Кінотеатр "Жовтень" . Колаж: Вікторія Желєзна/Суспільне Культура
29 січня 1931 року у кінотеатрі "Дев’яте Держкіно" відбувся перший показ. Прем'єрним фільмом став "Гегемон" Миколи Шпиковського, виробництва Київської кінофабрики. Так стартував кінотеатр, якому нині 95 років, і який ми знаємо як київський кінотеатр "Жовтень" . Ви казали, що наприкінці січня відзначатимуть 95-річчя "Жовтня" показом фільму "Гегемон" – того самого, про який я згадала на початку. Але через сувору зиму та відключення світла цей показ і святкування було відсунуте на лютий?
Вікторія Федоріна: Завадила суто технічна причина. Але ми все ж таки відсвяткували день народження "Жовтня" і показали надзвичайно красивий фільм Соррентіно "Благодать". Завдяки "Благодаті" всі наші покази отримали особливу позначку: 95. "Благодать" 95, "Гегемон" 95 і так далі. Ми святкуватимемо весь рік. Мені сподобалося, що ми відокремили ці стрічки, адже "Гегемон" потрібно дивитися окремо й занурюватися в нього, так само як і в "Благодать" . Показ "Благодаті" ми почали з цитати Івана Драча. Це наші перші 95 у "Жовтні". І мені здається, що як перший показ, так і показ наприкінці лютого були дуже вдалими.
Існує дуже хороша, сильна співпраця Довженко-центру і кінотеатру "Жовтень". І, власне, до цього ювілею вона також поглиблюється і розширюється. У чому саме? Розкажіть, будь ласка. Тому що я прочитала в анотації, яку можна побачити на сайті кінотеатру, що протягом 2026 року щомісяця показуватиметься якийсь фільм. І, як я розумію, це вже ваша парафія, пані Олено, що саме буде показуватись?
Олена Гончарук: Якось так склалося, що з "Жовтнем" у нас за останні роки, я б сказала, від початку повномасштабного вторгнення зав’язалися більш теплі відносини, аніж просто між майданчиком, де можна показати кіно, і архівом, який зберігає кіно і десь хоче його показати. Тому що це ціннісна взаємодія, це розуміння спільного внеску в розвиток кінокультури. Перший із наших таких проєктів відбувся у 2022 році. Це був "Київкінофест" – відчайдушна спільна присвята місту, яке ми дуже любимо. Він відбувся в травні, і цього року вже має відбутися четвертий "Київкінофест" . Тобто кожної весни ми спільно готуємо і погоджуємо програму, і це справді співпраця: Довженко-центр пропонує стрічки, а кінотеатр "Жовтень" , знаючи свою аудиторію, вносить свої корективи або пропозиції. І так спільно народжується програма. Також на території кінотеатру "Жовтень" відбувався наш спільний фестиваль "Саундтрек: Україна" , ініціаторкою якого була Віка. Він має інший ракурс: акцент на музиці в українському кінематографі.
Для нас це теж був свіжий подих, можливість дивитися кіно з такої перспективи. І нарешті – пропозиція від "Жовтня" . Я не кажу зараз про менші проєкти, коли вдається запустити дуже вдалий прокат старого кіно, і кінотеатр "Жовтень" реанімує ці фільми. Для багатьох із них ці покази стають прем’єрами. 95 років "Жовтню" – це була ініціатива самого кінотеатру. Ідея – щомісяця представляти справді репрезентативний фільм десятиліття. Оскільки "Жовтень" існує в Києві з 1931 року, по суті, він супроводжував увесь кінопроцес в Україні в різні його періоди: і коли був розквіт – це 1920-ті, і коли була трагедія – це 1930–40-ві роки. "Жовтень" не припиняв працювати навіть під час Другої світової війни. Це і 1960-ті. Тобто "Жовтень" пройшов через увесь український кінематограф. А Довженко-центр – це теж про все українське кіно, від самого його початку. У цьому сенсі ми дуже інклюзивні: ми не належимо якійсь одній студії чи одному автору, ми – про все, що можна знати про українське кіно: і в окупації, і в екзилі, і за кордоном. Тому для нас це справді цінна пропозиція – ще одна оптика. Бо є фільми, традиційно визначні для своєї епохи, як, наприклад, "Тіні забутих предків" . Хто буде сперечатися, що це видатний фільм 60-х років не лише в Україні, а й у світі? Але ми хочемо показати інший фільм. І щодо деяких стрічок у нас ще точаться дискусії, тому що ми розуміємо: це не лише про видатне або дуже знамените кіно. Можливо, в тіні "Тіней" залишалося щось інше, не менш важливе для свого часу. Тому до кінця року ми побачимо 11 фільмів. Але, можливо, знайдемо можливості трохи розширити цей горизонт, тому що десятиліть у нас більше — ми трохи виходимо за межі, а нам важливо добратися і до сучасності.
Вікторія Федоріна. Фото: Артем Гвоздков
Вже якісь назви відомі з того, що заплановано?
Олена Гончарук: Так, деякі ми вже погодили. Наступним має бути фільм "Прометей" Івана Кавалерідзе. Це декада 30-х років – стрічка 1936 року, яка свого часу була центральною. Хоча ми могли б говорити про "Землю" , але вона все ж таки закриває епоху свободи 20-х, епоху висловлювань і пошуку кіномови. Кавалерідзе ж якимось чином вдалося зберегти дух авангарду у своїх фільмах. І в 1936-му він навіть зміг зробити стрічку, яка, щоправда, доволі швидко була заборонена. Або за формалізм – бо його швидко звинуватили в буржуазному націоналізмі, – або за сам сюжет, у якому герой, надихнувшись боротьбою кавказців проти російської армії, привозить цей дух спротиву в рідне село в Україні. Фільм був заборонений, хоча, на щастя, Кавалерідзе продовжив працювати далі. Що ж до 40-х, то на початку цей період у нас навіть трохи загубився, бо він вважається темним для українського кінематографу. Є дуже виразні пропагандистські стрічки Довженка – про війну і про приєднання Західної України до СРСР. Але ми зупинилися на фільмі "Нескорені" Марка Донського, бо це стрічка про трагедію війни, і тому важливо буде її подивитися.
Проведіть, будь ласка, екскурс в історію кінотеатру. На якому тлі це все виникло?
Лариса Брюховецька: Отже, кінотеатри в Києві з’явилися до 1917 року. Переважно вони були на Хрещатику. Це були розкішні заклади, і публіка ходила туди відповідна. Скажімо, такі як "Корсо", "Новий світ", "Експрес". Був і кінотеатр "Ліра" на Великій Житомирській, який згодом відродився під цією ж назвою і нині працює як кінотеатр українського фільму. Коли до влади прийшли більшовики, вони, звичайно, все націоналізували, перевели в державну власність, адже кінотеатри були приватними, і перейменували їх. Так, "Експрес" став "Другим Держкіно", "Новий світ" – "Третім Держкіно", "Корсо" – "П’ятим Держкіно". Оскільки у 20-х роках кіновиробництво розширювалося, потрібен був прокат і розбудова кіномережі, адже інтерес публіки до кінематографа тоді був дуже високий. Робота ця велася планомірно. Коли в Києві збудували кінофабрику і вона почала випускати фільми, стало зрозуміло, що є потреба в нових кінотеатрах. У 1931 році відкрився перший за радянських часів кінотеатр, який тоді назвали просто "Новий". А згодом з’явилася назва "Жовтень", і вона збереглася до сьогодні. Кінотеатр «Жовтень», якщо говорити про його історію, працював фактично безперервно, як уже звучало, навіть у період гітлерівської окупації. Щоправда, тоді він називався "Глорія". Наприкінці 20-х років мережа вже була досить розгалуженою: 26 кінотеатрів у Києві і 34 клубні кінопокази. Для пролетаріату тоді встановлювали нижчі ціни, ніж у повноцінних кінотеатрах, тому це й називалося клубними показами.
Лариса Брюховецька. Фото: Громадське радіо
Кінотеатр "Жовтень" упродовж своєї історії кілька разів перебудовували, змінювали фасад. Перший варіант був у стилі конструктивізму, але згодом цей стиль офіційно почали засуджувати як неправильний, і будівлю переробили. Відома й історія 2014 року, коли сталася пожежа, і кінотеатр буквально за один рік відбудували. Тепер він має нинішній вигляд. Дуже добре, що це місце стало знаковим, адже поруч два вищі навчальні заклади : університет "Україна" і Києво-Могилянська академія. Студенти мають можливість туди ходити, і загалом це кінотеатр, який дає широкий вибір, бо є багатозальним. Особливо мені імпонує те, що він підтримав саме українське кіно. Адже згадаємо 2000-ті роки до 2014-го, до Революції Гідності: у прокаті українського фільму практично не можна було знайти. Прокатники його ігнорували, брали дубльовані російською мовою фільми – або російські, або зарубіжні. Коли ж на рівні Конституційного Суду було ухвалено, що фільми мають дублюватися, і що українська мова повинна звучати з екранів, виник великий спротив. Але саме кінотеатр "Жовтень" поступово перейшов на українську. І вже після Революції Гідності там активно показували українське кіно. Це була дуже тісна співпраця з виробниками українського фільму. Тож я можу лише привітати кінотеатр з цим ювілеєм і побажати, щоб він не збавляв темпу й не зменшував інтересу до українського кіно.
Скажіть, будь ласка, назву "Жовтень" , як ви гадаєте, треба декомунізувати чи не треба?
Вікторія Федоріна: Ну, вона ж не "Октябрь" .
Олена Гончарук: "Жовтень" – наш. Ми не будемо його віддавати.
А коли ми показуємо фільм "Гегемон" – стрічку, яка відображає певну сторінку нашої історії й далека від того, що відбувається нині, виникає питання контексту. Перед ефіром у нас навіть була дискусія з гостями в студії. Я згадувала Сергія Тримбача, який днями розповідав у нас про свою книгу про Олександра Довженка. Він сказав: чим давніший текст, тим більше він потребує коментарів. Напевно, з фільмами так само. Чи потребує "Гегемон" сьогодні коментарів? Його варто показувати? Якщо так, то в якому ракурсі, що саме треба пояснювати?
Олена Гончарук. Фото: Радіо Культура
Олена Гончарук: Безперечно, говорити про це варто, але тут можливі два різні підходи. Ми можемо залишити глядача сам на сам із фільмом і дати йому можливість відрефлексувати побачене всередині себе. Але досвід багатьох обговорень показує, що до кінотеатру люди йдуть саме за спільним досвідом перегляду й розмови. Тож, можливо, обговорення є продуктивнішим і допомагає розкритися самому фільму. Безперечно, глядач, маючи величезний вибір, не лише фільмів, а й подкастів, музики, будь-якого культурного продукту, не може знати всього. Тому важливо давати контекст: коли фільм знімався, ким, хто були його автори, хто працював за кадром, яка історія стрічки. Ми вже говорили, що добре працює попереднє введення глядача в контекст. Але без спойлерів. Бо це інколи засмучує людей, хоча без певних ключів неможливо розповісти чи пояснити важливі речі. І тут завдання того, хто представляє фільм – чи це кінознавець, історик, культуролог – зацікавити глядача так, щоб спрямувати його погляд і слух, допомогти прочитати важливі коди. І дуже добре поговорити після перегляду. Бо у спільному досвіді фільм сприймається інакше, і часто глядачі можуть додати щось таке, чого ми самі не побачили.
Свого часу прем’єра кінотеатру відбулася завдяки показу фільму "Гегемон" . І нині, через 95 років, кінотеатр вирішив відзначити свій день народження показом тієї самої стрічки. Однак, пані Вікторіє, я знаю, що ви підійшли до цього креативно, залучивши абсолютно новий сучасний саундтрек. Це допомогло сприйняттю?
Вікторія Федоріна: Так, безумовно. Бо німе кіно дивитися непросто. Навіть якщо буде дуже теплий кінокритик, який допоможе представити фільм і достукатися до серця глядача, все одно потрібна додаткова підтримка. І в мене є два коментарі щодо того, чому саме "Гегемон", і чому це важливо. По-перше, це була спроба наблизитися до глядачів, які у 1931 році прийшли до зали дивитися цю стрічку. Тобто ми спробували відчути себе тими самими киянами, які прийшли на показ такої дивної, формальної стрічки тих років. Кінотеатр відкривався саме цією стрічкою, і це була частина історії Києва. Того дня ми ніби повернулися в той самий зимовий Київ. І ще один коментар стосується того, що не так давно у нас відбувся спецпоказ стрічки Нолана "Memento" з виступом і коментарем до фільму Антона Лягуші. Це неочевидне поєднання, але "Жовтень" таке любить. Антон Лягуша досліджує нашу спільну пам’ять, те, що ми пам’ятаємо, і як ми це пам’ятаємо. Дуже коротко процитую його думку: пам’ять відповідає і за нашу спільну мораль. Тобто за те, що з нами відбувається, яка в нас історія, хто ми є, куди рухаємося, що для нас прийнятно, а що ні. Ідеться навіть не про цензуру, а про те, що ми маємо знати про себе, якими ми були. Було б добре розуміти, що відбувалося в ті роки, якщо ми хочемо бути щасливими й упевненими в собі. Ми маємо знати все, що з нами відбувалося, навіть якщо це не дуже прекрасні сторінки.
Чи дійсно ми з кінематографу тих непростих років, як сказала пані Вікторія, можемо дізнатися про самих себе, якими ми були? Прозвучало й слово "цензура", адже ми розуміємо, що кінематограф 30-х років – це вже інструмент пропаганди, інструмент демонстрації того, як "гарно" жити радянській людині в Радянському Союзі, і все, що з цим пов’язано. То як нам сьогодні дивитися це кіно? Пані Ларисо, що ви скажете?
Лариса Брюховецька: Пані Вікторія сказала дуже правильно: ми повинні пам’ятати і знати, що відбувалося з нашою країною, з нашим минулим і, зокрема, з нашим кінематографом. Саме над цим я постійно думала, і результатом цих роздумів стала моя монографія "Перерваний політ. Українське кіно часів ВУФКУ. Спроби реконструкції". Мені було важливо зрозуміти, як свобода 20-х років, що дала потужне культурне відродження, згодом була зламана, і що з нею зробили. Це болюча точка. Якщо говорити про фільм "Гегемон", то варто згадати, хто його створив. Я хотіла б коротко сказати про режисера Миколу Шпиковського і його біографію, адже важливо знати бекґраунд постановника і контекст, у якому створювався фільм, а це 1931 рік.
Шпиковський народився в Києві, але працювати почав у Москві. Його ранні фільми мали промовисті назви: "Чашка чаю", "Кімната і кухня", "Дві кімнати і кухня" тощо. Чому він з’явився в Києві? Тому що змінилося керівництво ВУФКУ: замість Захара Хелмно був призначений Олександра Шуб – з метою налагодити порозуміння з Росією. Хелмно чітко відстоював інтереси українського кіно і чинив спротив Москві. Шуб, навпаки, почав прихильно ставитися до запрошення кадрів із Москви, навіть тих, хто не вирізнявся особливим талантом. Їх запрошували на новозбудовану Київську кінофабрику. Серед них був і Микола Шпиковський. Він зняв нібито комедію "Шкурник", яка зовсім не смішна: там головний персонаж – верблюд і ще один герой, що чинить негідно. Це була спроба сатири. У кінці 20-х в Україні існувала потужна операторська школа: Олексій Калюжний, Данило Демуцький, брати Кауфмани. У цьому руслі операторських експериментів і було знято фільм "Хліб", який часто підносять за його авангардність. Але значною мірою це заслуга оператора Олексія Панкратьєва, який працював у руслі цих пошуків. Я поділяю думку Любомира Госейка, автора "Фундаментальної історії українського кіно", який назвав "Хліб" зразком відразливого дидактизму і одним із фільмів-парадигм на службі брехні, якими прикривали справжні наміри майбутніх творців Голодомору. Це дуже точна оцінка. Хоча в той час фільм хвалили саме за авангардні пошуки, а драматургії там, по суті, немає. Наступна стрічка вже йшла в руслі закликів до індустріалізації, демонстрації пролетарської сили, стахановського руху. "Гегемон" – це своєрідний кінороман про роль робітничої ініціативи, про те, як бажання чесно жити і працювати допомагає подолати екстремальну ситуацію і не допустити зупинки заводу. Таких фільмів тоді знімали багато. Паралельно Іван Кавалерідзе зняв "Штурмові ночі" про будівництво Дніпрогесу, теж про ударну працю. Але цей фільм заборонили. Офіційний висновок був такий: картина "вихолощує соціально-політичне розуміння соціалістичного будівництва", підміняє класову боротьбу абстрактною героїкою. Ось такий парадокс.
