Франківськи драмтеатр. Ілюстративне фото з відкритих джерел.
Франківському драмтеатру – 115! Тривалий час відлік театру починався з 1939 року. Це наратив радянської пропаганди, мовляв, з радянською окупацією на наші землі прийшла й культура, зокрема, театральне мистецтво. Як ви відновлювали історичну справедливість і знаходили витоки, коли ж насправді стартував драмтеатр у Франківську?
Я очолюю театр з 2008 року. А приїхав у місто працювати актором в далекому 1998 році. І ще навчаючись у Львові, я завжди чув, що театр заснований у 1939 році. І вже коли я очолив театр, ми готуючи буклет до якогось ювілею, вирішили написати передісторію. І наша завідувачка літературного відділу підійшла до мене і сказала, що в архіві знайшла публікацію 1930-х років про святкування ювілею якогось театру. Але тоді ми в цю тему не заглибитися. А минулого року, коли ми мали відзначати 85-річчя театру, ми замислилися – а що власне ми святкуємо? Окупацію 1939 року? І коли я почав читати історію театру у Станіславові 1939 року, я зачепився за фразу, що до трупи цього новоствореного у 1939 році театру, окрім трупи Тобілевича, увійшли й інші трупи. А загалом на Станіславщині до 1939 року, уявіть собі, існувало 14 театральних труп.
Ми зачепилися за цю інформацію, звернулися до театрального критика Романа Лаврентія, який написав дисертацію про театри на Західній Україні першої половини ХХ століття. Він посидів в архівах і і відкопав дуже круті матеріали. Є копія статуту, датованого 10 жовтня 1910 року, про заснування у Станіславові товариства "Український народний театр імені Тобілевича". Унікальний статут, надзвичайно сучасний. В ньому задеклароване створення театру: конкурси драматургії, побудова стаціонарного театру, створення бібліотек, театральної школи. І все це українською мовою. Сучасні статути деколи не так досконалі. Тож тепер дата, яку ми вже вважаємо початком нашого театру, спадкоємцями якого ми є, це 12 лютого 1911 року, власне, коли відбулася перша постановка – прем'єра "Наталки Полтавки" Котляревського. Також серед архівних документів є публікація в львівській газеті "Діло", де написано, що відбулося відкриття театру. А далі почалося дослідження. Ми з’ясували, що до 1914 року, до початку Першої світової війни, в театрі відбулося близько 50 прем'єр. Далі був темний період Першої світової війни. Роман Лаврентій знову посидів у архівах.
Ми знаємо, що у 1910 -1911 роках і Станіславів, і Львів перебували в складі Австро-Угорської імперії, а вже після Першої світової війни – в складі Польщі. І коли він приїхав, ми навіть сперечалися. Бо в архівах не було цього періоду, відтак ми не можемо його доточувати до історії. Бо з 1921 року вже було простіше, адже за цей період було більше документів, свідчень, фотографій. І одного разу він приходить і каже, що знайшов. Він знайшов документ в архіві в Станіславові. Це звернення товариства "Український народний театр імені Тобілевича" до повітового староства. Вони запитують: що їм робити? Бо їхні установчі документи згоріли під час пожежі. Станіславів був дуже зруйнований і в часи Першої світової війни, і в часі Другої світової війни, на жаль. Чи потрібно їм наново реєструватися? І вони звернулися у свою чергу до Львівського архіву. І є відповідь, дуже чітка відповідь, з копіями документів. Їм відповідають, що оскільки надано копію статуту, датованого 10 жовтня 1910 року тому, наново реєструватися не потрібно, що свідчить про безперервність існування товариства "Український народний театр імені Тобілевича".
Далі, ще пізніше, ми зустрічали у краєзнавців згадки про театр, що і в 1916-му році, і в 1918-му він існував. А далі вже було простіше досліджувати цю історію. В 1921-му році театр поновлює активну діяльність, а потім починається його розквіт. В 1927 році театр очолив Кость Станіслав Вишневський, який був на той час віце-директором банку, дуже заможний чоловік. Є відомості, що він співпрацював з автомобільною компанією "Форт". І він захопився театром, він запрошує до Станіславова найкращі акторські, режисерські, театральні сили, які на той час існували. Вкладає дуже багато грошей. Наприклад, освітлювальна апаратура на той час була найкращою в Східній Галичині. Є свідчення, що на відкритті сезону 1927 року цього театру почесною гостею була і відкривала сезон Соломія Крушельницька. Тобто, нам відкрилися неймовірні речі! В різний час там працювали найкращі режисери: Микола Бенцаль, Володимир Блавацький. Блавацький – це відомий реформатор на той час українського театру. В 1926-1927 році Блавацький рік пропрацював у Курбаса в Харкові. І повернувся зовсім іншою людиною, і це була зовсім інша школа. Був створений молодий театр "Заграва", це був молодий театр. І він міг "дозволити" собі сцену без жодних декорацій, а під час вистави актори просто висіли на канатах.
Це дуже круто, що на той час були такі сучасні підходи. Більш того, театр мав стаціонарне приміщення і давав вистави щосуботи, щонеділі на базі, що завжди це було величезною рідкістю для українського театру. Українська нація не була титульною. А30-ті роки – це, фактично, величезний розквіт цього театру. Вони ставили і опери, і оперети того часу. Але величезна увага приділялася сучасній драматургії, як би ми казали зараз. Це була парафія Володимира Блавацького, який приділяв дуже багато уваги і сучасній на той час українській драматургії, і західноєвропейській. Там такі постановки були, і такі автори, що не віряться, що це існувало в 30-х роках.
Ви правильно сказали, що ми не були титульною нацією, ми не мали своєї держави під Австро-Угорщиною. Але, що таке український театр в той час? Це мова, це культура, це, власне, саме театральне мистецтво. І не якесь там, а реформаторське, цікаве, несподіване. І оці всі моменти дуже важливі для розуміння нашого майбутнього, і, власне, сьогодення.
В усіх джерелах пишуть, що театр фактично був центром української справи. Він акумулював собі композиторів, художників, акторів, режисерів. Тобто, це такий тримач української культури. Цей театр імені Тобілевича був дуже сильним носієм української культури. Дуже патріотичним. І ті твори, які вони ставили, це зараз для нас історія. Дуже цікава історія. Наприклад, у них була вистава "Земля" за Стефаником, на якій був присутній сам автор, геніальний Стефаник. Тобто, театр був центром культурно-суспільної громадської думки. На той час прогресивні, патріотичні українські сили зібралися у Станіславові. Є театри, які народжуються і зникають. Скажімо, Театр Руської бесіди, який був найвідомішим театром. Він був заснований в 1864 році, але припинив своє існування у 1924 році. І, фактично, найсильніші сили тоді цього театру в результаті опинилися уже у Станіславові. Ми довели на даний момент, що ми є спадкоємцями трупи, яка була заснована 10-го, 10-го, 10-го: 10 жовтня 10 місяця 1910 року.
Ростислав Держипільський. Фото: facebook
Але що зробила радянська влада?
Вони вкрали один з найяскравіших періодів нашого театру. Про нього не знав ніхто. І сказали, що театральне життя почалося в 1939 році. Тому нам дуже важливо зараз говорити, що крадіжки радянської влади були у всьому, в тому числі і в театрі, і в театральному житті. Тобто вони вкрали найяскравіші сторінки життя найрепрезентативнішого, чільного театру Східної Галичини. Не забуваємо, що на той час це був і Перемишль, і всі оті землі, які потім після операції Вісла перейшли до Польщі. Що ще дуже важливо? Ми знаємо з історії українського театру, що там де гастролював театр Корифеїв ще в кінці ХІХ ті села, ті регіони ставали набагато патріотичнішими. Їх потім важко було русифікувати, тому що театр справді ніс просвітництво, мав просвітницькою місією. Театр, окрім того, що мав дві бази в Станіславові та Львові, дуже багато гастролював. Тобто, це була величезна просвітницька місія. І що, зрозуміло, радянська влада і приховала. Так само, як і постатей, які працювали в театрі на той час. Згадаймо відомого композитора, диригента, скрипаля Ярослава Барнича. Автора легендарної пісні "Гуцулка Ксеня". Він також є автором лібрето і музики до відомої оперети "Шаріка, або Кохання січового стрільця", яка теж є в репертуарі нашого театру. Нам весь час казали, що він був першим диригентом нашого театру в 1939 році. Ніяким він не був першим, він був просто диригентом цього театру в 30-х роках. І "Гуцулка Ксеня" була написана спеціально для цього театру. А "Шаріка або Кохання січового стрільця" – на той час це був незмінний хіт. Він показував українців не просто як селянську націю, а як інтелігенцію. Він показував їх успішними людьми. Що ще цікаво, на той час, коли вже в Україні, яка опинилася під радянською окупацією, вже не дозволяли ставити і того ж Винниченка, і Куліша, і Богдана, це все було в репертуарі цього театру. Він був дуже національним, дуже патріотичним. І тому радянській владі було дуже вигідно цього позбутися. І ми свідомо зараз пробуємо поділити історію нашого театру, вже спадкоємцями якого ми є зараз сьогодні, Івано-Франківського національного драматичного театру імені Івана Франка, на три періоди. Перший період – це от, власне, від 1911 року до 1944. Ми розуміємо, що театр існував під Австро-Угорщиною, далі – Перша світова війна, далі театр живе Польщею. І 1939–1941 – перша радянська окупація. Далі театр існував під німецькою окупацією, це 1941 –1944 роки. І 1944 –1991 – це друга радянська окупація. І вже з 1991року – це театр Незалежної Україні. Тобто ми свідомо хочемо змінювати в нашій свідомості оті наративи, які нам дуже довго закладали.
Під німецькою окупацією театр теж існував і гастролював. На жаль, є сумна сторінка, коли в 1943 році відбулася прем'єра "Шаріки", і хтось здав, що на прем'єрі будуть присутні 27 оунівців. На певній хвилині виставу зупинили, зайшли гестапівці, всіх глядачів і акторів закрили в приміщенні театру, заблокували, допитували, шукали. Потім їх декілька днів в тримали тюрмі, а потім вони були страчені. Близько 20-ти людей. Поруч є вулиця Страчених, вона сьогодні так і називається. Кажуть, що Барнич, котрий диригував в той час, за ті хвилини, коли все це відбулося, посивів. Для нас надзвичайно важливе повернення імен. Барнич під час Другої світової війни, під час німецької окупації, був диригентом львівської опери. З приходом другий раз совєтів було зрозуміло, що він буде знищений. Він спочатку емігрував до Німеччини, а потім вже до Сполучених Штатів Америки. І його ім'я було закрите. А саму пісню "Гуцулка Ксеня", яку не могли совєти витравити з нас, приписували іншому автору. Володимир Блавацький, про яку ми говорили, який був фактично головним режисером цього театру в 30-х роках, після час німецької окупації теж працював у Львові, у Львівській опері. І він теж був змушений емігрувати за кордон. Реформатори українського загального театру були стерті взагалі з пам'яті, з історії української культури і українського театру. Тому надзвичайно важливо зараз нам повертати справжню історію.
Знаєте, дуже важливо, дивлячись в минуле, розуміти, що реформатори театру були тоді, і є вони зараз. На мою думку, ви придумали дуже гарний хід: шоукейсом франківських вистав відзначити цей ювілей. Розкажіть, будь ласка, про цю подію.
Насправді шоукейс – в перекладі означає вітрина. Тобто ми показуємо у вітрині щось найкраще, що найбільш характерне. Я дуже люблю литовський театр, і у них є литовський шоукейс. І моя давня мрія – зробити український шоукейс для того, щоб представити театр світу і, в першу чергу, Європі. У нас є чудова премія "Гра", яка працює плюс-мінус за таким же принципом. Запрошуються театральні продюсери, критики, журналісти, актори, режисери, вони приїжджають і сконцентровано дивляться наші вистави, які відбуваються по дві-три на день. А далі вони можуть запрошувати нас на фестивалі. Таким чином відбувається пропаганда, в хорошому розумінні, українського мистецтва, української культури. Це моя мрія, я думаю, що ми це зробимо. Ясна річ, що в часі війни це надскладне питання, тому що наші європейські друзі і колеги бояться до нас їхати, безпекова ситуація не дозволяє. Більш того, їм їхні владні інституції забороняють їхати в Україну, і як би ми не пояснювали, що Івано-Франківський – це відносний тил, але на сьогодні ніхто ніде не застрахований. І ми розуміємо, що закордонних гостей буде мало, але навіть для української спільноти приїхати на тиждень в Івано-Франківськ і подивитися знакові вистави Франківського театру за останній час – це дуже класна ідея. І ми підійшли до цього відповідально, ретельно підібрали вистави. Якщо ви з 10 по 15 лютого прийдете до нас, ви будете мати змогу ознайомитися з 14 абсолютно різножанровими виставами в різних локаціях.
На даний момент у Івано-Франківському театрі існує 7 сценічних майданчиків, і ви побачите їх всі. Ми починаємо шоукейс виставою за твором Ірен Роздобудько "Зів'ялі квіти викидають", де задіяне наше найстарше покоління акторів, наші корифеї, наші неймовірні актриси і актори. І це свідома дань: в рамках такого ювілею ми починаємо з пошани і вдячності нашим корифеям. Вистава відбудеться 10 числа. Далі, в середу, буде денна вистава буде "Солодка Даруся" за одноіменним твором геніальної Марії Матіос. Це знакова вистава для останнього періоду нашого театру. І це моя перша режисерська робота, яка 18 років збирає аншлаги. Вже ввечері, 11 числа, буде одна з моїх улюблених вистав. Це – "Дзяди" за Адамом Міцкевичем у постановці польської топової режисерки Майї Клечевської. Неймовірна постановка. Міцкевич написав її в XIX столітті, але Майя Клечевська перенесла це все на сьогодення. Вистава в Польщі викликала неймовірний резонанс, і мала неабиякий успіх. Ми були з нею на одному з найпрестижніших польських театральних форумів "Боска комедія". І там, за оцінкою багатьох критиків і за оцінкою одного з журналів, наші "Дзяди" Міцкевичі були визнані головною театральною подією Польщі. Дуже провокативна вистава. І дуже сильна. Потім уже безпосередньо в сам день ювілею 12 лютого вдень буде показана вистава "Фелікс Австрія" за Софією Андрухович у постановці Жюля Одрі, французького режисера з Парижа, який певний період у нас був головним режисером. Ми показуємо сучасну літературу драматургію. А вже ввечері найурочистіша подія. Я постійно подумки до неї звертаюся, тому що це власне буде "Наталка Полтавка". І це в той час, як 115 років тому, 12 лютого в 1911 році у Станіславові цією поставкою відкрився Український народний театр. Там буде міні екскурс і сама безпосередньо постановка. Для мене це дуже знаково. Я коли про це говорю, в мене мурахи по тілу біжать. В п'ятницю 13 лютого буде "Медея", яка, до речі, висунута на Шевченківську премію. Далі буде "1975". І ще – багато унікальних вистав, з переліком яких ви можете ознайомитися на сайті нашого театру.
