Картини, які російські окупанти викрали у листопаді 2022 року з Херсонського художнього музею Фото: Херсонський обласний художній музей/Facebook
Перш ніж перейти до поточної ситуації з викраденою колекцією Херсонського художнього музею, проговорімо, як усе починалося. Я дуже ціную те, що коли ви виїхали з Херсона до Києва, наша програма стала чи не першим майданчиком, де ви розповіли про трагедію в прямому ефірі. У жовтні 2022 року музей був розграбований російськими окупантами за сприяння місцевих колаборантів. Було викрадено понад майже 11 тисяч унікальних творів. Нагадайте, будь ласка, як це відбувалося?
Це була крадіжка, цілком характерна для цієї недодержави. Я вивчала історію культури, і я знала, що під час Другої світової війни німецькі офіцери чи солдати теж вивозили різні цінності, але тут усе було організовано на державному рівні. Це була їхня мета. Херсон окупували 1 березня, а ми тримали "тиху оборону" аж до 19 липня. Ми поширювали версію, що колекції в музеї немає. Коли приходили озброєні окупанти й вимагали відкрити фонди, я запевняла, що все вивезено ще до початку ремонтних робіт. Проте колаборанти бігали до комендатури й доносили: "Директорка бреше, колекція на місці, допоможіть нам її захопити". Це робили колишні музейні працівники, яких я свого часу наказами не пускала до закладу. З нами тоді була наша поліція – кілька патріотів, перевдягнених у цивільне. Я знала, хто зрадник, бачила їхню поведінку ще до війни й розуміла, що вони нас здадуть. Зрештою, вони таки "випросили" захоплення музею 19 липня. Порахуйте, скільки місяців ми тримали оборону.
Ви казали, що вивозити нічого?
Так, стверджувала, що нічого немає. Окупанти приходили зі зброєю, погрожували співробітникам. Я намагалася з ними не зустрічатися жодного разу. Коли охорона дзвонила нам по міських телефонах (не по мобільних!) і повідомляла, що шлях вільний, ми з поліцією на цивільних авто приїжджали до музею. Буквально за 40 метрів від нас, у краєзнавчому музеї, вже був облаштований "штаб руської культури". Там окупантів зустрічали з квітами. Наші колаборанти бігали туди, а потім намагалися потрапити до нашого музею. Ми ж приїжджали тихенько до комендантської години, робили свою справу й так само тихо поверталися, зустрічаючись лише з довіреними співробітниками. 19 липня окупанти в масках і зі зброєю привели нову "директорку". Це була жінка, яка раніше співала в якомусь кабаку, а потім, як ми з’ясували під час розслідування, працювала в московських забігайлівках. Вона херсонка, але ми її ніколи не знали – це не наш рівень. Разом із нею прийшли колаборантка Кольцова та зрадниця Жиліна, колишня головна зберігачка. Остання перенесла всю фондову документацію на флешки й передала ворогу. Вона відмовилася працювати на них офіційно, але папери віддала. А ми ж із хранителькою Ганною Скрипкою всі ці пів року сподівалися, що врятували дані, бо зачистили комп’ютери й перенесли все на жорсткі диски, які я сховала у надійних людей. Ці диски я забрала вже після звільнення Херсона. Колекцію крадії вивозили п’ять діб величезними фурами. На машинах не було номерів, лише кольорові знаки на брезенті. Херсонські патріоти їздили навколо музею, попри те, що там стояли озброєні автоматники в цивільному. Люди знімали все на відео з вікон авто й викладали в мережу або надсилали нам. Завдяки цьому вже 7 листопада, коли не всі фури ще доїхали до Сімферополя (до Центрального музею Тавриди), ми мали докази: відео завантаження, обличчя тих, хто пакував. Ми ідентифікували й роботи, і злочинців.
Тобто злочин зафіксовано повністю?
Останні машини поїхали від нас 5 листопада, а вже 7-го сімферопольські патріоти (імена яких мені пообіцяли сказати після звільнення Криму) показали нам розвантаження. Ми бачили, як картини заносять "обличчям" до камери – і ми їх миттєво ідентифікували. Коли несли зворотним боком, намагалися роздивитися інвентарні номери. Я особисто звернулася до всіх служб України ще 22 травня, попереджаючи, що в музеї колекція світового рівня, ми її ховаємо, але вона під загрозою. До самого моменту пограбування ми не сказали про музей жодного публічного слова. П’ять місяців мовчання.
Я так розумію, якби не ваша "тиха оборона", пограбування почалося б на місяці раніше й музей вичистили б дощенту.
Так і було б. Розумієте, що вони робили? 19 липня нас захопили, а вже 21 липня колаборанти з місцевого телебачення зняли сюжет. Сальдо (всі знають, хто це) ходив нашими фондами й розповідав на камеру: "Подивіться, яка багата колекція, у яких чудових умовах її зберігають музейники навіть у важкі часи. Ми закінчимо ремонт і будемо радіти життю з такими скарбами". Це відео стало доказом того, що станом на 21 липня колекція була повністю на місці. Коли я нарешті зайшла до музею 16 листопада разом із саперами, ми побачили порожні фондосховища. Голі решітки, порожні стелажі. Залишилися лише величезні портрети Леніна – вони були такі масивні, що їх, мабуть, просто не змогли винести, тому порвали. Також залишили скульптури Леніна з мармуру та бронзи.
Ви згадали про оцифровування. Була інформація, що ви почали цей процес у 2021 році, але перед ефіром ви уточнили, що значно раніше. Чому ви почали це робити? Відчували загрозу чи мали іншу мотивацію?
Мабуть, це людський фактор. Зі мною працювали різні люди: і порядні, і зрадники. Я завжди контролювала процес, звільняла тих, хто надто активно просував проросійські наративи. Щодо оцифрування: можливо, це гучно сказано, бо ми робили це звичайними, але якісними німецькими фотоапаратами. Чекали літа, виносили картини на подвір’я, бо фінансування ніколи не дозволяло купити професійне освітлення. Почали ми це ще у 2012–2014 роках. Тоді в Міністерстві культури вже точилися певні розмови. Згодом до нас звернулися люди з Одеси з пропозицією оцифрування. Але їх цікавили книги, бібліотека. Я запитала: "Чому не фонди? У нас колекція світового рівня! Книги можна знайти в інших бібліотеках, а картини – унікальні". Вони мене не почули, і я їх більше в музей не пустила. Проте сама ідея лишилася. Потім був 2014 рік, початок війни. Я бачила, що сталося з донецькими музеями – вони не встигли нічого зробити. Моя колега Галина Чумак змогла вивезти лише друковані каталоги. Багато музеїв тоді постраждали й не мали доказів власності, бо документація залишилася в окупації. Мене підштовхнув і особистий досвід. Я донька військового, справжнього українця. У нас вдома завжди співали й розмовляли українською, батько навіть ризикував званням через свою позицію. У 2014-му я побачила біля пункту пропуску прикордонників, які вийшли з Криму. Їм не було де жити. Я забрала їх до себе, і в ту ніч у моєму приватному будинку оселилося п’ять родин. Ми жили як одна сім’я майже рік. Спілкування з цими патріотами переконало мене: оцифровування – це надважлива справа.
Галина Чумак, колишня директорка Донецького обласного художнього музею, виїхала з підконтрольного Росії Донецьку в 2014 році і взяла з собою каталоги. І потім я читала про неї, що вона кілька разів перевозила каталоги через блокпости в Україну для того, щоб зберегти це як свідоцтво. Це документ, який дозволить сказати, що це була крадіжка цих конкретних творів. І тому це було важливо.
Пані Галина – моя колега і моя подруга. І до того, як вона виїхала, вона виїхала в Київ. Я їй чекала в Херсоні. Я їй казала, будинок є, де жити є, робота буде. Вона трималася, трималася, трималася. І коли вона знайшла людину, якій вона змогла довірити музей, вона виїхала в Київ. Мені довелося виїжджати у 2022 році. Адже мене просто запросили на допит у прокуратуру і відкритим текстом сказали навчатися поважати нову владу. Чекаємо на завтра. І от тоді за ніч мені знайшли, як вихати і з ким. В Кривому Розі, коли через три доби на блокпостах їх, орківських, ми стояли в полях. Нам казали – повертайтесь, автомати на нас. Але ми стояли. І коли я вже була в Києві, в перший же тиждень до мене приїхала Галина Чумак. І я почала їй розповідати, як було у нас і питати, а як у них. І вона сказала, що у них і близько такого не було у нас, як у нас. Що у них було більш-менш, і окупанти не стали грабувати музей, де вона була директоркою. А все тому, що вони не збираються звідти виходити. А у нас це сталося інакше. Бо загарбники зрозуміли, що, як кажуть, справа пахне визволенням, і з Херсона доведеться тікати. Ото вони і тікали з усім, що можна було награбувати.
Давайте поговоримо про ці 11 тисяч викрадених експонатів. Що це за твори? Які з них для вас найбільш болючі?
З 2022 року я дала тисячі інтерв’ю журналістам з усього світу. І всі ставили це питання. Я одразу прошу: не питайте мене про матеріальну цінність. Вона космічна. Херсонський музей іноземці називали "Херсонським Лувром". Аналогів йому немає. Ми розташовувалися в унікальній пам’ятці архітектури, кращої за яку на півдні України не було. Я стала директоркою у 1988 році й прийняла менше 5 тисяч експонатів. На січень 2014 року їх було вже понад 14 тисяч. Наші фонди, розраховані колись на 5 тисяч одиниць, були переповнені. Ми переобладнували приміщення першого поверху під сховища. Якщо говорити про географію та хронологію, то це мистецтво від XVII століття до сучасності, від США до Східної Азії. У нас були роботи Олексія Шовкуненка, Миколи Пимоненка, Давида Бурлюка, Івана Айвазовського, Миколи Глущенка, Михайла Врубеля, Зінаїди Серебрякової, Тетяни Яблонської, Киріака Костанді, Михайла Жука... Кримська школа, найкращі українські майстри. Окремо – західноєвропейське мистецтво: Франція, Німеччина, Голландія, Бельгія, Італія. Коли британці почули, що у нас є портрет "Дама з собачкою" пензля Пітера Ван Дейка, вони приїхали цілою делегацією, щоб пересвідчитися, чи я не вигадую. Скульптура Італії, Японії, Китаю... Розумієте рівень? Я працювала там з перших днів відкриття музею, на всіх посадах, везла ці роботи з усіх усюд, вигризала їх. І коли ті, хто нічого не зробив для поповнення колекції, допомагали її вивозити й показували схованки – це було нестерпно.
У 2023 році росіяни внесли 77 захоплених українських музеїв до свого національного каталогу. Вони намагаються легалізувати крадіжку перед світовою спільнотою. У міжнародних судах чиї каталоги важитимуть більше?
Попри те, що зрадники передали їм наші списки на флешках, окупанти викрали саму комп’ютерну техніку. Коли ми зайшли в музей – там була пустка. Але в мене залишилися жорсткі диски! Там вся колекція в кольорі, оцифрована фондова документація. Вони вивезли навіть наші величезні інвентарні книги, які ми жартома називали "амбарними". Але ми встигли оцифрувати кожну сторінку, кожну роботу. Ба більше, під час пограбування окупанти закрили нашу зберігачку Ганну Скрипку в кабінеті, відібрали телефон, виводили в туалет під автоматом. А на шафах у коробках лежали інвентарні картки на всі 14 тисяч одиниць – це "паспорти" творів. Ганна проявила героїзм: вона закидала ці коробки пакувальним сміттям. Коли окупанти питали, що там, вона відповідала: "Сміття, папір, навіщо воно вам? ". І вони не полізли. Картка – це першоджерело, документ, який заводиться в момент надходження роботи до музею. Тепер ми маємо і цифрові копії, і ці оригінальні картки. Тому в судах правда буде за нами.
