Фото Олександри Антибури
Ви обрали книжку Григорія Кановича "І нема заґратованим раю" (видавництво "Дух і Літера"), що в оригіналі написана російською і тепер перекладена українською. Чому саме її?
Протягом останніх сорока років я хотів, щоб Григорія Кановича прочитали українською мовою. Російською він багато років видавався, насамперед у Литві. Литовці вважають його частиною своєї культурної спадщини, і ця книжка вийшла за сприяння Культурного фонду Литви. Цікаво, що видали саме цей роман, який за кілька місяців виходить англійською — якраз працюю над передмовою до англійського видання. Зараз багато книжок Григорія Кановича виходять англійською, німецькою мовами. Одна з них отримала премію "Книга року" на Бі-Бі-Сі, інша увійшла до рейтингу найпопулярніших книжок Німеччини. Така посмертна популярність: Григорій Канович помер у 2023 році в Ізраїлі.
Коли Леонід Фінберг тільки подавався із запитом на видання до Культурного фонду Литви, я запитав його, який це матиме вигляд — перекладати книжку з російської мови на тлі того, що відбувається в нашій країні. Він сказав, що колись розмовляв із самим Кановичем, і той зауважив: "Напевно, я вважаюся частиною російської культури". Фінберг на це відповів: "Якщо перекласти будь-який ваш роман, ніхто й не здогадається, що ви частина російської культури".
Якщо відкрити вікіпедію, там написано, що Григорій Канович — російський автор (у російському варіанті біографії). А я розгортаю його книжку — і з перших сторінок за інтонацією відчуваю єврейського письменника.
Цікавий феномен, який треба пояснити. Чому взагалі це виходило російською мовою? Можна сказати: напевно, тому, що людина просто писала російською на єврейські теми, бо це її рідна мова. Це не так. Рідною мовою Григорія Кановича був їдиш. У його сім'ї розмовляли їдишем, він виховувався у довоєнній Литві. На вулицях містечка, де він зростав, розмовляли їдишем і литовською. Російською мовою там не говорив ніхто, бо її просто не було. Вийшло так, що людина починає літературну діяльність і пише мовою, яку вивчила вже у школі після початку евакуації, адже батьки Кановича евакуювалися до Росії, а після закінчення Другої світової війни повернулися до Литви. Він є одним із небагатьох литовських євреїв, які вижили під час Голокосту.
Людина сприймає літературну роботу як місію і хоче звертатися до євреїв Радянського Союзу, які на той час майже всі російськомовні. Виходить часопис "Совєтіш геймланд" їдишем, але він має тираж кілька сотень екземплярів. Його майже не читають, бо не знають мови. Водночас після хрущовської відлиги влада каже, що на єврейські теми можна писати їдишем, а російською, будь ласка, пишіть на будь-які інші теми. І тут з'являється людина, яка збирається говорити з єврейським читачем мовою, яку він знає, — звісно, отримуючи у відповідь неможливість друкуватися. Перша книжка Григорія Кановича в Москві виходить уже в часи перебудови. До цього часу його друкують лише литовські видавництва. Певною мірою людина сама вирішує, що обмежує свою кар'єру…
Фактично Литвою.
А проте всі радянські євреї дійсно сприймають його як такого собі проповідника — не письменника, а пророка.
Ви знали Григорія Кановича особисто.
Так. Я був школярем, гуляв по Вільнюсу й побачив чергу до книжкової крамниці, що складалася суто з євреїв (раніше бачив черги з євреїв хіба що до синагог, та й то невеликі). Як звичайна радянська людина, підходжу й запитую: по що стоїте? Мені кажуть: "Як по що? Привезли роман Кановича". Я дуже здивувався: люди стояли кілька годин, чекаючи, поки цю книжку почнуть продавати. Я купив її. Це попередній, перший роман трилогії, який називається "Сльози та молитви дурнів". Я прочитав цю книжку — і нарешті побачив інтонацію, яка давала мені відповідь на питання, що таке єврейський світ як притча. Коли привіз роман до Києва, мої родичі плакали над ним, бо відчули в тексті атмосферу власного родинного кола.
Це світоглядна річ.
Авжеж. Я написав Кановичу листа — послав йому вірш, написаний українською мовою, бо вже нею писав. Канович не здивувався, бо сам писав вірші литовською. Прозу він писав російською, але вірші — практично ніколи, бо литовська була мовою вибору. Понад те, Канович писав рукописні тексти квадратними літерами, як їдишем. Він ніяк не міг перебудуватися на інший алфавіт.
Фото Олександри Антибури
Він зберіг їдиш?
Так. Він його знав завжди. Канович розмовляв їдишем із батьками до кінця їхнього життя. Цікаво, що він одружився з жінкою, яка стала його музою і літературною редакторкою, для неї російська мова була рідною. Всі його книжки дружина відредагувала саме з точки зору мови, тому вона дуже несподівана: збережено єврейські інтонації і водночас, так би мовити, стрій цієї мови, не рідної для письменника.
Отже, Григорій Канович написав мені листа у відповідь, і відтоді ми почали спілкуватися, потім зустрічатися — у Вільнюсі, згодом у Москві. Він був головою єврейської громади Литви, литовські євреї його висунули у список Саюдісу, і Канович став народним депутатом Радянського Союзу від Саюдісу. На першому з'їзді народних депутатів СРСР я був акредитований як помічник самого Григорія Кановича — всі мої репортажі були репортажами помічника, а не журналіста. Потім ми бачилися в Ізраїлі, це тривало чотири десятиріччя.
Можу сказати, що Григорій Канович — єдина людина, яка мене вчила: не творчості (я так усе одно писати не вмію), а моральної відповідальності перед народом. Певною мірою я переніс ці моральні настанови на свій не лише єврейський, а й український контекст, бо вважав, що маю так вчинити. Канович, звісно, хотів, щоб я зберігся в єврейському контексті. Тут була певна суперечність, і роман саме про це. Мабуть, "Дух і Літера" обрали "І нема заґратованим раю", бо він про те, що, хай там як, не можна відрікатися від свого народу. Це для нас актуально, адже фактично весь час ми живемо в атмосфері, коли українцям кажуть: "Вам просто треба відректися від власного народу, поки півень не проспівав, і все буде гаразд". Євреї давно в цій ситуації. Головний герой книжки — адвокат, що робить хорошу кар'єру (а я з адвокатської сім'ї, це теж було зашифровано певною мірою), але бачить: коли намагається втекти від власного народу, доля все одно його наздоганяє. Це роман про дореволюційну Російську імперію, де антисемітизм був культовий, а водночас — цілковито про мене, бо я свого часу не міг вступити до вишу в Києві.
Була смішна ситуація: якось знаний їдишистський письменник Іхіл Шрайбман познайомив мене в Юрмалі зі своїм приятелем Аркадієм Райкіним, відомим радянським гумористом, який народився в Грузії. Виявилося, що Шрайбман і Райкін розмовляли між собою їдишем. Вони зустрілися — і Райкін перестав бути радянським гумористом, я побачив абсолютно іншу людину. Виявилося також, що я можу розмовляти з Райкіним тільки про Кановича. Райкін не збирався зі мною говорити про радянський гумор: його цікавив власний внутрішній світ, який відповідав світові текстів Кановича.
Пригадую, на з'їзді народних депутатів Радянського Союзу, коли я був помічником Кановича, ми гуляли, до нас підійшов чоловік і почав говорити, що його дружина чекає на листи Кановича, на книжки, а той не відповідає. "Хто цей чоловік?" — запитав я згодом. Це був Родіон Щедрін, а його дружиною — Майя Плісецька. І я зрозумів, що в усіх цих людей з орденами й медалями, Героїв соціалістичної праці, був справжній світ, якого вони боялися. Вони були персонажами цієї книжки, написаної для всіх нас. На щастя, вона була написана, коли мені було сімнадцять років, і я встиг зробити висновки.
А сім'ї довелося плакати, адже для них цей пласт означав те, що ми говоримо про маму, тата, дідусів, бабусь…
Прабабусь. Для батьків це не було так. Вони вважали, що Канович — видатний письменник, але їх не пробирало до самого серця, бо вони вже вийшли з того світу. А мої тітки й бабусі теж писали Кановичу листи. Вважалося, що треба йому писати — і, може, з цього щось вийде, тобто через листування вдасться потрапити туди, звідки нас вигнали час і влада. Це був неймовірний зв'язок і урок для мене — плекання моєї української політичної самосвідомості. Канович з першого дня нашого листування твердив, що єврей має жити в Ізраїлі, а я йому завжди казав, що він же не в Ізраїлі живе, а в Литві: мовляв, у чому тут проблема? Канович вважав, що я його не розумію. Він не міг залишити батька, який усе життя прожив у Литві й був споріднений із нею коренями. Батько прожив довгий вік, і коли той помер, Григорій Канович — відомий письменник, народний депутат Радянського Союзу, голова єврейської громади Литви, лауреат литовських премій, людина з першого ряду литовської культури — зібрав валізи, репатріювався до Ізраїлю і прожив останні десятиріччя там, де, ясна річ, його не так сприймали, як у Литві.
Абсолютно. Це втрата статусу.
Так. Тільки зараз, коли його перекладають англійською, німецькою та іншими мовами, неросійськомовне ізраїльське суспільство почало розуміти, яка фігура поруч із ними була. А що з російськомовним ізраїльським суспільством? Більшість його була радянською і нічим цим не цікавилася, коли жила в Радянському Союзі. Для них Канович не був таким авторитетом. Тільки невеличке коло інтелектуалів, які поїхали до Ізраїлю саме тому, що вони євреї, розуміли його значення. Але він усе одно вважав, що має жити на землі, яку вважає батьківщиною. Це був для мене важливий урок, і я вважав, що ми в нових умовах маємо йти далі, творити світ, що буде сприятливим для єврейського народу — там, де можемо бути поруч із народами, з якими виростали.
До речі, діти Григорія Кановича так і поводяться. Один із його синів став у Литві директором престижного Вільнюського єврейського музею імені Ґаона, він відомий діяч литовської культури, який працює над зміцненням литовсько-єврейських зв'язків. Другий син влаштовував доброчинні концерти в Києві, запросив литовського піаніста виступати, зокрема, у Київському військовому госпіталі, в Ізюмі… Він бізнесмен, і це була його ініціатива — давати людям, пораненим війною, відчуття краси. Він мені тоді сказав, що має мрію — організувати концерт на "Кримському" мосту, коли його звільнять. Я колись казав Кановичу: "Ви і своїх дітей, і нас усіх виховали, бо це гуманістичне сприйняття світу". Його книжка теж є частиною такого сприйняття, бо вона стверджує, що не можна відмовитися від самого себе, не можна здаватися.
Фото Олександри Антибури
Ви сказали, що через його творчість побачили єврейський світ як притчу. Який цей світ?
Особливість єврейського світу — це багато світів. Є світ релігійної традиції, який дав чимало блискучих притчевих зразків. Якщо почитати Бубера, який записував історії хасидських мудреців, побачимо, що традиція біблейських пророків перейшла у нових людей, які жили, розмовляючи зі світом оцими притчами. До речі, Канович був саме такою людиною. Завжди, зустрічаючись із ним, я думав, що ніколи не зможу розмовляти притчами й афоризмами. Це чітке випромінювання мудрості, коли все стає ясно. Це один світ. Є світ сучасної літератури Ізраїлю: Амос Оз, скажімо, для мене як головна його постать, багато івритомовних письменників, що створили світ сучасної літератури й держави. Але він усе одно вкорінений на Близькому Сході. Є світ їдишської літератури, що рідна для мене.
Це відчувається за вихованням з дитинства?
За вихованням, за відчуттям тексту. Причому, знову-таки, я не прочитаю літературний твір їдишем. Я читав їдишистських письменників мовами, які знав (російською, українською, польською, чеською), тобто моє уявлення про цю літературу — перекладені тексти. Спілкувався з багатьма письменниками, які ще писали їдишем: із Григорієм Полянкером, із Йосифом Бургом, з Іхілом Шрайбманом. Це теж частина моєї юності. Я писав для "Совєтіш геймланд" і для "Біробіджанер штерн". "Біробіджанер штерн" спеціально зробив цикл текстів про українських письменників єврейського походження.
Як ви туди надсилали тексти? Біробіджан — це ж далеко.
Поштою. Це була єдина можливість їх опублікувати. Бо, як я вже казав, на єврейські теми можна було писати тільки їдишем, лише в "Біробіджанер штерн" або "Совєтіш геймланд". Є ще один світ, нам не дуже зрозумілий і не надто відомий, — світ так званої російської єврейської літератури, яка почалася в останні десятиріччя існування Російської імперії. Значна частина євреїв переселилася у великі міста, такі як Петербург, Москва, Одеса, Київ. Вони втратили їдиш, але не стали від цього росіянами. Друкували власні часописи. Була видана величезна "Єврейська енциклопедія" російською мовою в сорока томах. Вони писали твори. Водночас усе це абсолютно не цікавило російського читача. Тобто це була окрема література.
Російською мовою.
Так, для євреїв. Коли прийшли більшовики, вони сказали, що так не може бути: російською — для росіян, єврейською — для євреїв, а узбекською — для узбеків. І ця література загинула, а окремі її представники перейшли або на їдиш, або на російську тематику. Яскравий представник російської єврейської літератури — Ісак Бабель. Це не російський, а російський єврейський письменник. Ще один видатний представник — Еммануїл Казакевич, який був їдишським поетом, але перейшов на російську мову. Таких прикладів чимало, і це був теж окремий світ.
Почала з'являтися українська єврейська література. Варто згадати Леоніда Первомайського, чиї перші твори були на єврейську тематику. Він писав українською мовою для нас — євреїв, які вже були українськомовними. Починав так працювати, скажімо, Абрам Кацнельсон. Було чимало таких письменників, але, знову-таки, це все було знищено. Адже, якщо хочете писати українською — то для українців, будь ласка, а єврейські письменники хай пишуть їдишем для своїх читачів. Таким чином цей симбіоз був практично знищений і залишався тільки в окремих речах: скажімо, Абрам Кацнельсон в останні десятиріччя свого життя в Києві буквально пробив збірку власних перекладів з єврейської поезії. Йому довелося за це відмовитися від власного ювілейного тому вибраних творів. Це була частина людей, які, залишаючись євреями за менталітетом, були частиною української літератури: Кацнельсон, Семен Журахович… Мені вдалося їх усіх застати. У них була величезна проблема — не з ідентифікацією, бо вони вважали себе євреями й діячами української культури, — але не могли проявити себе. Вони могли це зробити лише так, як було дозволено в тих умовах. Це теж дуже цікавий світ. І вийшло, що Канович після Другої світової війни, оскільки він жив у Литві, зміг стати останнім представником російської єврейської літератури. Вона, по суті, на ньому закінчилася.
Тепер ми не маємо російської єврейської літератури. Є література івритом, є література, де хтось російською мовою може писати про євреїв, але це вже для російського читача, а не для нас. Якщо ми будемо читати як євреї, шукати твори для себе, то, швидше за все, читатимемо переклади з івриту, бо івритська література вже стала єврейською остаточно для всіх, хто хоче ідентифікувати себе власне з єврейством. Це теж відбулося. Є не дуже численні прояви літератури їдишем. Скажімо, Велвл Чернін, який є перекладачем української літератури й видав тут антологію єврейської поезії в українських перекладах, — один з останніх відомих їдишистських поетів. Таких людей чимало. Вони репатріювалися до Ізраїлю, але розвивають там їдишистську культуру. Я, до речі, вчив їдиш у людини, яка зараз є президентом Всесвітньої асоціації їдиш. Ходив на курси в Москві, які тоді були. Це був дуже короткий період, оскільки потім відкрилася репатріація. Більшість людей виїхали, і все стало абсолютно іншим культурним і політичним процесом. Але Канович був фактором того, що людина має бути зі своїм народом у найтяжчий культурний момент для нього, коли люди втрачають ідентичність. Ви не уявляєте, яку кількість людей він урятував від безнаціональності. Я таких знаю дуже багато.
Фото Олександри Антибури
А вони ще залишилися? Умовні радянські люди, які загалом самі стерли цю ідентичність із чиєюсь допомогою за різних обставин, для кого радянське важливіше, ніж етнічне чи національне походження?
Звісно, залишилися — у нас, в Ізраїлі, у Сполучених Штатах. Приклад стертої ідентичності можна побачити й в інших країнах.
Від побуту до…
Від побуту до державної діяльності. Таких людей неважко помітити. Не звинувачуватиму їх, бо це питання сімейного виховання, середовища, бажання бути таким, яким ти не є. Втім, знову-таки, висновок простий: якщо ти не відчуваєш близькості до власного народу, ніколи не наблизишся до іншого. Ти просто будеш ніким або імітуватимеш удаваний патріотизм, коли він буде вигідний, — так, як величезна кількість радянських євреїв у Росії за один день стали патріотами Росії. Для них це була просто лояльність до влади. Бачимо, що в результаті для багатьох це стало моральною катастрофою.
Водночас люди, які відчувають свою єврейську ідентичність, будучи вихідцями з України, часто стають тими, хто захищає українські інтереси на Заході. Бачимо таких чимало — і у США, і в Ізраїлі, і в європейських країнах. Коли я виступав перед українською громадою Сан-Франциско, там було дуже багато людей єврейського походження, які були українськомовними волонтерами. Я здивувався, адже ми мали зустрічатися з українцями, на що голова сказав: "У нас така громада. Дуже багато людей різного етнічного походження, які почуваються українцями і допомагають Україні". Я це побачив на власні очі. Як свого часу у Вільному університеті Мюнхена, куди приїхав на лекцію вже після 2014 року. Я багато разів виступав у Мюнхені (місто, яке можна назвати форпостом бандерівців, та ж штаб-квартира ОУН), перед українськими та єврейськими аудиторіями, і ніколи не бачив, щоб вони збиралися разом. І тут приходжу і бачу аудиторію: дітей та онуків ветеранів ОУН і єврейських жінок, які плетуть сітки, — з хвилі еміграції євреїв Радянського Союзу, які приїхали до Німеччини. Між цими людьми більше немає ніякого кордону, бо їх об'єднує Україна.
Якщо говорити про український єврейський світ, він сформований? Людина, яка почувається євреєм і водночас політично — українцем. Маю на увазі не індивідуальний рівень, а середовищний.
Думаю, цей світ почав серйозно формуватися після 2014 року. У контексті розмови про Кановича: він був одним з останніх письменників, який створив портрет литовського єврея. Литовський єврей — це людина, вкорінена в Литві. Вона говорить їдишем, ходить до однієї з трьохсот шістдесяти п'яти синагог Вільнюса. Водночас знає литовську мову, може володіти польською, перебуває в цьому середовищі. Вона може знати російську мову так, як її знають литовці чи поляки: це, умовно кажучи, друга чи третя мова. Те, що відбулося під час Другої світової війни, для литовського єврейства стало трагедією, бо це був розрив з усім цим, із вірою в симбіоз із литовським народом. Це надзвичайно важко загоювалося. До речі, литовські політики робили все, щоб загоїти ці рани. Вітаутас Ландсберґіс очолював марші пам'яті загиблих литовських євреїв, навіть тоді, коли можна було говорити, що ця громада вже практично перестала існувати як фактор.
Про українських євреїв я писав статтю в журнал "Сучасність" на початку 90-х. Український єврей — як рідкісний птах. Я казав, що проблема українського єврея в тому, що він живе у світі, де говорять російською мовою, а не українською. Для нього українська — це мова, яку він може вивчати у школі, але не чує її на вулицях. Це для нього не та культура, що відбувається в Україні, він є частиною не українського, а російського єврейства. Але що потрібно зробити, щоб виникло українське єврейство? Насамперед — щоб самі українці стали українцями. Якщо українець розмовляє російською мовою, читає російську літературу, вважає, що це його рідна культура, — чого вимагати від єврея, болгарина, румуна, кого завгодно? Якраз коли українці почали ставати українцями, євреї, які тут залишилися, почали ставати українськими євреями, говорити й писати українською мовою. Навіть якщо писали російською, вони все одно ставали частиною українського цивілізаційного мікрокосму, як і українці, які, залишаючись російськомовними, все одно зберігали зв'язок з Україною. Це очевидний факт. Є дуже багато людей, що сприймають себе саме як українських євреїв.
Коли ви читали "І нема заґратованим раю" українською (роман переклала Анна Бахтіна), як воно поєдналося — єврейський світ, російський оригінал, український переклад?
Я зрозумів, що Фінберг мав рацію, бо це український текст з єврейською інтонацією. І це саме єврейський оповідач. Коли читав Кановича польською, помітив те саме. Я ніколи йому не казав, що, попри фантастичну російську літературну мову, польською він мені звучить природніше.
Чому?
Бо Вільнюс говорив литовською і польською. Ніколи не сприймав Вільнюс як російськомовне місто, і герої Кановича для мене могли говорити їдишем, польською, литовською — але не російською. Коли ми читаємо романи Кановича, розуміємо, що його персонажі російською не розмовляють, бо не знають її.
Особливо з огляду на історичний період, описаний у романі.
Моя тітка, яка писала Кановичу листи, під час війни вела щоденник про їхнє життя в Казахстані. Моя мама тільки народилася, і це була розповідь про те, як її виховують бабуся та її сестри. Що здивувало у щоденнику: він написаний російською мовою. Втім, видно, що всі наведені діалоги з батьками — це переклад з їдишу. Вони сформульовані так, наче людина їх перекладала. Є молодша сестра, яка загинула в Голокост разом з їхніми батьками, і діалоги з нею не перекладаються, коли про них згадують, бо вони українськомовні. Дівчина вже була українськомовною, бо вони ходили з першого до восьмого класу до їдишистської школи, а з восьмого — вже до української. Це був період, коли єврейські школи закрили, а українські ще ні. Вдома взагалі говорили їдишем, але з дитиною, з молодшою сестрою — українською мовою. Їй навіть не спало на думку, що потрібно перекладати ці діалоги. Тож моя загибла тітка, бабусина сестра, для мене тепер завжди звучить українською. Теж цікавий момент перерваного процесу, якщо хочете.
До питання про український єврейський світ, а саме — про момент, пов'язаний із тим, що ніколи не треба здаватися. Про те, що потрібно здаватися, ми чуємо зараз звідусіль: мовляв, віддайте Донбас, і буде вам щастя.
Люди, які це говорять, насамперед самі позбавлені поняття про ідентичність. Вони сприймають будь-яку історію, що відбувається в світі, як оборудку. Й обпікаються, адже потім виявляється, що вони мають справу з тими, хто думає не про оборудки, а про ідеали. Це можуть бути фанатики, які живуть поза світом оборудок, у власному, захмарному світі — і будують своє життя, політичну поведінку, війну з погляду інтересів цього світу. Нині часто звучить: "Чому Сполучені Штати завжди виграють кожну битву, але ніколи не виграють війни у післявоєнний період?". Можливо, я знаю відповідь на це питання.
Чому?
Бо США як держава Нового Світу не вірять в ідентичність. Вони ніяк не годні повірити, що люди можуть ухвалювати ірраціональні рішення, пов'язані з тим, що вони прив'язані до своїх міст, землі, мови. Люди справді можуть бути комуністичними фанатиками, як у В'єтнамі, чи релігійними радикалами, як в Ірані. Їх не залякати смертю чи економічними проблемами, якими можна настрахати населення США, яке живе задля добробуту, бо в них абсолютно інше уявлення про те, для чого люди живуть. Воно може бути неправильним, але від цього нікуди не дівається. Чи має значення, правильне воно чи ні? Наше завдання, якщо ми є народом, — зберігаючи свою ідентичність, поводитися так, щоб світ став кращим, а не гіршим. Утім, це не скасовує факту, що можуть існувати народи, які у власній ідентичності готові захищати зло.
Хай там як, американська ідентичність існує — може, не територіальна, а якась інша?
Звісно, американська ідентичність націлена на успіх, добробут, розвиток, наукові досягнення. Однак Дональд Трамп — перший американський президент, який намагається пов'язати Сполучені Штати з англійською мовою. Мова ніколи не була частиною ідентичності США. Так, там говорять англійською, але в разі чого можна перейти на іспанську, якщо це дасть бажаний результат. Західне узбережжя США вже говорить іспанською мовою. Зустрічав там чимало людей, які відверто казали, що не знають англійської. Їм вона не потрібна, бо мільйони людей можуть спокійно спілкуватись іспанською. Є зворотний варіант. У знаменитому штаті Гаваї фактично втрачена полінезійська мова. Всі знають його туристичні принади, слово "алоха" на всіх туристичних проспектах. Але за кордонами цього слова немає мовної ідентичності. Хоча всі гавайські діти вивчають рідну мову бодай шляхом занурення, вони її не використовують. Немає літератури, зокрема поезії, бо задля американської мрії довелося перейти на англійську всім, хто в цьому штаті.
Якщо говоримо про Україну, за якими складовими ідентичності наше майбутнє?
Майбутнє України пов'язане з тим, що українці мають симбіоз ідентичнісних факторів. Це не тільки мова й територія, а й відчуття волі та справедливості. І з цього погляду ми повертаємося до ідеї притчі: хоч би якою мовою її промовляти, вона залишається єврейською. Так і українське завжди залишатиметься українським. Ми живемо в епоху, коли генерується український світ як цивілізаційна константа. Творчість Кановича доводить головний висновок ХХІ сторіччя: нація може зберегтися тільки тоді, коли вона створює навколо себе цивілізаційний світ. Не просто державу, яка має захищати його, а й світ, який має бути поясненням, чому і для чого ця держава існує.
