Леся Українка. Фотоколаж: Суспільне
Леся Українка народилася 155 років тому – 25 лютого 1871 року. Мені хочеться передусім запитати про твої спостереження щодо образу й цієї постаті – наскільки змінилося її сприйняття? Бо я чітко зафіксувала за собою: те, що вкладали мені, наприклад, у школі в дитинстві, це – передусім наголос на хворобливості Лесі Українки, на образі "хворої поетки", – тепер настільки відійшло в моїй свідомості, що я часом ніби навіть забуваю про це. А можливо, й не варто було б зовсім відсувати цей аспект, але нині я мислю її в абсолютно інших категоріях. Які твої спостереження?
Знаєш, я міряю популярність кожного героя української культури за тим, по-перше, як часто він з’являється на різних модних речах – футболках, худі, спідницях, чи виходять із ним якісь колекції. А з Лесею виходять і доволі багато. Причому це колекції, присвячені не лише самій Лесі, а й Косачам, Драгомановим – українським родинам того періоду. Так само для мене показово, наскільки часто трапляються цитати поета чи діяча на картонках і плакатах під час протестів, революцій, мітингів – у таких стихійних проявах. І тут Леся дуже в каноні, вона активно реактуалізується сьогодні. Тому, думаю, Леся насправді вийшла далеко за межі наших "бульбашок": про неї говорять. Навіть якщо її не читають так активно, як читають люди літератури, вона все одно постійно присутня. Її образ переосмислюється, вона завжди десь поруч, її цитати впізнають. І, зрештою, Леся – це вже символ. Вона давно вийшла за межі себе як окремої особистості й стала великою символічною постаттю. Навіть не матір’ю, а радше символічною сестрою в нашій культурі. Якщо ж говорити про те, як змінюється її образ, то так, безумовно, він відійшов від радянського наративу про "хвору жінку", яка прагне любові або бореться за права робітників, у бік потужної інтелектуалки, модерністки, шукачки нових форм. У бік жінки, яка бореться за права жінок, феміністичної постаті; людини, що живе модерним життям, порушує суспільні правила, не боїться осуду. Виключної особистості свого часу, модної постаті, якою можна захоплюватися. Думаю, нині саме цей образ превалює – і не лише в академічних дослідженнях, а й у популярній культурі.
А що до стереотипів, міфів чи навіть відверто хибних уявлень про Лесю Українку, ти їх фіксуєш? Чи бачиш якісь поширені наративи?
Є оцей легкий присмак: Леся Українка – борчиня за життя простих людей, Леся Українка – "з простих". Але не можна забувати, що це все ж аристократія – інтелігентне, забезпечене середовище. Я також часто чую думку, що Леся Українка нібито зростала в бідності, що їй доводилося боротися за виживання, долати самотність. Це неправда. Вона походила з досить заможної родини. А вже пізніше, коли лікувалася, просто не хотіла брати надто багато грошей: це була її особиста позиція. Вона не зростала в бідності. Це родина, яка почувалася цілком упевнено, добре організовувала свої справи, якщо хочеш, навіть бізнес. Її батько був дуже успішною людиною для свого часу. Мені здається, від цього міфу нам теж варто відходити – від уявлення, що хороша авторка чи хороший письменник обов’язково мають бути бідними, а потім героїчно виборсуватися з цього стану.
Богдана Романцова. Фото: LitOsvita
Мене також останнім часом дивує, що досі тримається певна цікавість, хоча, знову ж таки, я можу помилятися щодо її масштабів, але час від часу натрапляю на обговорення чи зацікавлення темою особистого життя Лесі Українки, зокрема розмови про її орієнтацію тощо. Як гадаєш, це теж природний плин інтересу, цілком закономірний його прояв? І, мабуть, уникнути цього ми все одно не можемо?
Думаю, так. Ця історія, як казала Соломія Павличко, про "лесбійську фантазію" однаково збурюватиме увагу. Насправді немає жодних доказів ані "за", ані "проти". Леся Українка справді мала кілька закоханостей. Вона була дуже модерною жінкою. Її шлюб, до речі, ґрунтувався не на пристрасній романтичній любові, а на дружбі, рівності, партнерстві. Тобто вона цілком по-сучасному уявляла стосунки в родині. Перші п’ять років вона жила з чоловіком без вінчання, що на той час було скандальною історією. Але все це не перекреслює й не змінює ставлення до неї як до авторки. Мені здається, зацікавлення її особистим життям може свідчити й про те, що вона стала, як тепер кажуть, "селебою": нас цікавить приватне життя "зірок", які ніби далекі від нас, і ми хочемо спостерігати, обговорювати. Можливо, це знак того, що вона трохи наблизилася до нас – уже не така "мармурова" й "холодна", як колись. А з іншого боку – це постать, про яку комусь цікаво й попліткувати. Я не бачу в цьому великого гріха чи проблеми, якщо це не спроба змішати з брудом, нівелювати чи принизити її, а просто розмова, така, як, скажімо, ми говоримо про жінок Тараса Шевченка.
Однозначно, це справді так. Я й сама помічаю: для мене дослідження і сприйняття всього доробку Лесі Українки – майже всього, за що я беруся, окрім, можливо, "Лісової пісні", це щось таке, до чого треба готуватися. Бо вона настільки глибока мислителька, так глибоко занурюється і в міфи, і в історію, і у філософію, що часом хочеться зупинитися й дещо додатково перечитати, щоб краще зрозуміти, про що саме вона пише. Яка вона для тебе мислителька? Чи виокремлюєш ти певні вектори – ключові, магістральні лінії, за якими вона пише й мислить саме як людина свого покоління?
Безумовно, вона вимоглива авторка. Вона потребує від читача певного рівня обізнаності, і цим цікава. Вона ніколи не намагається повчати. У неї немає ідеї просвітництва широких мас, що, наприклад, було дуже помітною лінією в Івана Франка. Леся радше прагне говорити на рівних, а це передбачає певну підготовку, знання або принаймні відкритість. Мені здається, можна виокремити кілька таких ліній. Вона надзвичайно відкрита до давньої історії й переосмислення загальних, добре відомих мотивів – як у "Камінному господарі". Її завжди цікавила історія раннього християнства – як в "Одержимій" чи "В катакомбах". Їй близька античність – як у "Кассандрі". Її захоплює зіткнення світоглядів, зміна оптики – як у "Руфіні і Прісціллі", де співіснують Рим і християнство. І вона постійно звертається до образу сильної жінки, до статусу жінки, до її вибору й відповідальності – як в "Одержимій", у "Блакитній троянді" чи в тій-таки "Кассандрі". Є мотиви, які її очевидно хвилюють, збуджують, не відпускають. І в якийсь момент, коли багато читаєш Лесі Українки, починаєш відчувати її логіку, розуміти, до чого вона хилить. А якщо трохи важко, якщо бракує підготовки й хочеться поглибити розуміння, я можу порадити кілька книжок. Передусім такі праці: Віра Агеєва "Поетеса на зламі століть", де Леся Українка прочитується в модерній і постмодерній інтерпретації; також книжка Тамари Гундорової про Лесю Українку, і, зрештою, "Notre Dame d’Ukraine" Оксана Забужко – дуже цікаву й провокативну спробу нового прочитання. От маючи перед собою три такі грубі томи інтерпретацій і роздумів про Лесю, справді починаєш бачити значно більше.
Це правда. Хоча до "Notre Dame d’Ukraine" теж треба підступатися, добре "продихавшись", бо й мені потрібен час і певний багаж знань, щоби осягнути цей текст, і його сенси, і навіть саму розлогість речень. Я радше кажу це для того, щоб з’явилося бажання досліджувати Лесю Українку ґрунтовніше й змістовніше. Вона потребує занурення. Мені, наприклад, складно уявити, що можна сісти десь на лавці й прочитати її за один день, мені б це навряд чи вдалося. Потрібні паузи, додаткова інформація, певні знання, а це, очевидно, вимагає часу. І це нормально. Узагалі, говорячи про постать і образ Леся Українка, її неможливо мислити без родини – і ширше, без ключових родин того часу. Я вже згадувала сьогодні, наскільки прикро, що імперія нищила багатьох і не давала повноцінно розвиватися інтелігенції. Бо якби таких родин було більше, якби вони мали більше можливостей для діяльності, думаю, ми могли б мати зовсім іншу країну. Якщо говорити про Косачів і Драгоманових, наскільки, на твою думку, їхній потенціал устиг розкритися? На кого ще варто звернути увагу – і в контексті Лесі Українки, і ширше, в контексті того часу, коли вона жила, зокрема й у вимірі політичного творення?
Так, варто пам’ятати про чотири великі україномовні родини інтелігенції, які задавали тон і ставали осередками не лише культурного, а й політичного творення. Це Косачі, Старицькі, Лисенки й Чикаленки. Без них, по суті, не було б тієї України, яку ми знаємо. Показово й те, що наступні покоління з цих родин були долучені до Української Народної Республіки: працювали в посольствах, входили до Ради УНР, були активними учасниками політичного процесу. Я раджу придивитися й до Олени Пчілки, адже ми говоримо про день народження Лесі Українки, а Олена Пчілка безпосередньо причетна до формування цієї постаті. Вона надзвичайно цікава письменниця. Варто почитати її коротку прозу, обов’язково – автобіографію: це справді захопливе читання. Леся Українка – дуже інтелігентна й тонка, а Олена Пчілка – в доброму сенсі такий "фанк" українства: вона наступає своєю силою, потужністю, запалом і неймовірно захоплює. Також раджу придивитися до гуртка "Плеяда", який вона збирала і в якому брала участь Леся Українка. Це модерне молоде покоління того часу. Варто дізнатися більше про таких людей як Михайло Павлик та Іван Труш, а також інших із цього кола. І, безумовно, Агатангел Кримський – один із найважливіших співрозмовників і мислителів для Лесі Українки, з яким вона постійно вела інтелектуальний діалог. Це один із найпотужніших інтелектуалів свого часу, який, мені здається, досі не цілком поцінований. Варто бодай почати з його роману "Андрій Лаговський", а далі вже продовжити цю розмову.
