Ілюстративне зображення із сайту Pixabay
1 квітня вийшла друком ваша книжка "Легке дитинство. Як навчитися бути батьками-гедоністами". Ви писали її довго і почали ще до початку повномасштабного вторгнення?
Так, це правда. І, мабуть, у цьому й полягає моє певне хвилювання, адже назву я придумала ще до війни. Звісно, я добре розумію, що дитинство наших дітей дуже змінилося, як і саме батьківство, і що війна вносить багато небажаних коректив, які можуть змінювати погляд на дитинство. Але ми порадилися й вирішили залишити назву, бо гедонізм потрібно шукати навіть у такі важкі часи. У цьому є певний ресурс, якщо вміти знаходити задоволення від життя. Ми не можемо відкласти життя на потім, так само як і дитинство наших дітей, якщо вони вже народилися. Тому один із можливих виходів із цих обставин – навчитися виховувати дітей із задоволенням, щоб вони потім не скаржилися на своє важке дитинство, як іноді це робить попереднє покоління. Звичайно, у кожного покоління є свої складнощі, і нинішнім дітям випала дуже важка війна. Але, знаєте, моя мама – я вважаю її дуже гедоністичною жінкою – на жаль, померла торік, але дожила до 95 років і пережила Другу світову війну ще дитиною. Вона була великою життєлюбкою й оптимісткою. Тому мені здається, що, можливо, саме війна вплинула на усвідомлення: жити потрібно радісно, жити потрібно із задоволенням, не варто собі відмовляти в певних речах, бо щось може так і не статися. Тож і в батьківстві, я вважаю, теж можна знайти задоволення.
В мережі я помічаю досить наполегливий і стійкий образ страждання людей віком 30+. Є, зокрема, ті, хто народився у 90-х, які постійно звинувачують батьків. Ми ходимо до психологів, платимо гроші, щоб розібратися зі своїми дитячими травмами, яких нам нібито завдали батьки. Водночас старше покоління, яке також активно присутнє в мережі, починає з цього кепкувати, перетворюючи це на меми й жарти. Якщо щось пішло не так – значить, відповідальність на батьках, бо вас у дитинстві травмували. Чи бачите ви таку закономірність? І наскільки вона взагалі коректна? Адже існують ці тези про те, що всі ми родом із дитинства і несемо свої травми через усе життя. Як ви бачите цю картину?
Мені здається, це вже певною мірою мейнстрім – скаржитися на власних батьків, приписувати їм відповідальність за травми, іноді навіть доволі надумані. Хоча, безумовно, є травми справжні. Особливо зараз, у час війни, ми гостро усвідомлюємо, що таке непоправні втрати, які і є травмами. Водночас варто пам’ятати, в яких умовах жили наші батьки, особливо якщо йдеться про 90-ті роки. Це були дуже складні часи: період бандитизму, мізерних зарплат, які люди намагалися компенсувати хаотичною торгівлею. Хтось їхав до Польщі продавати праски, хтось привозив із Туреччини шкіряні вироби тощо. І часто це були добре освічені люди, які змушені були йти на своєрідний дауншифтинг, щоб просто вижити. Тому нам, як дітям, важливо усвідомлювати, чого це коштувало нашим батькам, і що вони діяли не з позиції байдужості до дитини, а навпаки – з бажання, щоб їхня дитина жила краще, ніж вони самі. Можливо, саме тому вони іноді не додавали уваги. До того ж варто враховувати: це покоління не було привчене до ніжності. Це, по суті, перші люди, які почали звертати увагу на родину. До них домінувала інша установка: все заради держави, заради колективного.
Вони намагалися приносити щось у родину, забезпечити її, але до культури ніжності ще потрібно було дорости ментально. Тому якщо вони чогось не додали, це варто розглядати в контексті тих історичних умов. І ще важливо розуміти, що ми маємо справу з потужною трансгенераційною травмою. Наприклад, у книжці я розглядаю харчове насильство як один із її проявів: коли продукти не викидали, а переробляли навіть зіпсовані, наприклад з кислого сиру робили сирники. Це не тому, що люди були поганими, а тому, що вони діяли в межах успадкованої парадигми. Сучасні ж мілленіали, покоління, про яке ви говорите, мають уже інші характеристики: вони вимогливі, відкриті, орієнтовані на спілкування, їм близький нетворкінг. Вони формують для себе нову картину світу. Але іноді, коли відповідальність важко взяти на себе, її простіше перекласти на когось іншого, наприклад, на тих, хто нібито травмував у дитинстві. І тоді це може ставати виправданням для бездіяльності.
Це ж інфантильність, правда?
У певному сенсі – так. Але мені здається, що ці люди вже подорослішали, і є навіть більш інфантильне покоління. Наступне покоління – зумери – виросло вже в умовах пандемії, фактично в цей період відбувалося їхнє становлення, а також у час війни. І вони, мені здається, більш соціально неактивні. Не хочу узагальнювати, бо звісно, є дуже активні, завжди є різні люди, але помітна тенденція до певного відокремлення. Їм більше подобається працювати віддалено з дому: вони не дуже прагнуть виходити в офіс і багато спілкуватися. Тому кожне покоління може сказати, що має свою травму, своє складне дитинство. Але щоб воно не було таким, ми, як батьки, можемо додати більше радості, запропонувати новий погляд на дитинство, спробувати його переосмислити.
Водночас тут є інша проблема. Сьогодні існує дуже багато літератури, і я, власне, теж долучилася до цього списку, і через це складно обрати якийсь один стиль виховання, який здаватиметься ідеальним. Адже діти народжуються різними, і універсальної інструкції просто не існує. Коли мене на інтерв’ю просять дати поради, я відповідаю: я не знаю ваших обставин, тому не можу дати універсальну рекомендацію. Моя порада – звернутися до психолога і розібратися, що саме підходить вам. Бо не всі поради універсальні, не кожен підхід підходить кожному. Тому важливо усвідомлювати власний шлях і особливості своєї дитини. І в книжці я намагалася створити радше спільне поле, в якому можна знайти щось своє, а не давати жорсткі, універсальні настанови. Намагалася цього уникнути.
.jpg)
Катерина Гольцберг. Фото: facebook
А чи можна взагалі підготуватися до батьківства? Чи існує якийсь універсальний механізм? Окей, можливо, не універсальний, можливо, навіть персоніфікований. Коли ми, наприклад, готуємося до батьківства, перевіряємо гормони, закриваємо дефіцити певних елементів, паралельно йдемо до психолога та починаємо з цим працювати.
У мене навіть є глава, присвячена тому, що буває "до дітей". До дітей бувають стосунки. І саме ці стосунки дуже часто можна спрогнозувати: як вони розвинуться після народження дитини. Адже дуже часто, і я про це пишу, ми навіть на перших побаченнях брешемо один одному. Ми не говоримо про власні налаштування, не говоримо, що з нами не так. Я вважаю, що на першому побаченні не треба хвалитися, підносити себе в якомусь прикрашеному вигляді. Треба казати правду. Наприклад: я не хочу мати дітей; або я хочу мати дітей пізніше; або я хочу трьох дітей. Але люди підлаштовуються один під одного, і через це входять у шлюб із певною брехнею. І ця брехня потім дуже впливає саме на дітей. Наприклад, візьмемо найпростіше: безлад чи порядок у домі. Що для мене є безладом? Нерівно покладена річ – це вже безлад? У людей виникає ілюзія, що інша людина така сама, як я. А виявляється – ні, ми дуже різні. І потім через такі дрібниці починаються сварки. Діти живуть у цьому світі сварок.
Це не означає, що при дітях не можна сваритися. Можна. Але точно не можна ображати одне одного і знецінювати. Але ми сваримося при дітях, і діти усвідомлюють цю різницю. Вони все одно щось обирають для себе, і їм іноді дуже важко зробити цей вибір. І тоді в них з’являється тривожність: наприклад, дитина влаштувала безлад, і батьки через це сваряться, бо комусь важливо, щоб усе лежало по своїх місцях. І це може закладати основи цієї тривожності. А ми, батьки, так і не усвідомлюємо, що просто не підходимо одне одному. Я не кажу, що треба дуже довго обирати. Але важливо казати правду. Ця правда потім допомагає уникнути розчарувань у подальшому — одне в одному. І, можливо, розлучень.
Отож, можна так, говорячи правду, і не дійти до моменту батьківства. І, думаю, саме це й лякає людей.
Це й лякає. Але правда все одно вилазить. І доволі швидко. Зараз я бачу таку кількість розлучень із такими сварками через дітей, що, чесно, іноді здається: краще б цього взагалі не було. Я, звичайно, усвідомлюю політику, за якою народження дітей стає питанням держави – тому що люди не дуже хочуть народжувати. Бо це іноді настільки фінансово і психологічно важко, що треба мати дуже багато різних ресурсів. І люди цього уникають. Тому ви маєте сказати всю правду – і тоді, можливо, дітей узагалі не буде. Але те, що потім із таких шлюбів виходять дуже травмовані діти, це правда. Тому що, чесно скажу, іноді я навіть кажу: розведіться й будьте нормальною парою батьків, ніж залишайтеся дуже ненормальною шлюбною парою, яка травмує дитину своїми сварками, знеціненням, ігноруванням. І це все одно доходить до дитини – як до кінцевого реципієнта.
Мені здається, що ідеально виховати дитину неможливо, тому що ти передусім виховуєш себе, і сам уже приходиш із власними "тарганами" в голові, зі своїми проблемами. От батьківство – це, власне, що?
Є така, можливо, нова формула, за якою батьківство – це здатність до рефлексії, тобто до усвідомлення, що може відчувати інша людина, яку я дуже люблю, безумовно люблю. А ми часто просто йдемо в зовсім інший бік. Колись до мене приходила вагітна клієнтка і казала, що ніколи не буде кричати на дитину. А потім вона прийшла уже п’ять років потому і сказала: "Ви знаєте, з першою дитиною все вдалося, а зараз, коли з’явилася друга дитина, я кричу на першу, бо прорвало мою маму в мені саме зараз". Розумієте, іноді в бажанні піти в інший бік ми все одно залишаємося в тій самій клітці. Треба йти зовсім перпендикулярно, тоді воно буде працювати. Тобто треба виробляти власне батьківство, не треба нікого копіювати й не треба нікому заперечувати власне батьківство. "Я не буду як мама" – це теж погано. Треба виробляти власну парадигму батьківства. Я, як людина, точно виховую власних дітей не так, як моя мама, але й не навпаки.
Є якісь речі, які я передаю так само, і я не можу відмовитися від власного дитячого досвіду. Тобто щось мені все одно подобається з того, що робила моя мама: вона привчала мене читати, і мені дуже хочеться, щоб мої діти теж читали. Але це не завжди вдається. Мама клала мені книжку, тоді ще не було телефонів і мобільного інтернету, і в мене розвага була одна – читати. Тому це працювало. Зараз це може не працювати, і потрібні інші інструменти. Це саморефлексія, коли я усвідомлюю: а як це могло бути, і починаю виробляти цю лінію, абсолютно унікальну лінію власного батьківства. Тому схожих не буває. Мені, знаєте, колись розповідали історію, що дочка маминої подруги – така ідеальна. А зараз є інша парадигма – мама мого друга, яка дозволяє йому сидіти в інтернеті до другої ночі, не забирає гаджети, дозволяє їсти некорисну їжу, гуляти, коли він хоче, не робити уроки і так далі. Тобто така ідеальна мама, яка просто все дозволяє.
Тому, звичайно, ми не можемо наслідувати чийсь досвід, оскільки у нас може бути ненормотипова дитина, у нас може бути дитина з якимись особливостями характеру, темпераменту. Ну як ми можемо зробити з людини лідера, якщо вона взагалі цього не хоче? Тому ми маємо, як пазли, збирати цей килим свого життя. І знаєте, є такі, можете загуглити, дзен-пазли. Ніколи не бачили дзен-пазли? Це білі пазли. Там немає жодних зображень, і їх треба підбирати. Це звучить як знущання – пазли без зображення. Але це дуже цікаво. Ти ніколи не знаєш, де яка лінія проходить, і просто маєш потроху, як із миски, нанизувати.
Іноді щось не вдалося. І не треба себе картати. У нас ще й суспільство дуже погано на це налаштоване. Воно завжди мамам вкаже, що вони роблять не так, що нас так не виховували, що у вас невихована дитина тощо. І оце суспільство, яке й досі хоче виховувати чужих дітей, дуже впливає і на свідомість мами, яка думає: боже, я жахлива мати, я там щось не роблю, як інші роблять. Мені здається, що підлаштовувати своє батьківство треба під власні цінності, темперамент і налаштування власної дитини. І, можливо, навіть під якісь такі особливості взаємних стосунків, які в процесі вимальовуються, бо вони все одно будуть унікальними. Ми не можемо брати чийсь конкретний досвід, ми маємо вимальовувати свій. Тому, можливо, порадитися з конкретним психологом, якому людина довіряє, в цій ситуації буде краще, ніж тонни літератури. Хоча я в книжці зробила таке зауваження, що книжка не дає порад, вона радше про розуміння процесів.
Мені здається, що говорити про дитинство в час, у якому ми живемо, неможливо без прив’язки до війни. Я – соломама, я розлучилася з батьком своєї дитини, і фактично майже одноосібно дбаю про дитину. Так склалося, що в мене немає батьків, бабусь і дідусів. Тобто виходить так, що є я, і я одна людина, яка має тримати на собі все це: і побут, і виховання, і все, що дитина приносить у життя. Так, мені дуже допомагає "виховання всім селом": у мене є фантастичні друзі, які часто беруть на себе цю функцію. Але очевидно, що це не так регулярно і не так системно, як у великій родині, бо вони не зобов’язані це робити. І тут для мене виникає ще одне питання про нові моделі сім’ї, які ми зараз вимушено створюємо. Я знову одружилася, мій чоловік зараз на фронті, і в нього прекрасні стосунки з моїм сином. Але я розумію, що це все одно дуже нова й складна для нас реальність. Ми фактично не знаємо, як вибудовувати взаємодію з дітьми, коли ти соломама, солобатько чи солобабуся. Ми опиняємося в умовах, де змінюється сама структура батьківства, і нам доводиться шукати нові моделі поведінки. Це теж індивідуальна історія, і тут неможливо вибудувати жодної універсальної системи?
Незважаючи на те, що вже чотири роки триває війна, процеси, про які ви говорите, існували й поза війною. Наприклад, у світі вже давно є поняття бінуклеарної родини. Це родина, що утворюється з двох родин, які розпалися: люди можуть входити в нові союзи, приводити туди власних дітей, народжувати спільних. Чесно скажу, я живу саме в такій родині. У мого чоловіка є діти від першого шлюбу, у мене є донька від першого шлюбу, і є спільна дитина. І дитині іноді буває непросто зрозуміти, хто кому ким доводиться, але він поступово це усвідомлює. Так само існує феномен соломам. По всьому світу їх доволі багато, бо іноді жінки приходять до розуміння, що єдина опора в житті – це вони самі. Це теж певний світовий тренд. Є й чоловіки, які виховують дітей самостійно, іноді звертаючись до сурогатного батьківства. Тобто різноманіття сімейних моделей у світі існувало давно. Є й особлива ситуація, коли батько наче присутній у житті дитини, але фізично поруч його немає. Це теж ускладнює виховання. Водночас є приклади, як-от Гліб Бірюков, який написав книжку своїй донечці, перебуваючи на фронті, намагаючись таким чином бути поруч і взаємодіяти з дитиною на відстані. Тобто ми говоримо про дуже велике різноманіття сучасних родин. Є загальні риси таких ситуацій, але є й різні моделі підтримки. Ви згадали, що у вас є друзі, які можуть підхопити й допомогти – це надзвичайно важливо. Я завжди кажу мамам, які певний час залишаються без близької підтримки, не боятися просити про допомогу – у друзів, родичів, сусідів. Люди зазвичай відгукуються: їм важливо й приємно бути корисними, і вони допомагають, якщо мають можливість. Це навіть формує невеликі спільноти, де одна мама може на певний час підтримати іншу. Мені здається, що це вже сучасна норма – бачити, коли хтось потребує допомоги, і не боятися, якщо ти сам у цій позиції, просити про неї. Так, ми звертаємося до конкретних людей, але загалом це створює відчуття спільноти, де ми можемо "всім селом" вирощувати дітей. І це не є чимось негативним. Адже кожна людина так чи інакше впливає на дитину, передає їй певні смисли, досвіди, наративи. А дитина вже потім співвідносить це з цінностями найближчих людей – мами, тата, якщо він поруч, – і формує більш широкий погляд на світ.
