Ми сьогодні згадуємо Святійшого патріарха Філарета. В чому полягав його основний, найбільший внесок у становлення Української церкви?
Євстратій (Зоря): Я думаю, що найголовніше – це те, що він людина, яка виросла в умовах Радянського Союзу, яка зблизька бачила, наскільки могутньою і впливовою є ця система, яка могла би чи то спокуситися, чи то злякатися, але не спокусилася і не злякалася. І тоді, коли український народ ясно висловився про те, що бажає мати відроджену незалежну українську державу, він, як очільник церкви, чітко і ясно висловився, що в українській незалежній державі і церква повинна бути незалежною від Москви. І попри всі труднощі, попри всі перешкоди, попри те, що вся могутність і весь вплив московський були спрямовані проти нього в той час, коли і Україна, і українська церква були дуже слабкими, він не відступив і не зламався.
Він працював у тих умовах, які були, робив те, що було можливим. Він по цеглинці клав у будівлю цієї незалежної і помісної Української церкви свій особистий внесок. Він збирав тих, хто здатен був допомагати і долучатися. Він особливо дбав про те, щоб діяли духовні школи, щоб приходило нове покоління священнослужителів. Він був дуже відкритим до спілкування із суспільством, із засобами масової інформації, що, до речі, на пострадянському просторі серед ієрархів було абсолютно незвичайним. І тому, власне, у той перехідний, переломний період, коли особливо були потрібні його досвід, його знання, його воля до перемоги над московською звичкою панувати в Україні, він виявився на своєму місці і зробив те, що, можливо, ніхто інший за нього не зміг би зробити. Перший, до речі, за понад півтора століття українець на київській кафедрі, адже від 1799 року і до 1966 року на цій кафедрі не було українця – Росія призначала лише етнічних росіян. І я переконаний, що з відстані років, коли минуть роки, десятиліття, історія, історики – і світські, і церковні – зможуть більш глибоко і повно оцінити те, що ним було зроблено. Але слід уже зараз усвідомити одне: ми не можемо в повноті, об’єктивно, в абсолютно нових реаліях дати належну оцінку тому, що і як він робив в іншій історичній епосі, в інших історичних умовах. І я думаю, що лише з певної відстані і його досягнення, і його помилки можуть бути визначені об’єктивно.
Наталія Грабченко і Святійший патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Фото Наталії Грабченко
Але як християни, саме тепер, попри все – і те, що було добре, і те, що піддавалося критиці, – ми повинні робити те, що належить нам як вірним Церкві: молитися за упокоєння його душі. Він, як видатний ієрарх, як історична постать, як великий українець, непересічний українець заслуговує на пошану, увагу і щиру, теплу молитву.
Він народився 23 січня 1929 року в селі Благодатне на Донеччині. Навчався в Одеській духовній семінарії, потім – у Московській духовній академії, де здобув ступінь кандидата богослов’я. 14 травня 1966 року його призначили екзархом України та архієпископом Київським і Галицьким. Такий шлях українця. І на його долю припала велика місія – створити Українську церкву в Україні. І, напевно, важливим тут був не лише він – поруч були і ви, і священики, які підтримували. Була, можна сказати, ваша команда.
Євстратій (Зоря): Знаєте, патріарх завжди, коли ми збиралися, підкреслював, що один лише предстоятель Церкви не може виконувати всю роботу. Лише разом, в єдності – глава Церкви, ієрархи, духовенство, вірні – спільно можуть досягати успіху. І він це підкреслював, він це сам усвідомлював. Але разом з тим очевидно, що для будь-якого колективу, для будь-якої спільноти важливий лідер – людина, яка має відповідні якості, відповідний досвід, відповідну харизму, щоб залучати нових людей, бачити таланти, вміти спілкуватися не тільки з тими, хто поділяє твої думки, а й з тими, хто вагається. Навіть з опонентами. Усе це надзвичайно важливо для того, щоб спільнота рухалася вперед. І, безперечно, патріарх Філарет демонстрував такі лідерські якості.
У найбільш відповідальні роки становлення Української церкви його досвід, його харизма, його лідерство багато в чому посприяли тому, щоб Українська церква вижила, не була знищена, не розчинилася, не відійшла на маргінес, а, навпаки, розвивалася, утверджувалася і зрештою досягла того, що на Об’єднавчому соборі у Святій Софії розділені до того гілки українського православ’я з’єдналися в єдину помісну Православну церкву України, яка нарешті отримала і вселенське визнання, і відповідний рівноправний статус серед помісних православних церков – за що боролися і патріарх Філарет, і покоління українських православних діячів, починаючи від часів Української революції 1917–1920 років.
Ми зараз говоримо про щасливий момент для Української церкви – отримання Томосу про автокефалію 6 січня 2019 року. Але перед тим була інша важлива подія, коли Російська православна церква позбавила Святійшого Патріарха Філарета сану і наклала на нього анафему. Ви були поруч із ним – і як прессекретар, і як керівник інформаційного відділу. Ви, напевно, знаєте про це найбільше. Як він сам це сприймав? Адже для священнослужителя це серйозний виклик.
Євстратій (Зоря): Він абсолютно не надавав цьому жодного значення. Тому що жодних церковних підстав для такого акту з боку Російської церкви не було. Усі ці рішення Москва ухвалила виключно з політичною метою. І насправді, коли у 1997 році було проголошено це рішення, патріарх Філарет сказав, що вони зрівняли його з Іваном Степановичем Мазепою. Тому що на Івана Мазепу за те, що виступив проти панування Московії над Україною, також була накладена анафема за наказом Петра І. І так само, за наказом Кремля, Москва проголосила анафему на патріарха Філарета. І те, що його позиція від початку була дійсно правильною, і що він гідно не зважав на цю московську несправедливу анафему, було підтверджено рішеннями Священного Синоду Вселенського патріархату у жовтні 2018 року. Тоді, у відповідь на його численні апеляції, було ухвалено, що він і всі, хто є разом із ним – ієрархи, священики і вірні – не підлягають жодним московським покаранням, адже ці покарання були проголошені не з церковних причин і тому не можуть вважатися дійсними. І тому ми розуміємо причини, з яких Москва це робила. Але зараз ми добре бачимо, що це був один із актів широкомасштабної гібридної агресії Москви проти України. І починалася вона не в 2022 році, навіть не в 2014-му, а значно раніше – зокрема з таких нападів і на видатних українців, таких як патріарх Філарет, які не боялися виступати проти її панування в Україні.
Якою він був людиною? Мені два роки тому випала честь записати з ним невелике інтерв’ю. Він здався мені доволі суворою людиною, однак із добрими очима. А яким він був?
Євстратій (Зоря): Патріарх Філарет протягом усього свого життя присвячував час праці і богослужінню. Усі, хто з ним працював, хто бачив його зблизька, знають, що він практично ніколи не мав вільного часу. Коли він не займався прийомом відвідувачів, не брав участі в громадських чи інших заходах, коли не перебував на богослужінні – чи то в Києві, у Володимирському соборі, чи виїжджаючи в єпархії України, – він постійно працював. Зокрема, плодом його праці є переклади українською мовою, редагування і впорядкування повної української Біблії, богослужбові книги, житія святих, інші богословські праці. Тому що він вважав надзвичайно важливим, аби Українська Церква мала всі необхідні церковні книги українською – живою, сучасною мовою. Він був людиною зосередженою, і справді комусь міг здаватися навіть жорстким. Але це походило від того, що він не намагався комусь спеціально сподобатися чи якось загравати зі співбесідниками. Він вважав, що не емоційні моменти, а сила правди, сила слова повинні впливати на людину.
Євстратій Зоря. Facebook сторінка
Євген Захарченко: Владика Філарет мав усе – і досвід, і знання. Він став митрополитом Київським у 1966 році. Фактично він мав ґрунтовну теоретичну підготовку. Він добре знав, що таке Церква, що потрібно для її функціонування: це і Синод, і єпископат, і канони, і богословська література. І саме це він почав втілювати на практиці. Хочу нагадати, що перша семінарія в Україні, була відроджена саме в Києві за часів патріарха Філарета. Тоді він ще був Київським митрополитом. Це відбувалося на тлі відзначення на державному рівні 1000-ліття Хрещення Русі у 1988 році. Саме тоді Церкві передали Нижню лавру для використання. І перше, що зробив владика Філарет, – відродив Київську духовну семінарію. Я пам’ятаю: це були перші два класи. Другий клас формували з вихованців Одеської семінарії – частину студентів відрядили до Києва. Тобто другий курс складався з одеських семінаристів, а перший уже набирали за співбесідою – були вступні іспити. І що цікаво: на цих іспитах був присутній сам Філарет.
Потім, уже в часи Української православної церкви, з’явилася богослужбова література. Було зроблено величезний внесок у переклади, зокрема – повний переклад Біблії. Усі книги Святого Письма були перекладені за його участі. Мені про це розповідав Дмитро Власович Степовик. Він згадував, що під час одного з відряджень до Америки, коли офіційні заходи завершувалися, і всі розходилися у своїх справах, владика залишався в готельному номері й працював. У нього були роздруковані великі аркуші з російським текстом – він не приховував, що спирався на синодальний переклад. І він перекладав цей текст українською мовою – власноруч, олівцем. Тобто це був, говорячи сучасною мовою, такий собі "аналоговий" переклад: як він розумів, як відчував – так і перекладав. І згодом вийшло повне видання Біблії – велика книга, яку, як ви пам’ятаєте, перевидавали багато разів. І вона й досі залишається актуальною.
Євген Захарченко. Фото Радіо Культура
Сьогодні всі говорять про найважливіше, про внесок патріарха Філарета в становлення і в розбудову української церкви. Що ви можете сказати про це, саме як науковиця? В чому цей внесок полягав?
Людмила Филипович: Насамперед я хочу всім українцям висловити співчуття у зв'язку з тим, що в життя пішла людина-легенда. Ми по-різному, можливо, ставимося до того, що було з патріархом в ранні періоди його життя. А згадаємо, що він на Київському престолі, власне, з 1966 року. І багато з нас, до речі, на той час навіть ще не народилися. А він вже керував і був екзархом Української церкви. Ну і до подій, пов'язаних з Томосом, які він не прийняв, оскільки ця модель, яка запропонована була Вселенським патріархом, не відповідала його очікуванням. Він хотів, щоби нас поновили в правах саме як патріархію, а, бачите, отримали ми незалежність як митрополія.
Він був правий в цьому, пані Людмило? Чи нам треба було погоджуватись на митрополію?
Людмила Филипович: А ми так і погодилися спочатку на митрополію. І тепер церква нарощує, як то кажуть, м'язи, для того, щоб перерости інший етап і стати патріархальною церквою. Ви ж розумієте, що це історія, і ми не можемо перескочити через деякі періоди. Як вчена, я вважаю, що все правильно зробив Вселенський патріарх, коли відновив нас в правах 1686 року. І тепер ми подолаємо цей шлях у законний, канонічний спосіб. Бо якби б зразу нас відновлювали як патріархат, це було б порушенням і канонів, і взагалі прийнятої традиції в православ’ї. Тут нічого страшного немає, але бачите, ми не враховуємо, можливо, вік патріарха, який в 2018-му році нарешті відчув, що може церква українська стати автокефальною, незалежною. Йому дуже хотілося, щоб ці два слова "Київського патріархату", українська православна церква Київського патріархату, відбулися ще за його життя. Але те, що він розпочав цей процес, і те, що він фактично довів церкву до того історичного кроку, коли зібрався, Об'єднавши собор, і коли було прийнято рішення про єдину церкву, якій Вселенський патріарх надає Томос, тут важко переоцінити зусилля, намагання, мрію, можливо, навіть фантазії патріарха Філарета. І за це, я думаю, що український народ має йому дякувати і пам'ятати, хто власне привів нашу українську церкву до статусу автокефальної. Навіть якщо помилявся він десь на якихось етапах, він глобально досяг тієї мети, яку перед собою поставив. А в нас же міг бути зовсім інший шлях, так як, наприклад, у білорусів: ми могли б і досі бути ще екзархатом російської православної церкви.
А як до ієрархії Святійшого патріарха ставився саме Вселенський патріарх? Вони прискіпливо до цього ставляться. Все ж таки свого часу Руська православна церква оголосила анафему. Звичайно, що Святійший цього не визнав, але питання апостольської приємності поставали. З вашої точки зору, як це було вирішено?
Людмила Філіпович: Я думаю, що в канонічний спосіб. Абсолютно правий Вселенський патріарх, хоч я тут не є каноністом, не є богословом, який сказав, що Божа Благодать якщо дається, то назад вона нікуди не дівається. Вона так і залишається з людиною. Це, знаєте, не те, що купив квиток, забрали квиток, оштрафували і так далі. Це певний стан, який переживає людина. Це дія Духа Святого. Як можна вибачити, якщо вона вже зійшла на людину? Як можна позбавити? Ніякі синоди, ніякі патріархи Російської православної церкви не в силах це призупинити і відмінити.
Людмила Филипович. Facebook сторінка Liudmyla Fylypovych
Ви зустрічалися, напевно, зі Святішими. Який ваш погляд на саму фігуру патріарха Філарета? Чи він був зговірливою людиною, чи був все ж таки трішки впертим?
Людмила Филипович: Ви ж розумієте, що якщо ти досліджуєш релігійні процеси в Україні, зокрема, історію церкви, не зустрічатися з предстоятелем церкви – це не бути дослідником і не бути вченим. Ми часто зустрічалися, і я особливо любила ходити до нього зі своїми студентами, тому що для студентів це були просто дивовижні періоди спілкування, ну, не хочу сказати, зі святою людиною, тому що його святість має підтвердити синод, але з незвичайною людиною. Людина колосальної волі, людина без сумніву такого, знаєте, харизматичного типу, який одним тільки поглядом міг підпорядкувати своєму словові і своїм діям величезну кількість людей. Природжений трибун. Тобто людина, яка вміла говорити, звертатися, достукуватися до сердець.
Знаєте, коли ти з ним зустрічався, то виникало враження, що ця людина наділена якимось особливим світлом. І ми розуміємо, з чим це пов'язане: він вів праведне православне життя. Я скільки пам'ятаю багато різноманітних прийомів, на яких він збирав людей, в основному творчу, наукову, технічну інтелігенцію. І він завжди ставав тим центром, який акумулював всю цю ментальну, інтелектуальну міць України на перших порах. Тобто він не тільки церкву фактично відбудував, зробив її українською, а він навколо цієї церкви згуртував величезну кількість прихильників, симпатиків. Можливо, серед цих людей не так багато було, власне, православних, але він зміг людей зібрати і наставити на шлях праведний, креативний. І дуже багато під його керівництвом було зроблено і проєктів, і цікавих заходів. Він підтримував різноманітні ініціативи, особливо наукові, і дуже любив молодь. Я до нього ходила фактично декілька разів на рік із своїми студентами. Він нас дуже гарно приймав, завжди пригощав цукерками і фруктами. Одним словом, він впливав дуже сильно на свідомість молоді і провадив ті ідеї, які вважав необхідними для формування молоді.
Він був державником в хорошому сенсі цього слова. Його проповідям, які він читав, я думаю, багато наших президентів могли би позаздрити, наскільки у нього був державницький підхід. У нього був особливий дар достукатися, сказати, сформулювати. Він говорив просто, але говорив так, щоб було зрозуміло кожному в Україні: і професору, і учню першого класу, і водієві, і студенту. І це дуже важливо. Це, до речі, великий дар – навчитися спілкуватись і так комунікувати з різними верствами населення, щоб тебе почули. І, до речі, його любили слухати. Коли, наприклад, він читав проповіді і богослужбу в Володимирському Соборі, то купа народу ходила, саме "на Філарета", так скажімо. Не на богослужбу православну обряду, а от саме на Філарета. Він був простий в спілкуванні.
Скільки разів я його зустрічала дорогою до Володимирського Собору, він завжди зупинявся, спілкувався з людьми. Не було, знаєте, такої персональної якоїсь погорди, але була гордість за Україну, гордість за народ. Який таки став на шлях визволення, на шлях відокремлення від тої величезної імперії, яка і досі не може зупинитися в своєму бажанні зжити нас. Він тут завжди стояв на стороні народу.
Ну і він був величезним дипломатом. В радянські часи його, наприклад, часто засилали як дипломата на якійсь форуми миру, де йому всовували тексти, які він мав читати від імені Радянського Союзу, розписуючи яка "миротворча діяльність" проводиться цим всесвітнім агресором. У нього не було шансів відмовитися від цього, тому що його припирали до стінки і казали: або ти їдеш, або ми закриваємо Церкву. І він завжди зважував, що тут або втрачаєш авторитет в очах людей, що все таки зберігаєш Церкву. І він зберіг Церкву. І Володимирський собор ніколи не закривався в Києві. І це все було засилля саме патріарха Філарета. А відстояти це все перед, вибачте, цим зажерливим КДБ і комуністичною партією, то це треба було мати сміливість, майстерність і талант.
