Рефат Чубаров. Фото: svidomi.in.ua
Крим із казок мами
12 років тому Росія провела незаконний псевдореферендум у Криму. Сьогодні згадаємо, що передувало подіям 16 березня 2014 року, і поміркуємо, чому росіяни так поспішали з окупацією півострова. Я хотіла б почати нашу розмову здалеку. Ви народилися в Узбекистані. Яким було ваше відчуття, коли ви вперше потрапили до Криму. Ви поверталися додому чи, навпаки, покидали дім? Де був дім, коли ви вперше опинилися в Криму? Адже сьогодні дуже багато дітей народжуються за межами свого дому.
Я з того покоління, яке народилося у вигнанні. Наші батьки були ще дітьми, коли їх разом із усім народом викинули з Криму 18 травня 1944 року. Вони пережили всі позбавлення, усі лиха, особливо в перші роки вигнання. Половина народу померла – це загальновідома цифра. Наші батьки вижили, виросли, одружилися, і у них почали народжуватися діти. Родини, які були вигнані, весь час жили мрією про повернення. Усе, що вони робили в житті, вони пов’язували з тим, що колись повернуться до Криму. Мої перші спогади пов’язані із Самаркандом. Ми будували дім. Це був початок 60-х років. Ми, діти, нібито допомагали дорослим – для нас це була радше гра. Пам’ятаю, одного разу батько повернувся, а ми з братом намагалися підтягнути цеглини, ми були ще маленькі. І він сказав: ми зараз побудуємо великий дім, потім продамо його і повернемося на батьківщину. Бо наш справжній дім – у Криму. Ця думка жила постійно в кожній кримськотатарській родині. І коли сталося так, що у 11 років я вперше ступив на кримську землю, то, звісно, намагався знайти той Крим, про який мені щовечора розповідала мама. Іншим дітям розповідали казки, а нам – про Крим. Мама ділилася своїми дитячими спогадами, і для мене вони були як казка. Крим у моїй уяві був місцем, де все поєднано разом: і ліси, і гори, і джерела, і всілякі лісові тварини – лисиці, зайці. Ніби якийсь рай. Я в’їхав поромом до Криму з батьками у 1968 році з боку Керчі, з Таманського півострова. Ми довго їхали потягом через Баку. І побачили суцільний степ. Це був серпень. Я запитую в мами: а де ж ці джерела, де ліси, де гори? Мама відповідає: усе це є, але в іншому місці. І тоді я почав усвідомлювати, що Крим – дуже різний.
"Янукович оголосив нам війну"
Хочу згадати не лише сам так званий референдум, а й контекст, який йому передував. Я подумала, можливо, варто відштовхнутися від дати 28 жовтня 2013 року. Це день, коли вас обрали головою Меджлісу кримськотатарського народу. Чи пам’ятаєте, якою була тодішня реальність? Адже ви отримали це визнання в дуже непростий час.
Це було в жовтні, наприкінці, як ви й сказали. І ми вже відчували, що ситуація в країні суттєво ускладнюється. На той момент у нас були дуже суперечливі відносини з українською центральною владою в особі президента Януковича. Після його обрання у 2010 році відбулася наша перша зустріч – у травні того ж року. На ній були пан Мустафа Джемілєв, який тоді очолював Меджліс кримськотатарського народу, я, пан Джарти, Янукович і, здається, Льовочкін. І Янукович, дивлячись нам в очі, прямо сказав: переходьте на наш бік, і все у вас буде добре. Він звертався насамперед до пана Мустафи, усвідомлюючи масштаб його постаті, тому говорив із певним пієтетом. Водночас натякав: мовляв, пане Мустафо, ми ж із вами проходили складні етапи в житті. Я думаю, він натякав на те, що й сам був у в’язниці. Але це були зовсім різні за змістом ув’язнення. Пан Мустафа Джемілєв відбув загалом 15 років радянських таборів за дисидентську правозахисну діяльність. А тодішній президент Янукович – за зовсім інші речі, як-от крадіжки тощо. Але, тим не менше, він сказав: переходьте на наш бік, і у вас усе буде добре. Пан Мустафа досить коректно відповів: знаєте, ми за вас не голосували, бо виходили з наших цінностей. Ми зверталися письмово до всіх кандидатів і їхніх штабів перед виборами: ставили питання щодо ЄС, щодо НАТО, щодо Чорноморського флоту, який тоді базувався в Севастополі. І ваш керівник штабу, пан Азаров, відповів, що не може бути дуже відвертим у цих питаннях. Тобто ми не отримали чіткої відповіді. А коли пан Мустафа запитав Азарова, чому саме, той сказав: "ти ж розумієш, ми знаємо, яких відповідей ти чекаєш. Але якщо ми напишемо, що хочемо до ЄС, що будемо намагатися позбавити російський флот бази в Севастополі – це не сподобається нашому електорату. Тому, вибач, Мустафа, ми відповідати не будемо".
Пан Мустафа розповів це Януковичу і сказав: "бачите, яка у вас політика – фактично подвійні стандарти, два обличчя у вашої партії. Саме тому ми не могли за вас голосувати. У нас є принципи". Але, додав він, вас обрали, і ми, як Меджліс кримськотатарського народу, готові з вами працювати з усіх питань, що стосуються Криму і кримськотатарського народу. "Добре", сказав Янукович і посміхнувся. Але це була така, знаєте, дуже зла посмішка. Коли ми вийшли на вулицю, на Банкову, перше, що я сказав пану Мустафі, і я це часто згадую: "Янукович оголосив нам війну". Так воно і сталося. Вони намагалися розколоти Меджліс, створювали різні "альтернативні" структури з підібраних ними кримських татар, якісь "ради". Тобто намагалися нас розчавити. Але їм це не вдалося. І водночас у країні відбувалися дуже складні процеси. Ми бачили, як клан Януковича, зокрема через одного з його синів і найближче оточення, підминає під себе економіку, як розправляється з підприємцями. Серед кримських татар були підприємці, які намагалися працювати на благо людей: вони були меценатами, підтримували культурні проєкти. Але їх за це переслідували, тиснули. Ми не те щоб готувалися до якихось катаклізмів, але усвідомлювали, що попереду – протистояння. Хоча, відверто кажучи, тоді ми не могли уявити, що це внутрішнє протистояння буде використане нашим сусідом – Москвою, Росією – у такий спосіб, як відкрита агресія.
Чорноморський флот базувався не лише в Севастополі
Ми 20 лютого також згадували події 12-річної давнини – це день, коли російські війська почали заходити на територію Криму. Чи пам’ятаєте ви момент, коли вперше зрозуміли, з чим маєте справу?
Нагадаю всім слухачам: на превеликий жаль, російські війська перебували в Криму фактично від перших років незалежності України. Це були підрозділи Чорноморського флоту. І не варто думати, що вони базувалися лише в Севастополі. Різноманітних об’єктів, які обслуговували флот, по всьому Криму було безліч: і під Сімферополем, і в Євпаторії, і в Саках, і в центральній частині півострова – у Красногвардійському районі, під Джанкоєм. Тобто вони були всюди. Зрозуміло, що їхнє перебування регулювалося різними угодами, інструкціями. Але події 2014 року показали: для росіян це був лише папір, яким у будь-який момент можна знехтувати. І вони так і зробили. Перші сигнали, які наштовхували нас на думку про можливі серйозні ускладнення в Криму, з’явилися ще в листопаді–грудні 2013 року. Тоді ми, щоправда, не могли уявити, що це стосуватиметься всієї України і відбуватиметься саме в такий спосіб. Це почалося після рішення уряду України призупинити підготовку до підписання угоди з ЄС. Виник Майдан, і в Криму також почалися свої процеси.
Антиукраїнський вектор
Ми бачили, як у діяльності Верховної Ради Криму та уряду Криму – Ради міністрів – формується чіткий антиукраїнський вектор. На відміну від інших регіонах, де також домінувала Партія регіонів, в Криму ця лінія була значно жорсткішою. Головою уряду Криму був Могильов – один із функціонерів Партії регіонів, головою Верховної Ради Криму – Константинов. Водночас вони здійснювали дії, які мали вже відверто антиукраїнський характер. Почали створювати так звану "кримську самооборону": підрозділи, що нібито мали охороняти громадський порядок і допомагати тодішній міліції, правоохоронним органам. Я тоді був депутатом Верховної Ради Криму і, виступаючи, наголошував: ці парамілітарні організації виникають не просто так, що за цим стоїть інший, прихований зміст. Так воно і сталося. Коли в лютому вони почали виходити на вулиці, першими вийшли саме ті бойовики, які були зосереджені під виглядом сформованих місцевою владою, легальною на той момент владою Криму, загонів "охорони правопорядку". 23 лютого 2014 року, у неділю, ми традиційно проводили меморіальні мітинги в пам’ять про Номана Челебіджихана – першого голову кримського уряду Кримської Народної Республіки, створеної у 1917 році першим Курултаєм. Його було вбито 23 лютого 1918 року в Севастополі. Він також був муфтієм мусульман Криму, України, Литви, Польщі – постать надзвичайного масштабу. Того дня в Сімферополі, на центральній площі, зібралося близько 15 тисяч людей. Паралельно ми проводили мітинг і в Севастополі. Але саме в Севастополі 23 лютого вже відбулися події, які, вибачте за слово, але воно точно передає суть, – там фактично було скинуто законну владу. На площі зібралося так зване "віче", і з кабінету витіснили голову Севастопольської міської державної адміністрації – пана Яцубу. Він нічого не міг зробити, бо це був не просто натовп, який прийшов його вигнати, це була скоординована операція.
Новій владі в Києві було не до кінця видно, що відбувалося в Криму
Там діяли підрозділи, пов’язані з Чорноморським флотом, які, як вони самі казали, "зорганізували людей". Фактично це була спецоперація. Уже 23 лютого Севастополь опинився під контролем тих, кого ми згодом назвемо окупантами. Тоді ж обрали так званого "народного мера" Чалого, який уже за кілька тижнів разом з Аксьоновим підпише з Путіним так звану угоду про "входження" Криму і Севастополя до складу Росії. Водночас у Сімферополі ми ще думали, що ситуацію можна виправити. Розумієте, Крим – це один півострів, але два адміністративні утворення: місто Севастополь і Автономна Республіка Крим. Ми зустрічалися з керівником кримського управління Служби безпеки України, з прокурорами, говорили про те, що потрібно наводити лад. Адже в Києві в ці дні – 23, 24, 25 лютого – вже перемогла Революція гідності, формувалася нова влада. І, можливо, я трохи затягнув розповідь, але скажу головне: на жаль, новій владі, яка формувалася в Києві, було не до кінця видно, що відбувається в Криму. А можливо, були інші пріоритети. І тому процеси в Криму ніби відбувалися паралельно з тим, що відбувалося в Києві. І сталося так, що всі наші намагання зупинити цей заколот, а ми його передбачали, на жаль, не мали успіху. Хоча тепер, уже згодом, ми розуміємо: вони й не могли завершитися успіхом. Я часто кажу: ми багато що зрозуміли вже потім. Деякі речі тоді просто неможливо було передбачити. Ми не уявляли, що ситуація настільки деградована. Скажімо, я спілкувався з керівниками Служби безпеки України, а вже 28 лютого чи 1–2 березня частина з них опинилася на боці росіян. Тобто стає зрозуміло: коли ми з ними про щось говорили, це вже не мало того значення, на яке ми розраховували. Був начальник головного управління, який не перейшов на їхній бік, але він нічого не міг зробити. Натомість всі його заступники перейшли до росіян. У нас була певна надія на Київ, що він швидко втрутиться в кримські справи. Того ж 23 лютого, на великому мітингу, ми ухвалили резолюцію, в якій вимагали від Верховної Ради України якнайшвидше розпустити Верховну Раду Криму. У цій резолюції ми прямо назвали її головним генератором кримського сепаратизму – джерелом загрози відторгнення Криму від України. Тобто ми чітко вказували: саме Верховна Рада Криму є основним осередком цієї небезпеки. На жаль, нас тоді не почули.
Як Росія готувала окупацію
Повертаючись до тих подій, ми можемо згадати, що українське суспільство перебувало у стані шоку: щойно відбулися розстріли на Майдані, загинули люди Небесної Сотні, Янукович утік – і паралельно росіяни починають активні дії на території Криму. Чи можливим тоді був конструктивний діалог? Чи те, що відбувалося у владі, радше мало хаотичний характер?
24-го ввечері, пізно, або вже 25 лютого я дізнався, що призначено позачергове засідання Верховної Ради Криму. І ті, хто мені про це повідомляв, одразу звернули увагу на деталі. Зокрема, що фракцію "Курултай–Рух", так називалася наша фракція, головою якої я був (у нас тоді було лише чотири депутати з майже ста, здається, 98), не запросили на цю сесію. Це вже був сигнал, що вони щось приховують. 25-го числа я разом із заступниками Ільмі Умеровим і Ахтемом Чийгозом зустрічався з Константиновим і його заступниками у Верховній Раді Криму. І тоді я дізнався, що на 26-те призначено сесію з дуже розмитим порядком денним: "про ситуацію в Автономній Республіці Крим". Я розумів, що за цим криється щось інше. І наполягав на тому, щоб голова переніс дату сесії на кілька днів пізніше. Пропонував створити депутатську групу на чолі з ним, з Константиновим, і поїхати до Києва: тоді ще літали літаки, все працювало, щоб обговорити ситуацію. Зокрема, питання кримського уряду. Адже за Конституцією України призначення і відставка голови уряду Криму здійснювалися Верховною Радою Криму, але за погодженням із президентом України.
А Володимир Константинов та його оточення запевняли мене, що їхнє завдання – лише змінити уряд, аби новий почав, як то кажуть, "з чистого аркуша", з огляду на змінену ситуацію в країні. Вони добре розуміли, що Анатолій Могильов дискредитований. Могильов був одним із найбільш затятих антикримськотатарських чиновників: якщо коротко, якби мене попросили назвати п’ятьох людей, які відверто не сприймають кримських татар і все кримськотатарське, він неодмінно опинився б у цьому списку. Вони знали наше ставлення до нього й казали: "Ми ж хочемо його усунути й обрати нового голову. Ви ж постійно конфліктуєте з ним – невже не підтримаєте нас?". Я відповідав: "Слухайте, ми завжди готові вас підтримати, якщо все відбуватиметься в межах закону й Конституції України. Тож давайте без хитрощів: узгодьмо кандидатуру. Питання не лише в тому, щоб змістити Могильова, питання в тому, щоб сформувати новий уряд". Ми розуміли: навіть якщо б його усунули, а це було б незаконно, натомість поставили б відверто проросійську фігуру, і далі події розвивалися б за цілком прогнозованим сценарієм. У нас були свої джерела інформації в їхніх колах, які повідомили: готується звернення до Путіна. Це нас фактично паралізувало. Я сказав їм це прямо в очі: "Ми вам цього не дозволимо".
.jpg)
Мітинги проросійських колаборантів та українських активістів біля Верховної Ради Автономної Республіки Крим у Сімферополі. 26 лютого 2014 р. Фото: УНІАН
"Тоді я не передбачав сценарію прямого захоплення півострова"
Я розумів, що йдеться про звернення щодо втручання Росії в кримські справи. Тоді я ще не припускав, що це може стати запрошенням до військового вторгнення – ішлося радше про спробу уникнути будь-якого зовнішнього втручання. Ми виходили з того, що Москва, використовуючи Крим, де мала потужну присутність, зокрема, проросійську "п’яту колону", намагатиметься висувати ультиматуми Києву щодо загальнодержавного курсу, зокрема, стосовно ЄС і НАТО. Наші ж інтереси полягали в протилежному – у максимальній інтеграції до цих структур. Ми прагнули не допустити ситуації, в якій Крим став би інструментом шантажу Києва. Тоді я, принаймні, не передбачав сценарію прямого захоплення півострова Росією. Саме тому 26 лютого ми вийшли на мітинг. Оскільки переконати керівництво Верховної Ради Криму перенести сесію з 25 лютого на вечір не вдалося, того ж дня відбулося засідання Меджлісу кримськотатарського народу. Ми ухвалили рішення провести загальнокримський мітинг 26 лютого з єдиним гаслом – на підтримку територіальної цілісності України. Ми вже виходили з того, що вони спробують ухвалювати відверто сепаратистські рішення. На той момент у нас були свої можливості для швидкої мобілізації – телеканал ATR, радіо, майдани. Буквально за дві години весь Крим уже знав, що наступного дня відбудеться мітинг. Водночас і проросійська сила "Русское единство", де ключову роль відігравав Сергій Аксьонов та його оточення, також оголосила свій збір. 26 лютого ми зійшлися на площі перед Верховною Радою Криму. Не буду переказувати всіх деталей, але головне – засідання парламенту так і не відбулося. І ми, організатори та учасники мітингу, розуміли: нам вдалося не допустити ухвалення рішень, якими могли б скористатися Володимир Путін і Москва. Фактично ми позбавили їх можливості апелювати до рішення формально легітимного органу – Верховної Ради Криму. Адже ці депутати були обрані, і навіть якщо їхні рішення про відокремлення від України чи звернення з проханням про приєднання до Росії були б незаконними за своєю суттю, сам факт їхнього ухвалення давав би Москві інструмент для маніпуляцій і спроб заплутати міжнародну спільноту. Саме тому мужність тих приблизно 15 тисяч людей, які того дня вийшли під стіни парламенту, була вирішальною: вони не дозволили створити цей формальний привід.
"План Б" Путіна
Утім, уже в ніч на 27 лютого ситуація різко змінилася. Володимир Путін задіяв так званий "план Б" – відкрите військове захоплення Криму. Воно почалося із захоплення будівель Верховної Ради Криму та Ради міністрів. Згодом військові підрозділи, дислоковані на базах Чорноморського флоту, вийшли зі своїх гарнізонів і почали займати стратегічні об’єкти – нібито "для охорони", а фактично для встановлення повного контролю. 27 лютого депутатів зібрали вже під тиском. Про це, зокрема, писав Ігор Гіркін, який перебував тоді в Криму. У своїх спогадах він доволі відверто описує, як депутатів фактично силоміць зганяли до зали, щоб вони проголосували за потрібні рішення. Я не цитую дослівно, але зміст його свідчень саме такий: без примусу цього голосування просто не відбулося б. Того дня будівля Верховної Ради була повністю оточена й контролювалася російськими спецпідрозділами. У депутатів відібрали всі засоби зв’язку – телефони, інші електронні пристрої. Досі достеменно невідомо, скільки саме людей було в залі під час того "засідання". Саме тоді, 27 лютого, під дулами російської зброї було ухвалено звернення до Путіна. Оприлюднили його вже наступного дня. Тоді ж було проголошено, що Сергій Аксьонов нібито обраний головою Ради міністрів Криму.
Імітація волевиявлення
27 лютого вони призначили проведення "референдуму" на 25 травня – у день виборів Президента України. Але, як ви розумієте, панувало повне сум’яття, і Москва не встигала своєчасно коригувати дії на місці. Такий варіант Кремль не влаштовував. Тому вже 1 березня кримських депутатів знову зібрали, і вони перенесли дату "референдуму" на 30 березня. Однак і це рішення не задовольнило Москву. У результаті 6 березня відбулася ще одна позачергова сесія. Під контролем російських сил депутати ухвалили нову постанову – так званий "загальнокримський референдум" було призначено вже на 16 березня. Формулювання питань, винесених на голосування, були очевидно продиктовані з Кремля. Перше: "чи підтримуєте ви "возз’єднання" Криму з Росією на правах суб’єкта Російської Федерації?" Друге: "чи підтримуєте відновлення дії Конституції Криму 1992 року та статус Криму як частини України?" Після цього ми негайно зібрали Меджліс кримськотатарського народу і ухвалили заяву у зв’язку з оголошенням цього так званого "референдуму". Наша позиція була однозначною: повний бойкот. Ми закликали не лише кримських татар, а й усіх мешканців півострова не брати участі в цьому процесі. Ми тоді прямо говорили: не має значення, як саме він відбудеться. Організатори спробують створити "благополучну" картинку для зовнішнього світу, але головне – це цифри, які оголосять після голосування. І ці цифри, ми були переконані, вже заздалегідь визначені в Кремль. Саме так і сталося.
Видимість легітимного рішення не вдалася
Одразу після проведення так званого "референдуму" було оголошено, що в Автономній Республіці Крим явка склала начебто понад 80%, а за "возз’єднання" з Росією нібито проголосували 96,7% виборців. Схожі цифри з незначними відмінностями були озвучені і щодо Севастополя. Отже, фактично відбулася масштабна імітація волевиявлення, результат якої був визначений наперед. Але хочу ще раз згадати людей, які 26 лютого вийшли під Верховну Раду Криму. Саме завдяки їм Росія не змогла створити видимість легального рішення про "воз’єднання" з РФ. Через це Кремль був змушений піти на відкрито агресивний шлях. І всі подальші рішення, включно з міжнародними судами, базуються на цьому: Крим було захоплено Росією шляхом агресії. Є рішення Європейського суду з прав людини, яке дуже чітко встановлює: Росія встановила ефективний контроль над Кримом з 27 лютого 2014 року, саме тоді, коли її війська увірвалися в приміщення Верховної Ради та Ради Міністрів Криму. Росія, звісно, намагалася "перенести" легітимну дату на 18 березня, аби показати світові, що нібито кримчани самостійно вирішили приєднатися до РФ і Путін лише формально "підписав угоду". Москва хотіла, щоб усі говорили: "Ми відповідаємо за Крим з 18 березня". Але Європа і весь світ чітко заявляють: "ні, ви – загарбники. Крим було окуповано 27 лютого, і саме від цієї дати слід відштовхуватися в усіх міжнародних оцінках".
33–34% – це реальна частка тих, хто проголосував за "возз’єднання" з Росією
Можемо поговорити про проросійські настрої тоді у Криму? Бо це один із аргументів, який часто використовує Росія, і який ви згадали. Як виглядали ці проросійські настрої в той момент, 12 років тому?
Хто би що не говорив, але ми маємо спиратися на результати тих досліджень, які регулярно відбувалися в Криму, весь час до окупації Криму. І ці дослідження проводилися різними соціологічними центрами, інституціями, і не лише українськими. Можемо сказати, що, скажімо, у травні 2013 року, за різними дослідженнями, якщо спробувати їх узагальнити, від 23 до 33% населення Криму, тобто приблизно одна третина, були прихильниками воз’єднання Криму з Росією, тобто вони хотіли цього. Але це не було більшістю і навіть не половиною. Були й інші позиції – більшість людей підтримувала наявність автономного статусу Криму у складі української держави. Це були справжні цифри. Хочу сказати, що пройшло багато років, і ми тоді озвучили цифру, але не говорили деталі, звідки вона взялася. Буквально через день після того, як був проведений так званий "референдум", ми мали спілкування з одним із співробітників Служби безпеки України, який вагався, чи переходити до ФСБ, чи зайняти іншу позицію. І він якось з’явився в мене в штабі і розповів деталі одного документа, про який йому стало відомо, і дуже просив мене взагалі не згадувати ні про нього, ні про цю ситуацію. Бо він вважав, що можливо його перевіряють, і як тільки спливе те, що було в документі, значить він доніс куди потрібно. І тоді ми без цих деталей довели до Києва цифру: 33–34% – це реальна частка тих, хто проголосував у так званому "референдумі". Кількість тих, кого зігнали, хто боявся, була трошки менше половини. Із них лише 33–34% проголосували за "возз’єднання" з Росією. Ці цифри були в рапорті, нібито з довідки, яку місцеві ФСБшники написали до Москви, бо спецслужби Росії мали писати об’єктивні довідки до свого центру. Але є ще дослідження російських правозахисників, зокрема пані Світлани Ганнушкіної – вона відома правозахисниця. Вони приїхали групою з Москви, попрацювала з соціологами, з математиками, опрацювали ті цифри, які можна було дістати, бо так звана "виборча комісія" приховувала всі доступні дані. Вони (у комісії) не тільки озвучили останні узагальнені цифри, а й по дільницях, регіонах, містах і селах. Це все вони закрили, і до цього часу воно залишилося в секретному режимі. Ця група дослідників разом із пані Ганнушкиною оголосила свою цифру. Їхня цифра також не перевищувала однієї третини серед тих, хто прийшов на вибори – вони проголосували за возз’єднання з Росією. Це ще раз свідчить про те, що це була імітація, так званий "референдум". І зрозуміло, що можна обговорювати цифри з наукової точки зору і показати абсурдність тих даних, на яких ґрунтується Москва. Але як аргументи чи докази для будь-яких висновків вони є нікчемними, бо сам так званий "референдум" був абсолютно незаконним, і весь світ на нього не спирається.
Що відомо про політв’язнів в Криму
Хочу спитати про тих, кого переслідують сьогодні в Криму, адже там багато утисків, і особливо ці утиски стосуються кримських татар. За час окупації Криму, за даними Кримського татарського ресурсного центру, відомо про понад 500 політичних в’язнів, переслідуваних за сфальсифікованими кримінальними справами. І 277 із них – це представники кримськотатарського народу. Яка нині ситуація з політв’язнями в Криму? Чи про всіх ми знаємо?
Сьогодні говорити, що ми знаємо про всіх, можна лише умовно. Ми намагаємося знати про всіх, але про когось знаємо детально, а про когось дуже мало, це залежить від багатьох факторів. Рідні намагаються не приховувати інформацію, але їх там усіх залякують: чим більше ви будете говорити про своїх рідних, тим більше проблем у них виникне. Не у всіх є активні родичі, які могли би доводити інформацію до громадськості. Сьогодні тих, кого позбавили волі, вже понад 330 людей. Це ті, хто відбуває покарання у місцях позбавлення волі. І дійсно, більшість серед них — кримські татари, що неспівставно з їх часткою у складі населення Криму. Кримські татари становлять близько 13% населення півострова. Нас вбивали століттями, половина народу загинула після депортації 1944 року. Тож, маючи 13% населення, політв’язні-кримські татари тепер складають понад 55% ув’язнених. Тут немає наміру змагатися, кого більше чи менше – це просто демонструє цілеспрямованість переслідувань з боку окупантів. Вони добре розуміють настрої кримських татар і усвідомлюють, що більшість народу не сприймає окупантів і ненавидить їх. Це витікає з нашої новітньої історії. Те "щеплення", яке нам було здійснено в 1944 році, залишило сліди у колективній пам’яті кримських татар. Ми пам’ятаємо, звідки приходили нещастя та горе на кримську землю. Росіяни, усвідомлюючи це, намагаються максимально подавити нашу волю. Саме тому так велика частка політв’язнів – кримські татари. По-друге, у Криму зараз активно демонізується все українське. Небезпечно навіть просто сказати "я українець" або говорити українською на вулиці. Завжди знайдуться люди, які провокуватимуть вас фізично. Ненависть до українського підтримується офіційною пропагандою і в Криму вона нагадує часи Другої світової війни, коли нацизм обирав окремі народи для знищення. Усе, що люди дізнаються про Крим і життя кримських татар, вони повинні критично аналізувати та досліджувати самостійно. Для прикладу, у Конституції Республіки Крим записано три державні мови – російська, українська і кримськотатарська. Але на практиці немає жодної школи або класу з українською мовою навчання. Це просто відсутнє, і небезпечно навіть просити відкрити такі класи. Школи з кримськотатарською мовою були – 14 шкіл, але їх усі перевели на російську. Зараз залишилася лише одна година на тиждень для вивчення кримськотатарської мови.
