Юрій Іллєнко. Фотоколаж: Суспільне Культура/Вікторія Желєзна
"Кінофестиваль Mykolaichuk OPEN та КМЦ ім. Івана Миколайчука спільно з родиною Юрія Іллєнка представляє масштабну ретроспективу до 90-річчя видатного режисера та оператора "Юрій Іллєнко: 90 років наперекір усьому" – покази знакових фільмів, виставка живопису і спеціальна подія, присвячена дружбі Іллєнка та Івана Миколайчука. Я би хотіла розпочати з дат і взаємозв’язків. Насправді Юрію Іллєнку виповнилося б 90 років 9 травня. Але його не стало – так фатально склалися обставини – 15 червня, тобто в день народження Івана Миколайчука. Минуло 16 років відтоді, як не стало вашого тата, нашого улюбленого режисера. І ось тепер на фестивалі "Mykolaichuk OPEN" вони зустрінуться. Скажіть, будь ласка, чи ідея представити ретроспективу та всі події, пов’язані з 90-річчям Юрія Іллєнка, саме на "Mykolaichuk OPEN" пов’язана з цим збігом і з тим, що вони були людьми, які працювали разом, творили разом, спілкувалися?
Це було визначено, мабуть, самою долею. І цей збіг настільки метафізичний, що тим, хто не знає контексту, варто пояснити: Юрій Іллєнко й Іван Миколайчук уперше зустрілися під час зйомок фільму "Тіні забутих предків". Саме мій батько проводив проби Миколайчука, адже Параджанов уже затвердив іншого актора – московського – і не дуже хотів щось змінювати. Однак його попросили колеги, наполіг другий режисер, тож він не став категорично відмовлятися й сказав: нехай оператор проведе проби. При цьому додав: не витрачайте плівку на Миколайчука: без плівки в камері, просто нехай відіграє. Коли батько побачив, що Миколайчук робить перед камерою – а той, очевидно, розумів, що навіть режисер не прийшов, усе було зрозуміло одразу, – його настільки вразила гра цього ще зовсім молодого студента, що він наздогнав Параджанова вже на виході, на прохідній студії, і майже силою змусив його повернутися.
Той страшенно не хотів – у нього вже були якісь інші плани. Але коли побачив, оцінив гру Миколайчука, і так у результаті склався акторський ансамбль фільму "Тіні забутих предків". Відтоді вони багато працювали разом. Зокрема, разом написали сценарій культового фільму "Білий птах з чорною ознакою". Там вони якось парадоксально-пророчо вклали в уста одного з персонажів фразу: "Радуйся, Георгій, день смерті кращий, ніж день народження". І потім, через багато-багато років, сталося так, що один з авторів цієї фрази помер у день народження іншого, який пішов із життя значно раніше. Я не вірю в такі випадковості – цей зв’язок ніби постійно проглядався. І коли з’явився фестиваль "Mykolaichuk OPEN", мабуть наймолодший український фестиваль, але водночас один із найдинамічніших, він, звичайно, був прив’язаний до дати дня народження Івана Васильовича Миколайчука. Відкриттям першого "Mykolaichuk OPEN" став фільм "Будинок "Слово". Нескінчений роман", співпродюсером якого я є. Представляючи цей фільм, я також згадав про цей збіг, і ми з організаторами фестивалю одразу зрозуміли, що потрібно щось зробити. Це вилилося в такий проєкт, який сьогодні назвали б кроссекторальним. Це не лише ретроспективу фільмів, якою вже нікого не здивуєш, а й про представлення робіт Юрія Іллєнка як художника. Також буде ще один архівний матеріал – розмова, яку тепер назвали б подкастом: запис Сергія Параджанова і Юрія Іллєнка про Івана Миколайчука. Цю розмову було записано у 1988 році, здається, вже через рік після смерті Івана Миколайчука, і в ній вони обговорюють його творчу долю.
Перш ніж перейти до подій, які відбуватимуться, починаючи з 27 квітня, поставлю ще одне запитання про Юрія Іллєнка та Івана Миколайчука. Як ви гадаєте, наскільки вони творчо впливали один на одного? Наскільки це був такий своєрідний "пісочний годинник"? Адже певні речі, наприклад, у фільмі "Вавилон-20", ніби відгукуються подібністю образів, належать до однієї площини українського поетичного кіно. І мені здається, що вплив Юрія Іллєнка як режисера на Івана Миколайчука як режисера був доволі сильним. Чи я помиляюся?
Ну, очевидно, що вплив був – і це був взаємний вплив. Можливо, у творчому, кінематографічному, концептуальному плані вплив Юрія Іллєнка був сильнішим – з огляду на те, що сам Миколайчук у більшості випадків виступав як актор. У цьому тандемі "режисер – актор", звісно, режисер впливає на актора, і це зберігається на рівні акторської підсвідомості. Але був і зворотний вплив – вплив Івана Миколайчука на батька в плані національної ідентичності. Саме спілкування і знайомство з Миколайчуком, яке переросло в дружбу, – причому в Карпатському регіоні, недалеко від місць, звідки він сам родом, де він глибоко розумів і знав цю культуру, – значною мірою повернули батька до української ідентичності. Адже вона була в нього з дитинства – дитинства в Черкасах, – але згодом були Москва, школа в Москві, інститут у Москві, і перші кроки в кіно також були пов’язані з московським кінематографом. І саме зустріч і дружба з Миколайчуком розвернули цю історію назад до української ідентичності. Батько багато разів мені про це говорив і навіть написав про це у своїй книжці. Тобто цей вплив він абсолютно визнавав і був за нього вдячний Іванові.
Пилип Іллєнко. Фото: commons.wikimedia.org
Отже, відкриється виставка 27 квітня о 17 годині. Це перша за останні 25 років виставка живопису Юрія Іллєнка. Тобто ви представляєте його як художника. Звідки у батька виник цей напрям? Адже в одному з інтерв’ю ви сказали цікаву фразу, що насправді малювання у творчості вашого батька з’явилося задовго до кіно. Розшифруйте, будь ласка, цю думку.
Все дуже просто. Творчість у його житті почалася з того, що він добре малював із самого дитинства – постійно малював. Це було його хобі, те, чим він безперервно займався. Спеціально він цього не навчався, якось це органічно в нього з’явилося. Малював він дуже добре, дуже точно передавав портрет. Особливо олівцем, але іноді й ручкою чи фломастером – тим, що було під рукою. І портретна схожість була вражаючою: пропорції, анатомія – усе це йому вдавалося легко, хоча він не закінчував художньої школи. Його першою мрією була архітектура, адже його приваблював малюнок, пов’язаний із дизайном. Він думав, що стане архітектором, але не зміг вступити – не склав математику. Після цього рік працював, підробляв, а згодом вступив до ВДІКу, фактично пішовши стопами старшого брата Вадима Іллєнка, який на той момент уже закінчував операторський факультет. І він просто пішов за братом.
Малювання і живопис – речі, тісно пов’язані з операторською професією. Згодом він почав займатися цим більш професійно: глибше вивчати і композицію, і історію світового мистецтва, і роботу з кольором. Це безпосередньо стало йому в нагоді в роботі, адже всі свої фільми він розкадровував сам. До кожного фільму він створював велику кількість того, що сьогодні назвали б концепт-артом, кі-артом, а також розкадровки – те, що на сучасному кіносленгу називається сторібордом. І все це він робив самостійно, нікого не залучаючи, хоча нині зазвичай для цього наймають окремого художника. А коли кіно не було, а його не було майже протягом усієї кар’єри, він звертався до інших форм творчості. Насправді за життя він зняв небагато фільмів. Якщо співвіднести тривалість професійного життя і кількість робіт, виходить, що більше половини часу він фактично був без роботи. Причини були різні: спочатку – ідеологічні, згодом – економічні. Спершу українське кіно нищила ідеологічна система, а потім – економічна ситуація. Відповідно, малювання й образотворче мистецтво стали для нього способом реалізації. Він також створював скульптури, займався різьбленням. Це був природний вихід творчої енергії, адже людина, яка є митцем, не може не творити. У нього був бурхливий темперамент і величезний запас енергії. Йому треба було кудись її просто випускати, інакше це було б неможливо взагалі знаходитися в такому стані.
Кажуть, що навіть будинок у Прохорівці – я кажу "кажуть", бо мені лише оповідали – теж є мистецьким твором.
Фактично так. Він будував його своїми руками, я, до речі, допомагав, коли мав вільний час: спочатку – примусово в дитинстві, а потім, уже в дорослішому віці, – добровільно. І це, м’яко кажучи, дуже нестандартний будинок за всіма уявленнями про дачу пересічного громадянина. Це також певною мірою витвір мистецтва: там багато декоративних елементів, часто несподіваних, і, власне, сама концепція. Усе це виросло зі звичайної сільської мазанки й перетворилося на двоповерховий будинок, який сьогодні назвали б котеджем. Водночас основа мазанки збереглася – і не лише візуально, а й функціонально. І майже все це було зроблено своїми руками. Лише окремі роботи, які фізично неможливо виконати одній людині, наприклад, встановлення крокв на даху, виконувалися за допомогою місцевих майстрів.
Повертаючись до виставки, яка відкривається 27 квітня у Чернівцях, задовго, так би мовити, до відкриття самого фестивалю і напередодні ювілею Юрія Іллєнка, що вона собою являтиме?
Там буде кілька десятків робіт. Їх можна умовно поділити на кілька напрямів. Передусім – багато портретів, зокрема автопортрет, а також роботи, пов’язані з родиною. Є чимало портретів моєї мами, акторки Людмили Єфіменко, з якою вони разом створили багато фільмів. Окремий напрям – це роботи, пов’язані з друзями і колегами. Зокрема, є символічний образ Івана Миколайчука – навіть не портрет, а радше його осмислення як іконописця. Є також портрет Сергія Параджанова. Ще один напрям – ікони, які він писав, але не в традиційному стилі. Причому почав він їх створювати досить незвично – на рибі. Він дослідив, що існує така традиція: чумаки, коли їхали по сіль до Криму, везли з собою, зокрема, прісноводну рибу для обміну, адже в Криму була інша. Дорогою, щоб згаяти час, вони збирали глину з берегів Дніпра та інших річок – різних кольорів – і цими природними фарбами розписували рибу.
Здебільшого це були релігійні мотиви: лики святих, образи Ісуса Христа – так, як могли їх відтворити цими умовними засобами. Отже, він теж почав створювати ікони на рибі. Збереглося буквально кілька таких робіт. Ймовірно, ми не повеземо їх до Чернівців, адже це дуже нетривкий матеріал, і тому таких речей залишилося небагато. На рибі, яка була зображена на анонсі, є художник, який повзе по драбині на цій гіпертрофовано великій, гігантській рибі й пише лик Христа. Його обличчя не видно, але це Іван Миколайчук. Навіть сама фігура впізнавана – він якось дуже точно передав його пластику. Я питав: "А чому ти не зобразив обличчя?" Він відповів: "Та й так видно, що це Миколайчук".
Коли відкриватиметься виставка 27 квітня, я бачу, що ви анонсуєте презентацію фільму "Втомлені". Як він вписується в цю структуру подій, присвячених 90-річчю Юрія Іллєнка, і що це за фільм? Розкажіть, будь ласка.
Насправді, фільм сам по собі існує як явище. Це дебютна робота режисера Юрія Дуная, українського оператора, який працював із Валентином Васяновичем та іншими митцями. Мабуть, його найбільш відомий фільм для глядачів – це стрічка "Черкаси" про український тральщик у Криму, який найдовше протримався у 2014 році. Новий фільм розповідає про досвід ветеранів, але в основі історії лежить кохання. Тут немає війни у вигляді бойових дій, проте є війна, яка залишається з людиною на все життя. Стрічка була задумана вже після початку повномасштабного вторгнення, знята минулого року в Києві і виходить у прокат 7 травня. Нам пощастило, що відкриття виставки в Чернівцях співпало з допрем’єрним показом фільму, і саме звідси розпочинається наш промо-тур містами України перед загальнонаціональною прем’єрою. Запрошую всіх, хто буде в Чернівцях 27 квітня, а також усіх українських глядачів у кінотеатрах 7 травня, відвідати цей фільм. Це історія надзвичайно актуальна і важлива. Хоч зараз люди в основному йдуть у кіно, щоб сховатися від реальності, ті, хто вже побачив наш фільм, зокрема у військових частинах, навчальних закладах та реабілітаційних центрах, де перебувають прототипи наших героїв, дали надзвичайно цінний відгук. Просто сказали: "Ви маєте показати цей фільм усім цивільним." І ми це робимо.
Тобто всі ці події все-таки об’єднує прізвище Іллєнка – але вже Пилипа Іллєнка.
Ну, я продюсер цієї стрічки, а виробником є компанія, яку ми з батьком заснували колись понад 20 років тому.
Ви відкриватимете виставку і презентуватимете її людям. Що б ви сказали тим, хто прийде?
Передусім подякую за інтерес до творчості Юрія Іллєнка. Сподіваюся, що виставка принесе відвідувачам естетичне задоволення, адже роботи дуже несподівані, не схожі на інші речі. Як і у всьому, що робив батько, він не хотів діяти так, як інші. Іноді це доходило навіть до абсурду в побуті, було дивно, але це був його життєвий принцип – не бути як усі, як у творчості, так і в побутовій поведінці. Це цікаво і досі актуально. Головне, що нам потрібно самим собі й світу пояснити: пора припиняти постійні анонси типу "перший український фільм про…", "перший український фільм знятий у…", "перший український фільм у жанрі…". У нас є величезна культурна спадщина, і мені надзвичайно приємно бачити, як її перевідкривають, зокрема й молоді люди. Це стосується і "Розстріляного відродження", і шістдесятництва, і українського поетичного кіно. Наскільки культовим стає зараз фільм "Вечори на Івана Купала". У листопаді ми проводили ретроспективу українського поетичного кіно в Нью-Йорку, у кінотеатрі "Метрограф", де я був співорганізатором. Практично на всіх показах були аншлаги, а квитки на "Вечори на Івана Купала" розкупили за чотири дні до сеансу. Причому українців там було близько 10%, решта – просто американці з Нью-Йорка. Це свідчить про те, що фільм, який у свій час був заборонений і не показаний на жодному міжнародному фестивалі, тільки зараз повертається у належний йому культурний контекст.
