Віталій Портников. Фото: ФБ-сторінка Віталія Портникова
Так влаштована людська психіка
Вам кажуть, що ви лякаєте людей?
Кажуть.
Ви погоджуєтеся з цією тезою? Як на мене, ви завжди практично і прагматично аналізуєте ситуації.
Реалізм завжди лякає людей. Якби реалізм не лякав людей, не виникло б більшості світових релігій. Реалізм в тому, що ми не знаємо, що відбуватиметься з тобою після смерті. Люди бояться смерті. Це інстинкт нашого з вами існування. Ми навіть не хочемо про неї думати. А релігія дає відповідь на це питання. Кожна по-своєму. Люди тому й вірять. Не тому, що вони хочуть прожити праведне життя, а тому, що вони хочуть врятуватися. Вони бояться смерті і хочуть врятуватися. Той хто говорить їм "ти згрішиш і не врятуєшся", він їх лякає. І вони можуть поводитися більш чемно. І на цьому будується вся людська цивілізація. Той, хто говорить їм "релігія може вигадати всі варіанти порятунку", лякає їх, тому що позбавляє їх віри. І як людині з усім цим жити?
Люди впродовж всього свого існування намагаються знайти відповіді на ці запитання. Є величезна кількість питань, на які ми шукаємо відповіді впродовж всього життя. Ми дивимося в небо і розуміємо, що там така кількість галактик, що Земля – це просто одна малесенька планетка в малесенькій зоряній системі. А за нею – неймовірні світи, обсяги, швидкості. Але ми про це не думаємо, бо наш мозок не здатен це осягнути. Тільки люди, які займаються цим професійно, це аналізують. Просто тому, що це їхня діяльність. Астрономи займаються космічними науками, намагаючись осягнути те, як існують галактики. Але це дуже невелика частина людей. Людство, з одного боку, намагається потрапити в космічний простір, а з іншого – неймовірно побоюється всього, що з ним пов’язано. Так влаштована людська психіка.
"Моя захисна реакція – продовжувати нормальність"
І багато хто скаже, що цей захисний механізм психіки – це відштовхування страшної реальності. Це частина норми.
Так. Це частина норми. Так само, як частиною норми є і те, що ми пам’ятаємо про наших близьких, які від нас пішли. А потім ми якось намагаємося жити з цими втратами. Але вони все одно в нас. І ми дивимося на ці фотографії та відео людей, які були поруч з нами. Але ми з цим якось живемо. Не кожна людина вміє в момент такої втрати сказати собі: я буду в такому тяжкому стані рік-два, а потім прийду до норми, мені просто потрібно пережити цей стан. Як правило, люди просто живуть і думають, що ця скорбота буде з ними все їхнє життя. Але потім вона якось зникає. І це таж абсолютно очевидна річ – люди не займаються самоаналізом. І це теж, до певної міри, захисний бар’єр.
Моє уявлення про реальність – треба йти вперед. Я завжди вважаю, що в будь-якій ситуації я маю йти вперед. 24 лютого 2022 року я був у Львові. І це теж був до певної міри випадок. Я приїхав до Львова, усвідомлюючи, що на порозі велика війна. Мені потрібно було перевірити, як працюють наші резервні студії. Мені потрібне було постійне житло на випадок, якщо я буду приїздити з Києва сюди працювати. І 24 числа я мав вилітати зі Львова до Києва тим рейсом, який вже не вилетів. Але коли я зрозумів, що все почалося, коли я не від вибухів, а інтуїтивно прокинувся о 5 ранку, я зрозумів – треба сідати і працювати.
О 9-тій ранку колега вже теж приїхав із Києва, і я йому сказав, що перш, ніж йти до офісу, нам треба піти і поснідати. Просто поснідати. Так, як ми це робимо кожного ранку. Випити капучино, з’їсти свої бутерброди чи сирник і йти працювати. Але не працювало нічого, і ми знайшли одну-єдину кав’ярню, яка працювала. Одна-єдина на все місто. І це теж була моя захисна реакція – продовжувати нормальність.
Тому я не вважаю, що я когось лякаю. Бо я сам не лякаюся. Але я не живу в ілюзіях, і не хочу, щоб інші в них жили. Якщо ти не живеш в ілюзіях, ти можеш врятуватися. До мене підходило багато людей в перші місяці війни і говорили, що слухали мої попередження. Бо я казав, що буде велика війна. Казав, що може бути величезна кількість біженців. Я про все це говорив в ефірах. І хтось зняв собі вчасно квартиру, хтось перевіз бізнес зі своїми працівниками. Люди змінили своє життя в найбільш складних умовах і на тих територіях, які першими зазнали удару. А я думав про тих людей, які не хотіли так думати, які вважали, що нічого не відбудеться. І вони просто могли не встигнути.
І частина з них не встигла…
Якщо я розмовляю з аудиторією, я несу перед нею відповідальність. Я не говорю щоразу, що війна за кілька тижнів закінчиться. Але я й не кажу, що вона не закінчиться. Я говорю про те, що завжди є умови того, що щось відбудеться поза прогнозами і політичними розрахунками. Таке життя. Ми можемо зустрітися або з радістю, або з горем непередбачувано. Але як журналіст, я працюю з передумовами. В даний момент немає передумов. Значить, треба навчитися жити в цих умовах. Наша проблема в тому, що люди не бажають жити у війні. У нас кожен по-своєму цьому пручається, думаючи, що це скоро закінчиться, і !я не маю робити нічого такого, ніби це не закінчиться".
Зараз і жити!
Часто люди запитують, а коли жити?
Зараз і жити! Якщо ви хочете іншого життя і вважаєте, що це не життя, ви можете не знаходитися в країні, яка зараз в такому стані. Не потрібно себе обманювати. Якщо для вас життя – це щось більш насичене, без ризиків, без бомбардувань, без відсутності серйозних перспектив, то це життя вас не влаштовує. Відповідно, ви шукаєте інше життя на чужині. В цьому немає нічого поганого, якщо ви на час війни не можете так жити, не можете до цього життя прилаштуватися. Але якщо ви хочете бути тут, ви прилаштовуєтеся до життя, яке тут. Якщо, приміром, ви живете в країні, в якій +40 влітку, ви живете під кондиціонером. Якщо ви не можете так жити, ви їдете туди, де +18. Змінюйте місце проживання, тому що ви не можете це винести. А якщо можете, тоді ви живете. Все абсолютно логічно.
І лікар, і журналіст – професії, пристосовані до війни, не менше, ніж військові
На одній з публічних дискусій правозахисниця, нобелівська лауреатка Олександра Матвійчук наводила свій приклад. Вона з 2015-го року документує воєнні злочини росіян. І вона зауважує, що коли вона на ефірах ще з 2015 року розповідала про ці речі, люди не хотіли цього слухати, закривалися від цієї інформації, немов би цієї війни не існує. Вони просто ухвалили для себе рішення – думати, що цієї війни немає, коли вона є.
І це призвело до певних політичних результатів у 2019 році. Щодо журналістів. Я виступав у Львові перед лікарями – власниками найбільших медичних бізнесів в Україні та лікарями, які у них працюють. Я їм говорив, що для представників наших з вами професій взагалі немає жодних проблем. Лікар точно розуміє, що він робить під час війни чи під час пандемії. Бо це його робота. І це його обов’язок. Що означає, я не працюю, бо війна? У журналіста те ж саме. Вирій новин, треба оцінити, проаналізувати, говорити з аудиторією. Це наш професійний час. Але ж ми говоримо про наших пацієнтів. Про тих людей, у кого інша ситуація. Про тих, хто звик себе реалізовувати в мирний час. І лікар, і журналіст – це професії, пристосовані до війни, не менше, ніж військові. А є люди, у яких життя до війни не пристосоване. І з ними потрібно вести діалог, щоб вони розуміли ситуацію.
Вони хочуть жити вчора і завтра
Мені здається, що нині немає тієї комунікації, яка б визначала роль кожного під час війни. А це опора для людей, коли вони розуміють, що вони роблять. Не обов’язково бути лікарем чи журналістом. У багатьох є просто відчуття перечікування.
Звичайно. Є люди, які знайшли своє місце. І не тільки в армії. Є волонтери. Є люди, які продовжують існувати в громадянському суспільстві, вони підтримують армію та життя власних громад. А є люди, і їх більшість, які просто хочуть це пережити. І щоб це припинилося. І коли їм говориш, що потрібно жити сьогодні, їх це дратує, бо вони не хочуть жити сьогодні. Вони хочуть жити вчора і завтра. А в тому то і фокус, що так не буває. У мене психологічні механізми влаштовані таким чином, що я не знаходжуся в цій точці. Психологічно. Я завжди перебуваю в майбутньому. В точці майбутнього.
"В моєму житті було кілька таких епізодів, коли я міг зустрітися з собою майбутнім"
В якому майбутньому ви перебуваєте? Бо часто ми чуємо поради, що треба жити і планувати життя, наприклад, до вечора.
І в близькому, і в далекому. Коли я перебуваю на якійсь події, я вже подумки на іншій, наприклад, на інтерв’ю, яке відбудеться за годину. Я його продумую. А ту подію, на якій я перебуваю зараз, я продумав зранку. Я постійно перебуваю в точці, в якій я буду. Саме так я планую і наступні роки. Мені потрібні варіанти мого життя через кілька років. Саме тому я планував варіанти, як я буду жити у війні.
Пам’ятаю, як колись я забронював готель на Лазуровому узбережжі в Ніцці. Але потім я приїхав раніше у справах в передмістя Ніцци. І коли я проходив повз цей готель, я побачив себе, який буде там уже зовсім скоро. Я потрапив на зустріч з собою через кілька тижнів. Можливо, ми не завжди можемо зустрітися з собою майбутнім, бо ми не перебуваємо в тому місці. Я там був, і це було цікаво – побачити себе з келихом вина, який сидить на терасі й дивиться на море. В той час, як я просто проходив повз цей готель, в якому поки що не мешкав. В моєму житті було кілька таких епізодів, коли я міг зустрітися з собою майбутнім.
"Я себе абсолютно комфортно почуваю в будь-якій реальності"
І не розчаровуватися, якщо з якихось причин ця подія не відбулася.
Не відбулася, значить, перенеслася. Можливо, це була ілюзія. Це теж може бути. Так само я бачу себе і в минулому. Я реально бачу себе, як я проходжу, приміром, через Львівську площу повз будинок, в якому я в дитинстві сидів на балкончику і записував в зошит, як ходить другий трамвай. Я дуже любив стежити за трамваями. І я себе бачу. Я вітаюся з собою 55-річної давнини. І йду собі далі. Я знаю, що в минулому нічого не змінилося, і я знаю, що буде в майбутньому. Тому я себе абсолютно комфортно почуваю в будь-якій реальності. Це кінематографічний прийом, але він дещо і заважає. Я був нещодавно у Львові, коли там були обстріли. І я розумію, що треба швидко вийти, але ж я маю вдягнутися. Я маю добре виглядати. Я маю абсолютно виважено йти швидким, але впевненим кроком. Я не стверджую, що це норма. Але таке кінематографічне ставлення до себе закладене на підкірці.
Наш моральний стан, як суспільства, залежить від того, що ми бачимо і чуємо в інформаційному просторі. І оці емоційні гойдалки вони великою мірою присутні.
Звичайно. Але ще більш небезпечно, коли те, що ми бачимо і чуємо в інформаційному просторі, не відповідає нашому реальному життю. І якщо воно розходиться, це теж катастрофа. Весь час під час цієї війни мене просять прокоментувати чиїсь слова. Мені абсолютно не цікаві слова! Мені цікаві дії і факти. Виходить людина, навіть якщо це президент будь-якої країни і говорить якісь слова. Але ж питання в тому, що вона робить. От у Путіна були слова під час звернення в ніч з 23 на 24 лютого 2022 року. Він збирався все це закінчити за три дні. Можливо, не лише росіяни були в цьому впевнені, а й якийсь умовний Сі Цзіньпін.
Вони вірили в слова
А можливо й частина американської еліти…
Тому що вони вірили в ці слова. А виявилося, що його можливості і плани не збігаються з тим, що він може зробити реально.
Мені здається, що оця історія з трьома днями в суспільному дискурсі недооцінена. Були проміжні перемоги, було багато втрат, але саме оцю історію ми не відчуваємо, як якесь досягнення. Ці проміжні перемоги треба не святкувати, а хоча б якісь заруби ставити.
Звичайно. Це дуже важливий момент. Але. Йому не вдалося зробити це за три дні. І багато хто вважав, що він зробить з цього висновки. І все це припиниться за три тижні. А він пішов далі: те, що не вдалося за три дні, я зроблю за три тижні; те, що не вдалося за три тижні, я зроблю за три місяці; те, що не вдалося за три місяці, я зроблю за три роки. Подивимося, що буде за три роки. Те, що йому не вдасться зробити за 3 роки, він буде робити за 13-ть чи все ж зупиниться? Де, той висновок, який він мав зробити ще в березні 2022 року? Ця людина вірить в те, що час на її боці. І це теж віра. Це не пов’язано з якимись абсолютно конкретними критичними планами. І це теж треба розуміти, коли ми говоримо про наміри Кремля.
Перемога – це зірвати плани ворога
Наш моральний стан залежить і залежатиме від того, що ми назвемо Перемогою.
Не від того, що назвемо Перемогою, а від того, що ми собі будемо уявляти, як Перемогу.
Що ми приймемо, як суспільний консенсусний договір? Що таке Перемога?
Я ще з 2022 року говорю про те, що Перемога – це зірвати плани ворога. Зірвати плани ворога – це зрозуміти, чого ворог бажає. Якщо ми бачимо, що ворог хоче окупувати Донеччину, ми не можемо зірвати його плани. Ми зазнали поразки. Якщо ми розуміємо, що ворог хоче знищити Україну, і йому це не вдалося, значить ми перемогли. Я не бачу можливостей у Путіна знищити українську державність. Це ми тільки самі можемо зробити: зневіритися, піти на поступки Москві, почати шлях в іншому напрямку. Якщо Україна залишається, як суверенна держава, значить вона знаходить своє місце в сім’ї суверенних народів Європи, значить Путін зазнав поразки. Але якщо ми запитаємо себе, чи вийшли ми на кордони 1991 року, ми можемо відчути себе переможеними. Це питання комунікації. Якщо ми перед суспільством ставимо завищені очікування, а потім дивуємося, чому воно впадає в депресію, то це наші проблеми, це не проблеми ворога.