Леся Литвинова з донькою. Автор фото: Борис Корпусенко
Як виглядає ваше материнство?
Немає в світі нескладних часів. Моя найстарша дитина народилася в 90-х. Наступна народилася в 2000 році, коли обіцяли кінець світу, пов'язаний з тим, що все обнулиться. Син народився в рік фінансової кризи. Донька – в 2014. А найменша народилася в першу хвилю ковіду. Жоден час не буде ідеальним для материнства. Світ так влаштований. Тому відкладати або скасовувати материнство немає сенсу. Це те, що робить тебе дійсно щасливою і цілою в тому випадку, якщо ти цього материнства хочеш. Материнство має бути тоді, коли ти хочеш, коли це те, без чого ти дихати не можеш. Я дуже хотіла дітей. Мені пощастило, в мене їх п'ятеро. І зараз, я думаю, що мало.
Як наважитися на другу дитину?
В мене не було такого "наважитися". Я просто хотіла ще одну дитину, а потім ще. Вони, правда, всі з'являлися не за графіком, не тоді, коли я б їх собі планувала. Я жодну не планувала. Вони приходили тоді, коли заманеться. Але щоразу це було величезне щастя.
Бути мамою однієї дитини набагато складніше. З першою дитиною ти завжди невпевнений в усьому: в собі, в світі, в майбутньому, в дитині. Тобі здається, що ти все робиш не так, що ти погана мама, чогось не встигаєш, ніколи не закінчаться пелюшки, дитина ніколи не піде, не почне говорити, не зможеш розв'язати руки і займатися чимось, крім дитини. З другою дитиною ти вже точно знаєш, що вона нічому не заважає.
Коли народилася моя друга дитина, пів року ми з нею прожили в лікарні. В неї була купа складнощів зі здоров'ям. І це був єдиний період, коли я випала з роботи і усього іншого.
З третьою дитиною, коли син народився, ми поїхали працювати. Він жив перший місяць в гримвагені (спеціально обладнаний автомобіль, фургон або причіп, що використовується на знімальних майданчиках, як мобільна гримерна та костюмерна – ред.), в нас був тоді великий проєкт і мені треба було його знімати. Коли народилася наступна дитина, в неї ліжечка не було, бо сенсу не було в ньому. Ми або жили в автівці – тоді дуже активно займалися допомогою переселенцям. А якщо ночували і спали вдома, то бути поряд, бо обійматися було набагато приємніше, ніж класти дитину в ліжечко. У моєї молодшої – їй буде шість – свого ліжечка немає. І поки я не хочу його. Поки дитина дає себе обіймати, треба користуватися нагодою. Бо це буде не завжди. Обійми зазвичай закінчуються в підлітковому віці. А потім має пройти якийсь етап і все повертається назад. Мої старші дівчата зараз обіймаються від душі. Одній 30, другій 25 – сідають на коліночка і хочуть бути маленькими.
Коли стає легше?
Коли мені було років 19, я чекала на свою першу дитину, я з таким запитанням підходила до свого старшого друга, у якого було тоді четверо дітей. І казала: "Кажуть, що дуже складно перший місяць, перші три місяці, перший рік, перші три роки. Скільки буде складно?" Він каже: "Складно буде перші три роки. Потім буде нестерпно".
Збігається прогноз?
Ні. Насправді в кожному віці є свої мінуси і плюси. Легкого віку не буває, але й нецікавого теж. У мене зараз Варька, якій буде 12, проходить яскравий підлітковий вік. Інколи дивишся і думаєш: "От як мені без психлікарні обійтися?" Але це настільки цікаво, і я прям за цим всім бачу, якою вона буде, я точно знаю, що це закінчиться. За нею дуже зараз цікаво спостерігати. Так, складно, але все одно це щастя.
Для мене був дуже важливий етап під час повномасштабної війни, коли моїй меншій було півтора роки, ми з чоловіком пішли у військо. Я не планувала туди йти. Ми в перший день війни поїхали до Києва, бо у фонді було багато роботи. І залишили дітей, як нам здавалося, в безпечному місці біля Димеру. Ми не змогли повернутися, вони опинились під окупацією. Тому єдине, що можна було в цій ситуації зробити – разом із чоловіком піти по зброю. Коли я демобілізувалася, то зрозуміла, що нічого взагалі немає в світі важливішого, ніж те, що ми разом. Взагалі нічого! Діти малюють на стінах – Боже, яке щастя! Діти хочуть малювати і у нас є стіни! Діти не хочуть вчитись? І нехай. Будуть вчитися колись потім, коли захочуть вчитися. У нас щось не вийшло? І нехай, ну не вийшло. Вони є, я є, ми поряд. Ми прокинулися зранку, над головою є дах. Ми взагалі прокинулися. І це настільки змінює світосприйняття… Бо все могло піти інакше. Ми могли ніколи не побачитися. Київщину могли не відбити, так само, як відбулося із Донеччиною, Луганщиною. Я могла загинути, могла повернутися, а вони б мене не прийняли. Все могло статися. Це в очах суспільства ти герой, бо пішов воювати. В очах дитини ти завжди зрадник. Бо не поряд. Вони можуть це не говорити ротом, але не можуть це не відчувати. Найскладніші етапи дитина проходить без тебе. І вона це знає, і вона це розуміє.
Як говорити з жінками, які долучилися до лав ЗСУ, мають платити високу ціну за це рішення?
Це дуже інтимні речі. Не існує ніяких слів, які можна сказати назагал і для кожного. Вибір між тим, аби зберегти своїй дитині країну і захистити її від ворожої навали, на одній чаші. І свої стосунки з цією дитиною, її поламане дитинство через те, що тебе немає поруч – це дуже складний вибір. І тут немає вірного рішення. Ані туди, ані сюди.
Як ви для себе придумували якийсь механізми, аби хоч якось це виглядало для вас краще?
Для мене це виглядало так, як воно виглядає.
Чи ви придумали якісь інструменти, якими можете підтримувати спілкування, щоб було в дитини розуміння, що все в порядку, мама тут?
Ні, немає таких інструментів, бо не в порядку і мама не тут. Мама може скільки завгодно спілкуватися по відеозв'язку, писати листи від руки, за першої ліпшої нагоди їхати хоча б на один день побачитися. Але все одно це не компенсує щоденного спілкування. Немає нічого, що це замінить. Це страшенний біль для всіх. З цим бути складно, з цим буде складно бути до кінця життя, бо це нічим не перекриється. У чоловіків насправді не сильно все це відрізняється. Просто здається, що чоловік, який служить – так треба, а жінка, яка служить – це щось особливе. Ні, ми знаходимось, на жаль, в тій ситуації, коли служити треба всім: і чоловікам, і жінкам. Не пощастило нам. З цим треба якось жити, але покоління буде травмоване все.
Найменша дитина дуже важко адаптувалася. Вона довго не давала мені навіть до туалету зайти. Не вірила, що я закрию двері і не зникну, ходила весь час, взявшись за мою ногу і не відпускала ані на секунду. І потім ще дуже довго мені розповідала, що вона була сама. Я кажу: "Ні, ти не була сама. З тобою були сестри, брат, бабуся, дідусь. Всі тебе любили". Вона казала: "Ні, тебе зі мною не було, я була сама". Зараз трошечки це все вже легше, але особливо коли вона недобре себе почуває, або поганий настрій, згадує: "А пам'ятаєш, ти була на війні, а я була без тебе". І я розумію, що ця травма нікуди не подінеться. В старших те саме, просто вони менше про це говорять.
Я побачила, що у вас є спільні пости на Фейсбуці з вашим сином старшим. Це неабиякий здобуток, бо зазвичай це крінж постити з мамою щось. Підлітки і старші діти цього уникають.
Вік пройшов, коли це був крінж. Свого часу це теж був крінж. Насправді в мене абсолютно чудовий син. Мені страшенно пощастило. Йому 17 років. Наступного дня після дня народження він мені написав: "Став на облік в ТЦК". Але він якось ще з підліткового віку дуже допомагав мені у всіх справах. Йому не пощастило мати класичного підліткового віку, коли можна творити всяку різну дичину і ні про що не думати. Його підлітковий вік співпав із першою хвилею ковіду, коли в нас було суцільне пекло у фонді, ми були чи не єдиним фондом на початку ковіду, який мав кисневу і респіраторну техніку. До нас багато людей зверталося по допомогу. І син абсолютно на рівні з дорослими став поряд, проводив інструктаж, займався обробкою. Потім народилася Солічка. Теж він не встиг насолодитися волею, бо закохався в неї з першого погляду. Був просто ідеальним старшим братом. Його не можна було відірвати від дитини, йому з нею було цікавіше, ніж десь, невідомо де. Потім почалася війна, і він для сестри став і мамою, і татом, і цілим всесвітом. І тільки коли я демобілізувалася, він отримав можливість побути підлітком, але вже було, напевно, запізно. Він вже був задорослий.
Він питав у когось із близьких чи родичів, чи зможе взяти опіку над іншими на випадок страшних сценаріїв під час вашої служби. Ви пам'ятаєте цей момент?
Так. І це було дуже боляче. Він сам був неповнолітній на той момент, але відчував себе старшим і найвідповідальнішим з усіх.
Як ви, як мама п'ятьох дітей, бачите делегування обов'язків всередині родини?
Насправді я інколи цим зловживаю, чесно. Я знаю, що старші і без мене можуть впоратися з чим завгодно: з уроками молодших, понянчити, спати вкласти, відпустити мене попрацювати спокійно. Молодші – мої діти, і старші теж мої діти. І я дійсно народжувала всіх для себе, а не один для одного. Але вони всі люблять один одного. Як би вони не сварились інколи, бо вікові проблеми ніхто нікуди не подів. Всі проходять певний етап, коли є суперництво дуже активне, або один вже трішки підріс, а інший заважає новим цікавим аспектам життя. Але потім і це проходить, вони стають найліпшими друзями. В мене старші дівчата, в них не дуже велика різниця, менше трьох років. Коли вони були у віці умовних сім і п'ять років, вони билися насмерть. Зараз вони вдвох загризуть кого завгодно одна за одну.
Той час, поки всі знаходяться нарізно, кожен проходить свій важкий досвід. Досвід на фронті дуже важкий. Досвід в очікуванні теж дуже важкий. У нас психологи цивільних готують, що от твій повернеться із фронту, йому треба буде це, ти маєш прийняти оце і оце, будуть отакі тригери, ти маєш бути опорою, терплячою. Але ніхто не готує військових до того, що вони побачать вдома. Я була в двох іпостасях: дружини, у якої чоловік служить, і людини, яка служить і яку чекають вдома. Легше на війні. Тому що щодня жити в напруженні і не знати, чи повернеться-не повернеться, чи вийде на зв'язок-не вийде – це абсолютно нестерпна історія. Ти чекаєш тих п'ять хвилин зв'язку. І ці п'ять хвилин ти дихаєш. З моменту, як слухавка покладена, ти заходиш на новий цикл. Ти вже не знаєш, що там. Бо ти слухавку поклала, а в ту саму хвилину могло прилетіти. Але ти про це нічого не дізнаєшся до наступного зв'язку. Там ти знаходишся під контролем свого життя. Його там легше контролювати, ніж тут. У тебе є визначені задачі, є побратими, зброя. Ти весь час щось робиш. А тут ти чекаєш. Це складніше. І нервова система тут стає ще тоншою. Це різний, але в обох випадках, дуже важкий досвід. Як ці досвіди потім склеїти, я не знаю.
Я б хотіла розуміти глибину того, що відбувається тут. Всі говорять неправду. Як я звідти брехала своїм, що в мене наступний тиждень не буде зв'язку, що генератор "полетів", не зможу зателефонувати, "але ви не хвилюйтесь, ми там десь сидимо в дуже-дуже безпечному місці"... А в перекладі на людську мову це означало: я на вихід, там бозна що, і взагалі невідомо, чи я звідти повернусь. Так само і мої брехали мені про те, що тут все гаразд. Все класно, чудово… Що "ми ходили гуляли, були в театрі, скучили, ми тобі малюночок намалювали"... А за цим стоїть величезний страшний біль. І тільки коли сюди повертаєшся, щось починаєш клаптиками дізнаватися, як воно було насправді, як дитина тікала з дому, протестуючи, що "ви мені всі ніхто, ви не мама". Про те, як в них нічні жахи, обрАзи, що мене не було... Про це там не сильно думаєш. Тобі здається, що вони в безпеці і цього достатньо. Вони посміхаються – значить все гаразд. А що стоїть за цими посмішками? Так само, як за твоїми посмішками? Ніхто не знає. Коли повертаєшся в цивільне життя, не можна намагатися ховатися в своїх рідних. Їх теж треба бачити. І треба не тільки принести свою травму, яку ти притягнув за собою з війни, але й бачити, що їм сильно нелегко тут було і дати можливість їм в тебе ховатися. А це складно. Це як два їжачки, які намагаються обійнятися, а голочки коляться. Допомагає любов. Все, що ми можемо зробити – любити один одного і пробачати, не забувати просити пробачення одне в одного.
Ви просите пробачення в дітей?
Так, регулярно. Мій син періодично на мене гиркає і каже: "Скільки можна просити пробачення? Можеш говорити по-людськи?" Вміння визнати, що ти неправий, якраз є те, що робить тебе дорослим. Це дитяча позиція: "Це не я. Точно не я. Це іншопланетяни прилетіли і оце все наробили. Це не я зробив".
Міркуючи над тим, що хочете ще одну дитину? Як це рішення ухвалюється?
Певності у майбутньому не буде ніколи в жодній країні світу. Все може статися будь-якої миті: фінансова криза, апокаліпсис, все, що завгодно. Але це не привід, аби сісти і сказати: "Життя не має сенсу". Якщо ти хочеш дитину і відчуваєш, що готова до цього, то життя без цієї дитини дійсно не має сенсу. А впоратися можна абсолютно з усім. Материнство дає стільки сили!.. Я не знаю, що ще може дати таку силу?! Пам'ятаю, як з першою дитиною було дуже-дуже складно, часи були складні. Я народжувала її без чоловіка. Це тільки моя і нічия більше дитина. Я відчувала себе ходячим зАмком з високими мурами. А всередині мене жило найдорожче створіння в цьому світі. І ніщо не було здатне ці мури зруйнувати. Я ніколи не відчувала себе такою сильною, зібраною, як в найскладніший час, бо мені було заради кого. Можна все життя не вірити в кохання, що воно є, допоки в одну хвилину в тебе не зупиняється дихання. І ти розумієш, що все: без оцього конкретного я жити далі не можу. З дитиною абсолютно так само. Це любов іншого рівня, яка ні з чим зрівнятися не може. І можна без кінця говорити про складнощі, роботу, кар'єру, війну. Але любов закриває все абсолютно.
Я стаю спокійнішою, впевнішою, ніж з однією дитиною. Я точно знаю, що я з усім впораюся. Я вже це проходила. В мене все вийшло. Хто каже про те, що в мене не вийде вдруге, втретє і так далі? З першою дитиною дуже хвилювалася перед народженням другої, бо здавалося, що моя перша дитина втратить частину моєї любові, що її доведеться тепер ділити на двох. Ні, все працює навпаки, просто любові стає вдвічі більше, а потім втричі, в чотири рази, в п'ять. І ти ходиш наповнений, як повітряна кулька, і тобі здається, що ти зараз відірвешся і полетиш в небо від щастя, що вони є, вони твої, ти можеш до них доторкнутися.
