Ілюстративне фото із сайту Pixabay
В якому стані книжка?
Вона друкується. До кінця березня вже вийде. Є передзамовлення.
Ми постійно мусимо доводити і собі, і іншим, що ми хороші батьки. Це багатьох стосується?
Багатьох. Покоління міленіалів (люди, народжені приблизно з початку 1980-х до середини 1990-х або початку 2000-х років – ред.) більш тривожні. Вони живуть парадигмами відмінника, не маючи права помилитися, злитися на дитину. Але ми маємо свої почуття, ми живі здорові люди, ми не можемо бути ідеальними. Важливо говорити про позитивне батьківство, що з дітьми може бути нормально і легко, що вони можуть розвиватися навіть тоді, коли ми не розвиваємо їх навмисно. Легко буде тоді, коли ти сам на це налаштований, як на нормальну ситуацію. У нас взагалі прийнято в інформаційному просторі писати про жахи більше, ніж про щось хороше. У нас не прийнято дякувати людям за хороших дітей. А це і приємно, і надихає. Підхід може бути абсолютно різним до батьківства. Є дуже багато стилів виховання. Але це індивідуальний шлях, коли їм добре, комфортно, коли вони відчувають себе щасливими батьками. У нас дуже багато страхів поряд із дитинством. Ця відповідальність може бути делегована в якийсь момент і дитині. Тоді народжується фрустраційна толерантність, коли дитина здатна впоратися із викликами, які виникають у неї щодня, вона не знецінює себе після програшу, намагається далі грати, не стає тривожною, в неї не з'являються якісь компульсії, пов'язані з цією тривогою. Нам все одно доведеться відпустити дитину у свій власний простір, де вона буде влаштовувати його не так, як ми це робили.
Наскільки наше сприйняття нашого власного дитинства переноситься, перекладається і впливає на наші страхи і стереотипи стосовно дитинства наших дітей?
Тут не те впливає, як ми сприймаємо власне дитинство, а те, в якому контексті ми його згадуємо. Якщо нам треба згадувати погане, ми можемо згадувати погане. Якщо ми хочемо згадати щось веселе, прикольне, згадуємо щось веселе. Тут контекст має значення, а не самі спогади. Бо спогади підтягуються під контекст. Є неіснуючі спогади. Людина починає бачити це під іншим кутом, що в неї було погане дитинство. Іноді воно переростало в якесь "занадто" щось. І ми запам'ятали це "занадто". А якесь тепло ми можемо випустити зі своєї уваги і його не бачити. І питання "з якої позиції робила це мама ваша?" дуже часто допомагає людям подивитися із вдячністю на речі. Книга "Легке дитинство…" написана на противагу важкому дитинству.
Як можна поєднувати непростоту, періоди дискомфорту, періоди фрустрацій, розчарувань, невдач?
Люди хочуть догодити дітям в усьому, купити все, що є у інших. Але ж можна не купити, навіть якщо у всіх в класі є?! Ви можете сказати, що це такі правила вашої родини. У вас можуть бути інші правила, ніж у всіх.
Каже дитина: "А ти мама не така"...
А чому не сказати: "Так, я не така. Я цим пишаюсь. Я довго йшла до цього, щоб бути не такою". Погана мама… Це може сказати будь-яка дитина своїй матері, це може бути в будь-який момент. Іноді це маніпуляція, яка спонукає батьків щось таке зробити, щоб довести, що я хороша. Іноді визнати, що я не можу в цьому місці бути такою, як ти хочеш. І для мене хороше – це не те, що для тебе. І змиритися із цим. Тому що фрустраційної толерантності іноді немає у самих батьків. Вони не можуть визнати, що можуть не подобатися, що дитина може злитися на них, може погані слова казати. Це треба витримати.
Ви погані батьки в декількох випадках:
1. Коли б'єте свою дитину. Бити дитину не можна. Вона жодними діями не заслуговує побиття;
2. Не можна дитину ігнорувати. В нас є лайтова версія покарання для багатьох батьків – я тебе не помічаю, ти для мене не існуєш. Але це жахливо. Іноді навіть діти кажуть: "Краще б мене били, ніж не помічають";
3. Знецінення. Туди може входити газлайтинг (форма психологічного насильства та маніпуляції, метою якої є змусити людину сумніватися у власній адекватності, пам'яті та сприйнятті реальності.
Маніпулятор систематично заперечує факти, бреше та перекручує події, змушуючи жертву думати, що вона "божеволіє" або занадто емоційна – ред.). Ми знецінюємо, не помічаємо досягнень, весь час порівнюємо з іншими дітьми. В цьому випадку ми стаємо токсичними батьками. І не помічаємо переваги власної дитини. У нас теж дуже прийнято розвивати дефіцитарність (стан нестачі, недостатності або порушення функціонування чого-небудь (ресурсів, навичок, почуттів), що створює труднощі в реалізації здібностей, саморозумінні та адаптації – ред.). Не те, що вдається. От не вдається математика, тоді буде репетитор. Музика вдається? Так найміть репетитора з музики. Нехай у дитини буде успіх десь. А ми розвиваємо дефіцитарність, а математика підтягнеться. У мене дуже багато є неймовірних дітей, дуже розумних, свідомих, які класно малюють, але мама хоче бачити лікаря. А вона талановита і це треба помітити.
Якщо б ми розвивали те, що вдається, в нас менше було б нещасливих людей, які працюють на роботі, яку вони не люблять, яка їм стає поперек горла, тому що хтось так хотів. Іноді діти хочуть, щоб мама трошки натиснула. "Мені було б легше ухвалити рішення, бо самому дуже важко його обрати. Мені потрібна підтримка в рішенні, бо я сумніваюсь". І якщо б мама була більш впевненою і сказала мені: "Це твоє", мені було б легше. А вона каже: "Ти сам обирай, я не буду на тебе тиснути". І виходить, що дитина ще більше сумнівається. Це про спрямування, ми ж знаємо переваги власних дітей. Іноді ми розвиваємо те, що не вдається. І ще більш фруструємо себе, як батьків. Бувають якісь обмеження і ми маємо їх визнати, а не тільки боротися. Але з чимось можна боротися, щось можна спонукати, бо ми теж можемо завмерти, що нічого не вдається, нехай так і буде. Завжди є щось, що вдається. Просто ми шукаємо не там. І тоді виходить розчарування у всіх: у дитини в собі, у батьків в дитині і у дитини, що батьки в ній розчаровані. Якісь підштовхування ми все одно робимо. "Я тебе підстрахую, буду поряд, завжди готова дати пораду". Залишитися в хороших стосунках з дітьми дуже важливо.
Катерина Гольцберг. Фото: facebook
Бути подругою своїй дитині неможливо, тому що це неможливі абсолютно стосунки. В нас є ієрархічні стосунки "батьки-діти". Рівність породжується тільки тим, коли дитина вже має власні досягнення. Але це все одно не дружба, як дружба. Я можу ділитися із подругою чимось інтимним. З мамою не завжди це виходить. І тут намагання бути подругами дітям іноді залишає дитину без інших подруг. Це обмеження, бо мама ж завжди приймаюча, а подруга може з тобою сперечатися, може нахамити, сказати щось, що тобі не подобається. А мама лагідна. І ти не набуваєш розуміння, що інша людина може бути занадто іншою і незручною, і тобі доведеться підлаштовуватися, вибачатися, робити якісь кроки назустріч, потиснутися, своїми інтересами жертвувати. А мама завжди приймаюча, вона має бути якоюсь підтримкою. З друзями ми прокачуємо більше важливих психологічних навичок соціальних, ніж з батьками. Хоча перші наші соціалізатори – батьки до дошкільного віку. Батьки – це ідеальні тренажери для конфронтації. Ми можемо конфронтувати і не втратити розуміння. А хтось може нас просто припинити, вимкнути і піти. З батьками ми можемо сперечатися. І коли мені батьки кажуть: "Він зі мною сперечається". Я кажу: "Це ж чудово. Це дуже добре. Ви ж хочете виховати людину, яка вміє це робити, яка вміє відстоювати свої кордони, вміє щось робити. Ви і є той перший тренажер для цього."
Як правильно злитися конструктивно і так, щоб дитина зрозуміла, що все одно ніби з нею.
Прибрати в стосунках слова "завжди", "ніколи", "постійно". Нам стане легше комунікувати, бо ці слова не дають можливості для розвитку. Якщо ти вже це маркувала, як "завжди", то навіщо мені це починати робити? Я вже маркований так. Таврування певне словами відбувається. І якщо ми їх прибираємо в спілкуванні, виявляється, що нам треба якось говорити. І ось тут ми можемо говорити через я-повідомлення. Ми не говоримо про дитину, ми говоримо про себе. Якщо мені не подобається безлад в кімнаті, я кажу дитині: "Мені не подобається безлад в твоїй кімнаті". Не у тебе в кімнаті безлад, чи яка ти неохайна, а я транслюю своє ставлення до певної події, певних речей. Я можу її обговорювати, як власне бачення. Дітям важливо, що думають про них батьки, їм хочеться бути хорошими до… підліткового віку. І тоді у них створюється бажання виправити це до того, як мама буде незадоволена чи тато. Тому в цій ситуації я-повідомлення – це ідеальна формула спілкування. Говорити треба про себе. І уникати слів "ніколи", "завжди", "постійно". Слова, які маркують, як перманентність якоїсь події, яку не можна вже виправити. А це непросто. Якщо ми приберемо це, ми можемо декларувати власну позицію. І це лише власна позиція, власний досвід, ми можемо ним ділитися.
Сваритися – це нормально. З'ясовувати стосунки із дітьми, партнерами – це вносити ясність, прояснювати їх, робити ясними, зрозумілими. Я за те, щоб ми час від часу з'ясовували стосунки в хорошому сенсі, ми маємо іноді якісь розбіжності, посперечатися про певні розбіжності. І в якийсь момент ми можемо кожен залишитися на своїй позиції і дати час усвідомити, що людина може мати іншу позицію, бачення, бажання. І тоді ми можемо дати собі відстоятися з власною позицією. І потім з цього починати знову говорити.
Я вчу дітей не боятися запитань, не боятися казати: "Я цього не знаю", перепитати. Тоді з'являється із вчителем хороша дискусія. І на цьому можна вчитися. Не можна сказати, що суперечка – це завжди погано. Суперечка іноді народжує щось нове у ваших стосунках і дає можливість пізнати навіть власну дитину, а дитині пізнати батьків, які вони. І як поводиться мама чи тато в суперечці теж дає дитині усвідомлення в їх знаннях. Важливо все ж таки давати простір. Позиція ображатися на дитину – це дитяча позиція. Тільки менша людина може ображатися на старшу. Старша людина не може ображатися на молодшу. Вона може мати образу, але вона має із цим щось робити. Просто образитися і піти – це зовсім дитяча позиція. Ображатися на дітей ми не можемо. Це зовсім неконструктивно. Якщо є образа, ми можемо її проговорити, сказати: "Ти знаєш, оце мене ображає. Мені неприємно, коли зі мною так поводяться, говорять, коли використовують такі слова. Це образливо". Але ображатися і демонструвати цю образу через ігнорування, знецінення неправильно. Це не доросла позиція.
Що не шкодить нашим дітям з неочевидного?
Не шкодить, коли ми кажемо "ні". Ми маємо право на власне "не хочу", "не куплю", "це не входить в мої плани". Ми маємо право озвучувати свої плани, фінансові можливості. Ми маємо чесно сказати, що "я не хочу це купувати". Я можу не хотіти. Я маю право на свої бажання теж, як людина, яка в цій родині заробляє і може відмовити. Відмовляти важливо іноді. Від "ні" дуже залежить виховна функція. В нашому "ні" є ця виховна функція. Ми даємо дитині якимось чином впоратися з нашим "ні". Ми можемо казати "ні", якщо на даний момент у нас немає грошей. Просто задовольняти всі потреби більш некорисно, ніж сказати "ні". Це "ні" ми маємо не викрикувати, не некрасиво якось казати. Ми маємо з повагою до дитини сказати, щоб у неї теж виникала повага до нашого "ні". І не брехати при цьому. Іноді ми можемо просто казати про свої бажання-небажання. "Я сьогодні не в настрої це купувати, у мене не було таких планів". Ми чесністю не можемо образити. Тактовність ми маємо зберігати. Просто казати своїм дітям, що вони товсті, що щось не так роблять… Отут ми можемо ранити їх словами саме не тим, що говоримо, а тим, як говоримо. Це "як" інтонаційно навіть може ображати.
А якщо істерика у дитини?
Істерика – це завжди концерт для батьків. І наскільки ми витримаємо цей концерт, він буде чи не буде повторюватися на біс. Коли дитина влаштовує істерику – нам треба виробити єдину реакцію на це. Якщо ми шукаємо якусь формулу весь час і реагуємо по-різному, дитина так само буде шукати, а на що ж ми реагуємо краще? Дитина завжди в пошуку тих кнопок, які будуть працювати. І чим краще ми тримаємося, витримуємо це все, що дитина нам накидає, тим краще буде і швидше з цим впоратися. Але цей процес непростий, емоційно затратний і ми маємо мати ресурс на це. З істерикою дитини все ж таки важливо комплексно впоратися всією родиною. І якщо є людина, яка краще з цим впорується, то важливіше, щоб саме вона в цей момент з дитиною була.
Абсурдність іноді дуже непогано працює, але це разова акція. Якщо це робити весь час, це буде тоді дитиною сприйматися, як гра. Як разова акція воно може спрацювати, тому що дитина здивована. Легше припинити істерику, коли ми дивуємо дитину, вона опиняється в незвичному для неї стані і припиняє їх. Але як постійна історія вона не дуже буде спрацьовувати, тому що це може перетворитися в гру, яку дитина буде сприймати, як гру. Теж непогано, якщо це не заважає іншим людям.
Що ще в книжці про те, про що ми не проговорили?
Є велика частина про те, що є до того, як дитина народжується. Має значення, як батьки зустрілися, сімейна історія. Дуже часто ми не звіряємо наше бачення батьківства до шлюбу. І потім ідемо наративами наших батьків, а вони можуть не збігатися. Якщо ми хочемо мати спільних дітей, важливо бачити, в якій родині виросли ваші партнери.
