Церква в селищі Комишуваха (Запорізька область), зруйнована російським обстрілом. Фото: Суспільне Запоріжжя
Кілька місяців тому сенсацією у західному медіапросторі стало невеличке українське село Мала Токмачка, що у Запорізькій області. Точніше, не воно саме, а його оборона, яка на той час тривала понад півтори тисячі днів, попри численні заяви росіян про окупацію. Про Малу Токмачку говорили на і Радбезі ООН, і робили меми в соцмережах. Нині медіахвиля спала, але оборона села і далі триває. Щоправда, від самого села залишилися самі руїни, як і від сотень значно менш відомих сіл та містечок на Запоріжжі. Та й сам обласний центр перебуває під регулярними обстрілами ворога, під час яких руйнується його культурна спадщина. Додайте до цього той факт, що 75% Запорізької області наразі перебуває під ворожою окупацією. Перш ніж поговорити про те, що із культурної спадщини Запоріжжя ми втратили, давайте поговоримо про те, що ми мали. Запорізька область особливо була мультикультурною, вона географічно дуже цікава: це і степ, і море. Чи можемо ми говорити про те, що у нас сформувалася певна ідентичність мешканців цього краю?
Так. Дійсно, наш край унікальний, як і всі регіони України. Вони всі були, я б сказав, і багатонаціональними, і мультинаціональними. Дехто не розділяє цих понять, говорить, що це синоніми, але для різних періодів розвитку української державності, українського етносу, української нації ми говоримо про те, що різні етнічні групи, національні групи проживали досить часто поруч, але не перетиналися, не перемішувалися, були окремими громадами у великому регіоні. І це актуально для лісових регіонів, бо там через ліс, або для гірських регіонів – через гірські перевали – мало було спілкування навіть між сусідніми громадами. Але ще у 2000-х роках, на початку XXI століття, засновник школи дослідження Південної України, чи то Степової України, Анатолій Васильович Бойко, професор, на жаль, уже світлої пам'яті, покійний, висунув теорію про те, що наш Запорізький степовий регіон також має цю особливість консервування громад завдяки степу. Те, що наші населені пункти знаходилися на віддалі декількох кілометрів, а то й десятка кілометрів один від одного, консервувало певні громади, які лише в другій половині XX століття почали піддаватися радянському змішуванню, і відбувалася втрата цієї локальної ідентичності. А до Другої світової війни все це чітко ще формувалося.
Заселення нашого регіону починалося з найдавніших часів, як кажуть історики. Але ми візьмемо уже Новий час. І на нашій території сформувалося, по суті, два етноутворюючі, націоутворюючі об'єднання вільних людей. З одного боку, це були представники ногайських татарських орд, які сформували потім Кримське ханство, основуючись і на половецькій культурі, і на всіх народах Криму, і Північного Приазов'я, Північного Причорномор'я. І це українське козацтво, яке сформувалося, знову ж, на фронтирі, на кордоні боротьби між оцією степовою цивілізацією і європейською християнською цивілізацією. Жодна із цих культур не є меншовартісною. Ми зараз розуміємо, що вся історія людства проходила в такій боротьбі ідентичностей, де визначалися люди, як їм зручніше жити. І степ диктував свої умови для кримли, для кримських татар, для ногайців, які потрапили в залежність від кримських ханів, які також не хотіли бути в цій залежності першопочатково, але потім сформували ту ж саму кримськотатарську народність. І українське козацтво, яке існувало на степовому порубіжжі, починаючи від Слобожанщини, на кордоні із Московщиною і закінчуючи територією сучасної Одеської області, Буджаком. І якщо ми подивимося по верхів'ях усіх цих річок, Запорожжя якраз було осердям всього цього.
І регіонально сформувалося так, що наш край, його південна частина, належала до цієї кримської традиції, можна сказати, золотоординської навіть раніше, бо це була частина Золотої Орди, а потім перетворилася на Кримське ханство. А північна частина належала до козацької традиції. Все, що було на північ від річки Конки, вже було зайнято козацькими зимівниками, і поступово ця українська традиція протягом XVIII століття поширилася далі на південь. Тобто українське козацтво рухалося поступово на південь, і це була тяжка взаємодія, бо наші взаємостосунки з Кримським ханством, власне, етнічних українців, звісно, проходили в полі бойових дій. Пам'ятаємо і про ясир, в який брали полонених кримські татари і продавали їх на ринках Криму та інших ринках. Але треба розуміти, що в цій фронтирній, порубіжній боротьбі те саме робило українське козацтво, яке нападало на кримські селища, плюндрувало, і більшістю захоплених бранців це були звичайні мирні мешканці, яких також брали в полон, також, відповідно, ними торгували, як частиною обміну військовополоненими.
Що потім сталося? Українське козацтво збудувало тут свою унікальну цивілізацію. І Кримське ханство. Кримське ханство мало цивілізаційні осередки на території самого Криму, тут же, на території Запорізької області, були аули. Це були або тимчасові, або постійні поселення. Були і великі постійні поселення ще із часів Орди, зокрема так зване Мамаєве городище, на території сучасних урочищ Кучугури – це на місці Каховського колишнього водосховища. У Великому Лузі було велике золотоординське поселення, і інші були поселення. Якщо ми звертаємося ще до більш давніх періодів, то на території, на жаль, зараз окупованої Кам'янки-Дніпровської, було величезне Скіфське городище. Було, відповідно, таких поселень декілька по території саме нашого регіону. Тобто це те археологічне, що було зруйноване, те, що під пилом віків і бойових дій поступово занепало. І це – маса курганів з унікальними похованнями, які знаходяться на нашій території під землею.
А що відбувається у XVIII столітті? Спочатку йде українська експансія – де військова, де торгова, де економічна – на південь України. Наші зимівники поступово просуваються і вже з'являються за Конкою. А Великий Луг, а це, зрозуміло, Лівий берег, також був осередком українського козацтва, хоча номінально ця територія за всіма договорами належала до Кримського ханства. Треба також розуміти, що українське козацтво перебувало на цій території Великого Лугу саме з точки зору міждержавних договорів не зовсім законно, але осередки були, і була взаємодія. Є дані, що козацтво з тими ж кримськими татарами не лише воювало, а й торгувало. А в період об'єднання, за часів Богдана Хмельницького, саме завдяки кримським татарам, їхній кінноті, вдавалося перемагати і польські війська в багатьох битвах, або об'єднуватися проти Московщини, і ці сили діяли разом. А коли Запорозька Січ зазнавала утисків, поразок, вона також переходила під руку кримського хана. І навпаки, кримський хан, який у боротьбі досить часто за незалежність від Османської імперії, васалом якої він був, якщо зазнавав певних поразок, міг перейти під захист запорозького козацтва. Тобто ця історія була дуже неоднозначна з точки зору оцінки кожного діяча.
Сергій Білівненко. Фото з відкритих джерел
І ці пам'ятки, які у нас з'являються вже у XVIII столітті, пов'язані також із цими двома нашими культурами. Тобто кримськотатарська – це залишки аулів, це залишки міст, мечеті. Наприклад, зараз всі говорять про Малу Токмачку, але важкі бої йдуть також у районі населеного пункту Юрківка. Тобто це той Оріхівський напрямок, де всі ці села знаходяться. А там є, на жаль, недорозвідана, недокопана так звана Мечеть-могила. Це величезна пам'ятка раннього нового часу, де, ймовірно, знаходився ісламський культовий центр, і де поки що не було віднайдено залишків поселення. А на самій горі, яка зараз заросла лісом, знаходяться рештки не житлових культових споруд. Видно, що там були споруди із місцевого матеріалу. Це не камінь, вони з глини, так було найчастіше в ісламській степовій культурі. І цей комплекс наші археологи на чолі з Михайлом Єльниковим розкопували кілька років. І цей комплекс також містить багато ще загадок. На жаль, зараз це активна зона бойових дій, і нині це неможливо.
Я згадував Велику Знам'янку. Там вже багато років наші археологи на чолі з Геннадієм Тощевим також проводили дослідження ґрунтового могильника Мамай-Сурка, а також цілого ряду курганів. Їх там просто величезна кількість, і вони щороку давали якісь нові знахідки. Ну і якщо ми говоримо про археологію, то по всій території Запорізької області знаходяться такі пам'ятки. Це і знахідки в районі міста Пологи, так званий Пологівський посох. Можливо, про нього десь хтось із наших слухачів чув напередодні повномасштабної війни. Його було віднайдено нашими археологами, і він знаходився на території Пологівського краєзнавчого музею. І, на жаль, окупанти його викрали і вивезли в невідомому на сьогодні напрямку, а фіксуються його сліди вже на території Російської Федерації. Таких пам'яток у нас щороку знаходили досить багато. А з XVIII сторіччя починається українська колонізація. Знову ж археологічним методом знаходять рештки зимівників. Причому ці рештки зимівників десь другої половини XVIII століття фіксуються аж під самим Гуляйполем. Разом із нашим істориком Сергієм Звілінським, який очолює ГО "Гуляйпільські старожитності", ми знаходили рештки зимівників, рештки кераміки, які явно належать до козацького періоду, рештки різного посуду. Це також і облицювання плит для опалювання, які знаходимо під Гуляйполем. І це вже було під час повномасштабних дій. Ми це знаходили там, де наші військові будували укріплення. І там зараз такі активні бойові дії.
Під кінець XVIII століття, коли Російська імперія в боротьбі з Османською імперією все-таки за допомогою Запорозького козацтва опанувала Північним Причорномор'ям, захопила нашу степову Україну, починається спорудження різних об'єктів, пов'язаних саме з Російською імперією і з просуванням потім українського населення масово на територію Надазов'я та Причорномор'я. Якщо ми беремо локально Запорізьку область, то, звісно, нас більше цікавить Надазов'я. Тут виникає велика кількість пам'яток, починаючи від земляних фортець нової, так званої Дніпровської лінії, яка тягнулася від сучасного села Новопетрівка. Там залишилися рови, бастіони, їхні залишки чітко простежуються. Також це різноманітні об'єкти, які знаходяться в районі Комишувахи. Там є залишки Микитинської фортеці. На території самого Запоріжжя наші археологи навіть під час війни досліджували залишки Олександрівської фортеці. Мало що залишилося, але можна простежити, як ці фортифікаційні укріплення розташовувалися на території сучасного міста. В XIX столітті починають виникати пам'ятки, які пов'язані із заселенням. І я знаходжусь у полоні ще старої імперської традиції: на цій території завжди проживало якесь населення. Але, навчаючись у той період, коли це все переформатовувалося, я, відповідно, ще використовую термін "заселення".
Ну так, Російській імперії треба було показати, що тут нічого не було до того, як вони з'явилися і принесли культуру.
Так, культуру, цивілізацію, відповідно. От у них таке уявлення. Але що вони зробили? Вони зруйнували стару і почали насаджувати свою. І, відповідно, таким чином ця культура вже їм самим, так скажемо, приписується: що вони ось таке зробили, збудували. Але треба пам'ятати, що впродовж усього XIX століття ця наша територія знаходилася у складі двох великих російських губерній. Це була Катеринославська губернія, яка включала, по суті, територію колишніх запорозьких вольностей. Бо росіянам потрібно було пристосуватися до умов. Захопити то вони захопили, але щоб управляти, вони нічого іншого не придумали. І це було логічно – наслідувати старі адміністративні певні кордони. Тому досить часто ми бачимо те, що було створено ще козацтвом. Тобто ці територіальні межі козацьких паланок потім повторювалися росіянами як межі повітів, які вони тут створили. Ну і, по суті, оця козацька територія саме сучасної Запорізької області увійшла до так званого Олександрівського повіту, а інша частина – до Мелітопольського та Бердянського. Відповідно, це була у нас Таврійська губернія. Тому в XIX столітті розвиток цієї території і поява пам'яток, які тут виникали, відбувалися саме в контексті розвитку цих двох губерній.
Потім, у період українських визвольних змагань, після Першої світової війни, наприкінці їх, коли Україна намагалася здобути незалежність, створення Української Народної Республіки, інших державних утворень, було зрозуміло тим же самим очільникам більшовицької держави, яка перемогла, на жаль, українську державу в цій боротьбі, потребу скажемо, в лапках, "наблизитися до народу". І, мабуть, найкраще, що тоді зробила радянська влада, – вона перейменувала місто Олександрівськ, як найбільший адміністративний центр, на місто Запоріжжя. Чому так сталося – це, знову ж таки, питання до тих людей, які входили тоді до виконавчого комітету. Але я думаю, що тут мав вплив багатолітній просвітницький вплив такої особи, як Іван Павлович Новицький, засновник сучасного історико-краєзнавчого музею, на честь якого названі і архів, і товариство, і вулиця. Я думаю, що цей вплив через школи, де він викладав або їх інспектував, через спілкування із громадою міста все-таки відбувався. І чим пишалися потім, про це в мемуарах згадують учасники українських революційних подій, які мігрували, що всі мешканці Олександрівська, українці, пишалися тим, що Іван Павлович Новицький, один із небагатьох взагалі представників Російської імперії, написав уже на початку ХХ століття історію міста. Вона була, звісно, російською мовою. Тобто там це все перевидавалося, перекладалося, де показувався також козацький виток нашого Запоріжжя. Він робив записи по півдню України, по території і Маріупольського повіту, і Олександрівського повіту, записи якраз і усної історії, і фольклору, і етнографії, які чітко показували, що на кінець XIX століття в етнографічному плані тут переважали українці: і нащадки козацтва, і також переселенці з більш північних територій.
Повертаючись до того питання, про яке ви говорили, – про багатонаціональність і мультикультурність: дійсно, ще на початку заселення, на початку XIX століття, росіяни намагалися перевезти сюди мешканців своїх губерній – російських поміщиків, дворянство, селян. І це вихідці із Курщини, із Воронежчини, Білгородщини. Але їхня кількість була доволі малою і нівелювалася впродовж XIX століття, де українська складова населення досягала в Олександрівському повіті понад 80%. Треба розуміти, що з тих інших 10–20% величезна кількість – це було єврейське населення, яке в містах складало половину, а в деяких – і більше. І це було і в Таврійській губернії, і в тому ж Бердянську. У великих селах були величезні єврейські громади. І були меноніти. Це також було голландське за своїм походженням населення, яке потім через Пруссію та Польщу опинилося на нашій території. Вони говорили своєю фризькою говіркою, створили потужну культурну особливість. І, на жаль, зараз останні, мабуть, рештки і єврейської, і менонітської культури ми втрачаємо через російські обстріли, руйнування і все подібне.
Продовжуючи нашу розмову, я би ще хотіла поговорити з вами про ту частину області, яка залишилася в окупації, а це 75% її території. Які визначні пам'ятки, об'єкти, важливі для історії краю, там залишилися? Що відомо про їхнє становище? І чи є якісь, за які у вас особливо болить душа?
Болить душа, звісно, за кожен об'єкт, який ми маємо в окупації, а тим паче, якщо вони вже зруйновані. Звісно, ми можемо стежити за станом лише через якісь певні соцмережі окупантів, які є, і про їхній стан ми, знову ж, говоримо лише внаслідок або чітких фіксацій із супутників, або знімків та інших речей. А найперше те, що прозвучало, мабуть, в усіх ще в 22-му році, в березні 22-го року, що прозвучало в усіх новинних сайтах, – це місто Василівка і захоплення окупантами так званої садиби Попових. Це історико-архітектурний заповідник. Родина Попових також належала до імперської, окупантської, так скажемо. Той, хто отримав ці землі, був статс-секретарем Катерини II, очолював її канцелярію. Але його нащадки вже в кінці XIX століття побудували цікавий комплекс, який знаходився в місті Василівка. А під час воєнних лихоліть, Другої світової війни, на жаль, було втрачено головну споруду цієї садиби – сам палац. Власне, він був зруйнований, але залишався ще ряд допоміжних будівель, у тому числі і їхня чи то стайня, чи то конюшня, чи корівник, цікава архітектурна пам'ятка була. І чому воно прозвучало: там пройшло в новинах, що начебто росіяни з експозиції вкрали унітаз.
Це в їхньому стилі.
Так. І воно ж тоді так дуже резонувало до тих подій. На жаль, пам'ятки, які там знаходилися, також, як і більшість, були втрачені, і, на жаль, вони там зараз знаходяться під окупацією. Окрема історія – із Бердянськими музеями, ми маємо чотири прекрасні музеї. І, на жаль, дехто зі співробітників цих музеїв пішов на колаборацію, на співробітництво з окупаційною російською владою. І ці всі колекції, які там знаходяться, і в художньому музеї, і в історико-краєзнавчому, вони там, на жаль, залишилися в окупації. Дуже гарні колекції, на жаль, усе там залишилося. Це і ті ж самі колекції в Кам'янсько-Дніпровському історико-краєзнавчому музеї, і в Пологівському. Тобто найбільші втрати – саме в тому, що знаходилося в цих музеях. Є якісь поодинокі відомості, що з цим усім відбувається, але, на жаль, точно сказати, де що знаходиться, ми, звісно, на сьогодні не можемо. Дещо під час російського наступу було зафіксовано ЮНЕСКО і внесено в офіційний перелік пошкоджених об'єктів на території нашого регіону.
Це – Малотокмачанський будинок культури: він офіційно там зазначений як пошкоджена будівля. На жаль, він насправді вже зовсім втрачений, але там був чудовий музей. Ми ще в 2018 році проводили там етнографічну експедицію разом зі студентами нашого факультету історії та міжнародних відносин. Записували ансамбль "Токмачаночку", записували все, що там було. Поруч знаходилася школа, яка також мала прекрасний музей, зібраний і створений директором, який зібрав там реманент сільськогосподарський тих самих менонітів. Поблизу там була прекрасна етнографічна колекція, прекрасна технічна колекція. Це все сьогодні, на жаль, втрачено і зруйновано. Далі, в населеному пункті Новоданилівка під Оріховим також втрачена сільська бібліотека з музейною колекцією, також офіційно підтверджена і внесена вона до цього переліку. А також, вже, на жаль, Гуляйполе: там знищено Храм святителя Тихона Задонського. Також знищений будинок, який належав до заводу кінця XIX – початку XX століття Гуляйпільського, який виготовляв сільськогосподарський реманент. На його основі в цій старовинній будівлі було відкрито музейну колекцію. Збиралися там займатися популяризацією культури. Нам вдалося врятувати майже всю колекцію, але, на жаль, через габарити все вивезти не вдалося.
