"Костянтинівка тепер не буває кольорова…" Фото з особистої ФБ-сторінки Богдана Зуякова
Ризик заради життя
Як почали волонтерити?
Почалося все з дитинства, я представник активної молоді. Ми завжди з братом брали участь у спортивних, розважальних заходах, міських фестивалях. В перший день повномасштабного вторгнення побачили пост від Краматорської міської ради, що треба допомога хлопців, приїхали на допомогу. Починалося будівництво блокпостів, укріплення адмінбудівель, потім приїжджали фури з гуманітарною допомогою – ми допомагали розвантажувати. Почали їздити до прифронтових селищ. Знайшли автомобіль, приходили до організації, просили пакети гуманітарної допомоги і відвозили їх до селищ. Фронт тоді проходив по річці Сіверський Донець. Ми возили біля фронту в кілометрі-два їжу. З часом все це масштабувалося. І в якийсь момент люди, коли ми привозили їм гумдопомогу, підходили і питали, чи можемо їх вивезти. Ми забирали людей і вивозили їх до Краматорська. До початку 2023 року ми возили гуманітарну допомогу, інколи людей. Вже з 2023 почали повноцінно працювати у напрямку евакуації. Коли привозимо їжу, воду, ліки – це добре. Але люди не хочуть евакуюватися. А ми ризикуємо заради них. Зрозуміли, що треба їх більше вивозити, ніж давати надію, що вони зможуть пересидіти війну. З 1 січня 2023 року ми почали повністю віддаватися процесу евакуації. На другий план змістили гуманітарну допомогу. Привозимо лише воду і їжу для собак і котів.
Станом на 2026 рік чи охочіше люди виїжджають?
Все залежить від ситуації на фронті або засобів ураження. Якщо раніше ми вивозили людей, які потерпали від артилерії, мінометів, то зараз це перейшло у війну дронів. Дрони контролюють тил на 10 км. Це дуже небезпечно, майже неможливо проїхати, як зараз у Костянтинівці. Люди керуються безпековою ситуацією. Костянтинівка – цвинтар знищених машин. Люди бачать, що їх атакують дрони, тому виїжджають. Дуже багато обстрілів відбуваються КАБами. Інтенсивна евакуація починається перед зимою.
У Костянтинівці війна показала, що в якийсь момент кожна машина стала ціллю для російських дронів, кожна потерпала від обстрілів. Людям потрібна допомога. Я би з радістю відійшов від цих справ, якби побачив, що людям не потрібен. Я буду цьому дуже радий. Дуже чекаю кінця війни, щоб ми могли видихнути і вже більше ніколи не бачити дронів, артилерії. Хоч зараз дуже складна евакуація, ми щоразу бачимо смерті, ми біля цієї смерті ходимо, але поки людям потрібна допомога, ми будемо робити все, що в наших силах. Ми повинні захистити тил.
Ворожий обстріл евакуаційної автівки
Ваша евакуаційна автівка потрапила під ворожий обстріл.
Ми їхали втрьох на евакуаційну місію з порятунку дідуся. Йому напередодні ввечері відірвало руку дроном. Це було 24 грудня. І зранку ми поїхали одразу за ним. Виїхали десь о 7. Був я, Едуард - мій напарник і волонтер із Харкова Вячеслав. Ми розуміли, на що йдемо, наскільки це небезпечно. В якийсь момент, коли ми їхали у Костянтинівці, побачили дрона, який злітає або знизу заходить. Це був "ждун". У нас було секунди дві, три максимум. Я сказав хлопцям стрибати і почав гальмувати. І коли вистрибував із машини, пролунав вибух. Нашу машину розбило. Я водій, позаду мене сидів Едуард. Він не встиг зреагувати і вистрибнути з машини, але згрупувався. Побачили, що у нього на нозі кровотеча. Почали обробляти йому рану.
Я зауважив, що не бачу Вячеслава. Хоча, коли стрибав, бічним зором помітив, що він збирається стрибати. Але він не встиг цього зробити і загинув, бо йому потрапило прямо в голову. Шансів в нього не було зовсім. І в цьому моменті я зрозумів, що і в мене якесь поранення на спині та не знав, наскільки серйозне. Розумію, що там починається кровотеча.
Так сталося, що назустріч виїжджає військова машина, ми її одразу пригальмували і зрозуміли, що нам терміново потрібно до лікарні. Ми не знали, наскільки наш з Едуардом стан критичний. Ми залишили машину і Славу в Костянтинівці, а самі евакуювались до Дружківки. Там нас перехопила поліція і доправила до лікарні, де вже повитягали уламки з тіла. Ми вийшли з лікарні, зустрілися з командою Слави, розповіли, що трапилось, і вирішили туди їхати, добиратись до машини, де це все сталося, щоб забрати його. Ми вчотирьох на машині знову поїхали до Костянтинівки на те ж саме місце із пораненнями. Ми дуже важко добирались до машини, де загинув Слава. Змогли евакуювати машину, вона була на ходу. Виїхали до Дружківки і далі повернулися додому. Дід, якого ми хотіли евакуювати… Я досі не знаю його долю. Думаю, що його не врятували, тому що він до лікарні не надходив і, скоріш за все, також загинув у Костянтинівці, не дочекавшись нас.
Потрібен час на реабілітацію та відновлення
Як ви зараз себе почуваєте?
Я не скажу, що добре, але і що дуже жахливо, бо ми живі. Ми постраждали, є багато ушкоджень. У мене у лікті уламки, в попереку, лівій нозі. 27 дірок всього було. У напарника компресійний перелом хребта і уламки в обох ногах. Багато дрібних, дуже болючих уламків. Зараз ми відновлюємося. Все продіагностували. Тепер потрібен час, щоб відновитись повноцінно і продовжувати свою роботу.
Зараз ви продовжуєте займатися евакуацією чи поставили цей процес на паузу?
Ми продовжуємо займатися евакуаціями. Але це все ж таки більше пауза. Наше здоров'я не дозволяє, як раніше, 24/7 бігати з бронежилетами. Вже тижні два ми продовжуємо евакуацію. Їздимо зараз у “лайтові” місця, де бронежилет можемо не вдягати. На заявки не екстреного реагування.
Фото із сособистої ФБ-сторінки
Евакуація з Костянтинівки неможлива
Якщо описати зараз ситуацію в Костянтинівці.
Ситуація кардинально змінилась. Росіяни ще тоді нарощували інтенсивність дронів. Зараз в Костянтинівку ніхто з моїх знайомих волонтерів не може заїхати. Це неможливе заняття. Росіяни повністю перекрили шляхи до Костянтинівки дронами, розбитими дорогами. Вони сильно б'ють по логістиці. Кожну машину, яка намагається заїхати до Костянтинівки, – б'ють. Я зараз спілкуюсь із людьми, які з Костянтинівки йдуть пішки, то вони не завжди цілими виходять. Дуже багато поранених. Дрони б'ють абсолютно по всіх цілях. Постійно надходять поранені з Костянтинівки саме через дрони. Щодо автомобілів – взагалі нереально заїхати в Костянтинівку. Якщо і заїдеш, то не факт, що звідти тобі дадуть виїхати.
Вийти пішки – це один з варіантів. Через військових можна спробувати, якщо вони зможуть на броні вивезти. Але це також дуже-дуже ускладнено. Основна кількість людей зараз виходить пішки. Просто йдуть десь 10 км. І далі вже, коли з'являється зв'язок, одразу дзвонять, ми тоді виїжджаємо назустріч до них. Не кожна людина доходить до евакуації. Це дуже небезпечно, але єдиний шанс на виживання.
Різні ситуації бувають. Загалом ми отримуємо заявки на евакуацію від самих людей, або родичів. Кожна заявка – це щільний опитувальник, який людина проходить, щоб евакуюватися. Якщо дзвонять рідні за когось, ми завжди питаємо, чи був зв'язок із ними, чи вони точно готові, коли вони з ними останній раз спілкувались щодо евакуації, щоб повністю зрозуміти ситуацію, щоб не було такого, що ми приїжджаємо, а людина каже, що нічого не знає і евакуюватися не буде. Якщо людина дзвонить самостійно за себе щодо евакуації, то там менше запитань. Ми питаємо вулицю, як його звати, щоб перевірити, чи реально це людина, чи реально вона там живе. І виїжджаємо. Але якщо приїжджаємо і людина відмовляється їхати, ми ніколи не вмовляємо через ситуацію з дронами. Ми не можемо залишатись довго на одному місці. В небі постійно є дрони, які не дають часу на вмовляння, на довгі збори. Треба виїжджати зараз. Раніше ми вмовляти могли, коли не було стільки дронів. Коли була артилерія, ще ми якось могли проїхати.
Більше страху і уваги до неба
Як ви переосмислили останні евакуації, зокрема тоді, коли потрапили під ворожий обстріл. Чи змінилися правила безпеки?
Мало часу минуло, ми не повернулись на евакуації. Є більше страху, більше уваги до неба. Якщо раніше ми бачили дрони, якось все таки більше з холодною головою до цього ставилися. Зараз, коли бачу дрон, згадую, що в той день було. Усвідомили більше, що треба міняти безпеку, але не знаємо як. Немає повноцінного захисту в евакуаціях. Треба, щоб волонтери мали змогу евакуювати людей безпечно. І в цьому повинні брати участь військові тієї сторони. В нас повинні бути безпечні коридори, щоб ми могли вивозити людей. Цього немає. Вони ведуть полювання за наліпками гуманітарних організацій, волонтерами. У нас буде броньоване авто, до цього ми їздили просто на звичайній легковій машині. В усьому є свої плюси і мінуси в плані мобільності, захисту. Можливо, це будуть якісь сіткомети – засоби проти дронів, щоб коли на нас летить дрон, ми могли його знешкодити.
Не тільки РЕБ, але і зброя
Щодо РЕБ? Чи думали ви використовувати їх?
Ми розглядаємо можливість тримати в руках зброю. Треба не тільки РЕБ. Це взагалі необхідність зараз. Дронів дуже багато літає. І все, що дає захист – необхідність: хоч це аналізатор дронів, щоб бачити їхній сигнал, хоч це РЕБ або просто якась сітка, наліпка, що ми гуманітарна організація або преса… Зараз дуже активно розглядаємо можливість брати рушницю, тому що це активний захист проти дронів. Сучасна війна вимагає від нас тримати в руках зброю, щоб захищатися. Бо росіяни нищать абсолютно всіх. Щоб захиститись – треба будь-що, що може нас захистити, і використовувати це.
Кожна евакуація – це унікальна історія, яка чіпляє і надає сил на подальші евакуаційні рейси. У мене в грудні з Костянтинівки було евакуацій поранених та загиблих більше, ніж повністю неушкоджених людей. І навіть ця жахлива статистика для мене є показовою в плані того, що ми робимо і наскільки це важко. Ми дуже багато вивезли поранених людей. Відірвані кінцівки… Останній місяць дрони постійно лупили людей, ми ж їх рятували. І кожна евакуація – новий досвід і розуміння того, наскільки все актуально і вчасно, якщо ти врятував когось. Коли ми рятуємо поранених – це найбільше досягнення. Багато людей, яких ми вивозили, дзвонять і розповідають, як в них склалося життя через пів року, рік.
Ви вивозили загиблих. Як переживаєте такі моменти?
Це щоразу дуже важко, але ми адаптуємось до всього. Переломним моментом в моєму житті був залізничний вокзал у Краматорську. Ми тоді брали участь в усунені наслідків: носили поранених, загиблих, надавали першу допомогу. В той момент моя психіка зрозуміла, що таке смерть і наскільки війна жахлива. З кожним роком ми загартовували себе і бачили все по колу: смерть і поранених. Це вже буденність, яку ми приймаємо. Це важко, але це наше життя.
"В мене є дар допомогти людям"
А як тримаєтеся і тримаєте свою психіку в нормі?
Життя я бачу завдяки дружині. Хоч, на жаль, не дуже багато часу можу їй приділяти через дуже інтенсивну допомогу людям. Але все одно я повертаюся щодня додому, дружина допомагає з усім впоратися, я абстрагуюсь від усього. І для мене це, як пігулка нормального життя. Просто прогулянки – це дуже круто. Просто повернутись до свого нормального життя, яке було до війни – це надає неабияких сил для життя. Спорт також відволікає від всього, надає нових сил. Щось дає сил, щоб жити, насолоджуватись життям і абстрагуватись від усього цього.
Що нам дає мотивацію для евакуації? Це люди, яких ми вивозимо, історії, котрі нам доводиться із цими людьми пережити. Якісь обстріли, які пройшли поруч. І люди, які дзвонять і кажуть, наскільки їхнє життя вдалося через нашу допомогу. Це все надає нам розуміння, що ми саме там, де потрібні, і що нам треба продовжувати свою роботу в напрямку евакуації та в цілому порятунку людей. Все ж таки я займаюся не лише у напрямку евакуації, в нас дуже багато роботи у Краматорську. Ми відновлюємо вікна, дахи тим, хто постраждали внаслідок обстрілів. Ми намагаємося максимально допомогти людям, наскільки вистачає сил. І кожна історія дає розуміння, що ми саме в цей час саме на тому місці, на якому повинні бути. І ми це можемо. Великий дар допомагати людям, не в кожного він є. Я вважаю, що в мене є дар допомогти людям, і я всі свої сили віддаю на це, тому що я це можу.
А як ви після поранення і ситуації, яка сталася з обстрілом, будете повертатися до евакуації?
В планах повернутись до повноцінного процесу евакуації, як це було і раніше. Все буде видно по нашому стану. Чи зможе мій напарник повноцінно їздити зі мною, чи зможу я повноцінно їздити? Ми ще не знаємо. Я зараз дуже рідко вдягаю бронежилет і моя спина не дуже готова до цього, але ми подивимося з часом, як це буде. Хочеться продовжувати надавати таку допомогу людям. Зараз Дружківка потерпає не менше, ніж Костянтинівка. Там також потрібна допомога. Хоч ситуація легше, але люди все одно їдуть. І ми будемо допомагати обов'язково.
