються, виїжджають, повертаються, змінюють місце проживання. Я не думаю, що це забруднення і його вплив на людей можна буде повноцінно відстежити.
