Ілюстративне фото Українського інституту національної пам’яті
В 1938 році репресії не припинилися: вони тривали аж до розпаду СРСР
Щороку в третю неділю травня ми вшановуємо жертв політичних репресій. Як сьогодні говорити про них, який період ми маємо на увазі, коли говоримо про жертв політичних репресій в Україні? Ця розповідь має починатися з 1917 року?
Ця розмова має починатися навіть з 1918-го, з Декрету про червоний терор, коли російсько-більшовицькі війська намагалися вперше захопити територію України. Треба говорити про ті злочини, які вони з собою принесли, і про жертв тих років. Молодому поколінню треба пояснювати, що політичні репресії в СРСР були своєрідним способом існування цієї країни. І вони ніколи не припинялися. Вони могли трохи стишуватися в певний історичний період або міняти формати, зокрема, якщо ми говоримо про пізніші часи: бо тоді вже таких масових розстрілів, як це було в 1937-38 роках, ми не спостерігаємо. Але ми так само спостерігаємо депортації, заслання в табори, згодом – прояви каральної психіатрії. Думаю, нам усім варто усвідомлювати, що це був процес, який тягнувся з 1918 року й просто мав різні форми вияву, різну кількість жертв, різні прояви самих каральних механізмів і каральних операцій. Але все це фактично існувало аж до розпаду Радянського Союзу. І я думаю, що це не завжди є очевидним, оскільки наші шкільні програми, як на мене, у сприйнятті сучасного покоління, яке, можливо, мислить більш кліпово, акцентують увагу на окремих епізодах, датах і так далі. Тридцяті роки – і не до кінця є розуміння того, що це були закономірні, системні речі, процеси, які тривали постійно.
Інтервенція за ресурсом: "Без українського зерна і вугілля Донбасу влада в Петербурзі не витримає"
Давайте тоді перенесемося в 1917–1919 роки – у час, коли бере початок історія політичних репресій. Спробуймо уявити той контекст, той світ і зрозуміти, чому з’явилися політичні репресії проти українців з боку Радянського Союзу.
Ну, давайте так. Радянський Союз формально й офіційно був створений у 1922 році – після того, як зазнала поразки Українська революція 1917–1921 років. І, власне, Україна та українська революція певною мірою були конкуренцією для російських більшовиків. Російські більшовики прийшли сюди під фальшивими пропагандистськими лозунгами боротьби з "буржуазною Центральною Радою", з усіма тими гаслами, які ми знаємо з преси, кінематографа, плакатного мистецтва і так далі: "земля – народу", "фабрики – робітникам" і тому подібне. Але це були маніпулятивні речі для того, щоб захопити владу і цю територію. І територія була потрібна їм не просто так. По-перше, думаю, ми маємо усвідомлювати, що російські більшовики, хоча й захоплювали владу в протиборстві з царизмом і ніби з Російською імперією, за своїм духом так само були імперіалістами, які не визнавали культурної автономії чи самодостатності інших народів. Просто ця імперськість у них була пофарбована в інший колір – колір червоного прапора. А другий момент, який для них мав дуже серйозне значення, – це економічне посилення. Навіть у своїх листах і промовах Ленін постійно наголошував, що без українського зерна і без вугілля шахт Донбасу їхня влада в Петербурзі не витримає, вони не втримаються. І фактично вони прийшли сюди війною, прийшли зі збройною інтервенцією саме за ресурсом. Передусім – за сільськогосподарським і промисловим ресурсом. А вже потім доєдналися інші чинники. Знову ж таки, репресії виникали з метою передусім утримати свою владу. А російські більшовики в Україні не мали тієї підтримки, якої їм би хотілося. Російські партії не мали тих відсотків підтримки серед українського населення, на які розраховували. І зрештою, українці на момент протистояння з російськими більшовиками встигли багато чого створити: законодавчий орган, виконавчу систему влади у вигляді міністерств, потужно почали розбудовувати різні напрямки українського світу – культуру, науку тощо. І, відповідно, це протистояння було доволі жорстоким, серйозним. Ті самі ознаки, які має нинішня російсько-українська війна, були й тоді. Це так само була війна, це так само був наш збройний опір і їхня збройна навала щодо нас. Ясно, що після того, як вони підпорядкували собі територію України, включилися дещо інші чинники – якщо ми говоримо вже про 20-ті роки. Але мені видається, що засадничою ідеєю чи інтенцією було прагнення понад усе втримати Україну у своїй орбіті, під своєю владою, у своїх руках. Просто вже у 20–30-х роках за Україною тягнувся шлейф іміджу бунтівної республіки – республіки, яка пам’ятає свою визвольну боротьбу за незалежність, республіки іншої. І це вже було намагання причавити, придавити, стерти з пам’яті й так далі. Але оця імперська настанова – не відпустити Україну, без якої вони спершу не уявляли збереження своєї влади, а потім і самого існування Радянського Союзу, – це, мабуть, те, що єднає тодішніх російських більшовиків і сучасних рашистів.
Тетяна Шептицька. Фото: facebook
Образ репресованого був абсолютно різний і дуже неоднорідний
Чи можемо ми скласти певний портрет людини, яку намагалися репресувати? Бо я бачу, що це не лише інтелектуали – це і селяни, і, фактично, можна знайти майже будь-кого. Чи це хибне уявлення?
Ні, це не хибне уявлення. Просто, знаєте, мені здається, що людській психіці властиво прагнути все узагальнити, систематизувати. І нам хочеться уявляти 20–30-ті роки теж за певною схемою. Коли я спілкуюся зі школярами або студентською аудиторією, це дуже помітно. Коли я їх запитую, кого могли репресувати, вони, звісно, насамперед називають представників української інтелігенції – письменників, художників. Можуть також говорити про священників, бо більшовики приходили до влади як абсолютно антирелігійна й антицерковна сила. Але коли я запитую у школярів: як ви думаєте, звичайного робітника на київському заводі, більшовика чи якогось неписьменного колгоспника, який навіть не вмів розписуватись у документах і ставив лише якусь карлючку, – влада могла репресувати? Вони дивляться абсолютно наївно, з таким поглядом, який ніби каже: "Ні, ну як? Ні, не могла". І це, виходить, певна прогалина – я не знаю, чи в нашій системі освіти, чи в тому, як ми викладаємо історію в школах, чи загалом у суспільному уявленні. Тому що образ репресованого в різні роки був абсолютно різний і дуже неоднорідний. Є сегмент українського суспільства, який переконаний, що репресували насамперед, і так само насамперед реабілітовували, "своїх же" комуністів і так далі. Але насправді ситуація полягає в тому, що в тоталітарній державі, якою був Радянський Союз, під політичні репресії могла потрапити будь-яка людина. Жодна людина в тоталітарній системі не може почуватися захищеною – і не є захищеною. Відповідно, серед жертв репресій, звісно, є українська інтелігенція, є науковці, працівники музеїв, журналісти, вчителі. Але так само величезну частину становили робітники й селяни. Тобто ті, кого сама влада означувала як пролетаріат, гегемон – той клас, для якого вони нібито створювали свій Радянський Союз. Ну і селяни – селяни в радянській ієрархії були трохи "нижче", але теж вважалися тими, хто допомагає пролетаріату будувати цей Радянський Союз. Тобто в пропаганді саме ці два соціальні прошарки окреслювалися як основні, але проти них так само було спрямоване вістря репресій. І в кількісному вимірі їх було набагато більше, ніж тієї ж інтелігенції – акторів чи художників. Але створити якийсь узагальнений портрет ми не зможемо, тому що це справді абсолютно різні люди. Як ті, хто вірно служив комуністичній партії, так і люди абсолютно аполітичні. У нашому Биківнянському мартирологу є і звичайні бухгалтери, і домогосподарки.
Я, до речі, зайшла на фейсбук-сторінку меморіального заповідника "Биківнянські могили". Там є цікавий проєкт, який називається "Імена з безіменних могил". От, наприклад: Володимир Білявський – селянин, на момент арешту – візник в артілі ім. Кірова, Київська область. Анатолій Грищенко – студент п’ятого курсу Київського індустріального інституту. Федір Семенюк – плановик, завідувач фінансового відділу Київського академічного театру опери та балету. Олександрина Штендер – домогосподарка. Тобто для мене теж було неочікувано побачити настільки різноманітний склад людей.
Абсолютно різноманітний склад жертв репресій. І ці люди були різними навіть за своїм світоглядом, своїм бекграундом, етнічним корінням. Тим паче, що НКВС реалізовувало низку так званих національних операцій – коли людей винищували виключно через їхнє етнічне походження. Тобто вибудувати на цій основі якийсь спільний знаменник дуже складно. Але в цьому і проявляється, знаєте, потворна химерність тоталітаризму – вони справді підгрібали всіх. Усіх, за кого тільки могли зачепитися.
Як порахувати жертв політичних репресій
Чи можемо ми говорити про кількість людей, які стали жертвами політичних репресій? Я ставлю це питання свідомо, навіть здогадуючись, що ви відповісте. Але бачу, що дуже часто, коли ми говоримо про місця масових поховань жертв комуністичних політичних репресій, можна побачити приблизно такі цифри: тут спочивають від 15 тисяч до понад 100 тисяч осіб. І це настільки великий розбіг між цифрами, що я не розумію, як узагалі усвідомити масштаб втрат.
Розумієте, це справді болюча тема – і для українського суспільства, і для дослідників. На жаль, ситуація в Україні досі виглядає так, що немає єдиної централізованої бази жертв репресій. Через різні обставини держава дуже тривалий період цим особливо не цікавилася, не ініціювала якихось процесів. А науковців, які працюють із цими темами і цим періодом історії, теж дуже мало. І це навіть фізично доволі складна робота, навіть коли ми говоримо, зокрема, про наш Биківнянський заповідник. На сьогодні ми оперуємо кількома такими моментами. Передусім – це внутрішня статистика НКВС, яку вони самі намагалися підраховувати. І вони подавали цифру, що з 1936 по 1938 рік в Україні було заарештовано, репресовано понад 260 тисяч осіб. Ми говоримо саме про Україну, а не про весь Радянський Союз. Із цієї кількості понад 100 тисяч – здається, фігурує цифра 112 тисяч – були розстріляні. Але тут починаються проблеми. Проблеми починаються з того, що самі розстріли не закінчилися у 1938 році. Вони тривали й далі, просто з меншою інтенсивністю. Так само хвиля розстрілів була, зокрема, у 1941 році – достатньо серйозна як у тюрмах Львівщини, Тернопільщини, Івано-Франківщини, так і в Києві, у київських тюрмах НКВС. З іншого боку, тут теж виникає питання, як вести подальший підрахунок. Бо люди, які отримали певні терміни ув’язнення, були заслані в табори, і чимало з них там загинули. Тобто не всі повернулися. А що на сьогодні спромоглася зробити держава? Якщо ми говоримо не лише про 1937–1938 роки, а про весь період існування Радянського Союзу, то принаймні зараз маємо Національний банк репресованих, бази даних і Український мартиролог ХХ століття, якими опікується Державна архівна служба.
Бази даних українських репресованих і алгоритми пошуку
А що це?
Це великі інтернет-портали, такі узагальнені бази даних. Ідеться не лише про родичів репресованих – ними можуть користуватися журналісти, студенти, школярі, усі, кому це цікаво. Там можна побачити цифри, знайти певну інформацію. Здається, у Національному банку репресованих уже було зафіксовано понад 300 тисяч імен. А Український мартиролог ХХ століття, якщо не помиляюся, минулого року проводив велику пресконференцію і говорив про 150 чи 180 тисяч записів. Тобто там можна знайти мінімальну інформацію про людину: прізвище, ім’я, по батькові, коли її заарештували, який метод репресій був застосований – чи її розстріляли, чи заслали до таборів, на які терміни. Є також інформація про реабілітацію. З Українським мартирологом ХХ століття ситуація дещо інша, тому що ця база формується на підставі архівів. Там можна подивитися, зокрема щодо відомих людей, які матеріали про ту чи іншу особистість збереглися в архівних установах України. І ці бази відкриті, вони є у вільному доступі в інтернеті.
Я, до речі, хочу зробити тут невеличку ремарку. Влітку я теж працювала над матеріалом про репресованих українців. І справді, якщо ти знаєш, що шукати, маєш якісь дані – прізвище, номер справи, – то все доволі просто. Я написала онлайн-звернення через сайт СБУ щодо розсекречених архівів КДБ, і мені, відповідно до закону, відповіли. Я отримала всі шість томів справи, яку запитувала.
Архів СБУ теж дуже активно співпрацює. Просто в них є ще багато іншого профільного навантаження. Але навіть за тими цифрами, які вже накопичені в базах, можна говорити про те, що кількість жертв репресій, якщо охопити весь період діяльності комуністичного режиму, буде значно більшою, ніж ті цифри, які я озвучувала щодо 1936–1938 років. Але ситуацію ускладнює не лише відсутність централізованої бази даних, а й сам алгоритм пошуку. У нашій практичній роботі в заповіднику бувають різні ситуації. Наприклад, людини немає у внутрішній базі, у нашому Биківнянському мартиролозі, і зрозуміти її подальшу долю ми можемо лише після вивчення самої архівної кримінальної справи. Тобто не завжди відповіді дають акти про розстріл. Є окремі багатосторінкові томи, які складаються виключно з таких документів – актів про розстріл. Там просто переліки прізвищ. Але ці акти дають нам лише дату розстрілу, інформацію про виконавців злочину і прізвище людини. Детальніше про неї можна дізнатися тільки зі справи. І ті проєкти, про які ви згадували, ті листівки "Імена безіменних могил" – вони дуже лаконічні за форматом. Якщо відвідувачі зайдуть на сайт, то побачать, що це справді дуже зручний формат – і для використання, і для освітніх цілей. Але щоб створити такий лаконічний проєкт, співробітники заповідника можуть кілька місяців шукати справу, вивчати її, повністю перечитувати, щоб зробити цю вижимку інформації: ким була людина, за що її розстріляли, коли її реабілітували. І бувають випадки, коли пошуки відбуваються, так би мовити, з обох боків. Тобто або до нас звертаються родичі репресованого, або ми самі шукаємо справи для уточнення інформації – для освітніх чи виставкових проєктів. І, на жаль, трапляються ситуації, коли справи не знаходяться взагалі.
Таке теж буває? Тобто ви знаходите прізвище у розстрільному списку – і більше нічого?
Так. Немає справи, немає жодної додаткової інформації про людину. І ми, на жаль, нічим не можемо допомогти родичам. Такі ситуації теж трапляються. Просто фізично немає справи – ні в київських архівах, ніде немає інформації, що вона може зберігатися десь в областях.
Як ви це пояснюєте? Справу було знищено, або вона може перебувати в іншому архіві, зокрема, в Росії?
Може перебувати і в Росії. Хоча ймовірність того, що справа опинилася саме там, якщо йдеться про звичайну людину, – менша. Тому що, з нашої практики, в архівах ФСБ можуть зберігатися справи якихось високопосадовців, управлінців, керівників тодішньої УРСР, яких розстріляли безпосередньо в Москві. А якщо йдеться про звичайну людину, то найімовірніше, справу було знищено ще раніше. І тоді ми можемо повідомити лише цю лаконічну інформацію. Але бувають і інші ситуації, коли справу все ж знаходять в інших областях України, в обласних архівах. Тобто навіть не в архівах СБУ, а просто в державних обласних архівах.
Чому органи НКВС обрали Биківнянський ліс
Давайте поговоримо про Биківнянський ліс. Це найбільше в Україні місце масових поховань жертв комуністичного режиму. Чи ви розумієте, чому саме це місце стало центральним символом пам’яті? Чому його обрали органи НКВС?
Це, насправді, два різні запитання: чому його обрали органи НКВС і чому воно стало місцем пам’яті. Тому що Биківнянський ліс за свою історію дуже трансформувався. Фактично, з місця злочину, яким він був у 1930-х роках, він уже в незалежній Україні перетворився на справжнє місце пам’яті. І це, на мою думку, абсолютно різні процеси й різна логіка.
Тоді давайте почнемо з того, як його обрали.
Співробітники НКВС для таких поховань – хоча тут, мабуть, проситься жорсткіше слово: могильник – намагалися знаходити максимально зручні місця. Тому що це не було похованням у класичному розумінні. Людей просто скидали в ями, засипали вапном і піском. Це не був цвинтар у тому уявленні, яке існує в нашій традиції.
Я, готуючись до ефіру, почула історію – поправте мене, якщо помиляюся, – що людей перед тим, як кинути в яму, проводили певним маршрутом, і вони ще були живі, але їх оглушували ударом…
Ні-ні. До Биківнянського лісу вже привозили тіла. Саме тіла. І це трохи відрізняє Биківню від інших аналогічних місць, як-от Бутовський полігон чи Комунарка в Москві або Куропати в Білорусі. Там були безпосередньо місця розстрілів. Про Куропати, принаймні так розповідали самі білоруси, є історія про людину, яка нібито змогла вижити: її завалило іншими тілами, вона зазнала тяжких поранень, але вночі змогла вибратися й розповіла про це місце наступним поколінням. Але я не буду стверджувати на сто відсотків, наскільки це реальний факт, а наскільки – легенда, пов’язана з Куропатами. Якщо ж говорити про Биківню, то людей розстрілювали в київських в’язницях НКВС. А до Биківнянського лісу вантажівками вже привозили тіла й скидали їх у заздалегідь підготовлені ями. Для НКВС ця логістика була доволі зручною, тому що тіла перевозили вночі. Тоді існував ще один міст через Дніпро – міст імені Євгенії Бош. І логістично це було дуже просто: з Липок, із Жовтневого палацу переїжджали міст, виїжджали на теперішнє Броварське шосе – й одразу опинялися в лісі. Чому обрали саме цей ліс, а не якийсь інший під Києвом? Думаю, саме через логістичну зручність. Навіщо було везти тіла через усе місто на інший бік Києва, якщо тут достатньо просто переїхати Дніпро – і ти вже маєш готовий спецоб’єкт? Для своїх могильників вони обирали дуже різні локації – залежно від міста, від обласного центру. Це могла бути територія самої в’язниці, це могли бути вже існуючі цвинтарі. Наприклад, в Одесі певний час тіла репресованих закопували на місцевому кладовищі. А вже значно пізніше, десь у 2019–2020 роках, дослідники знайшли схожий могильник на 39-му кілометрі траси від Одеси. Тобто вони шукали такі місця, де це можна було приховати: лісопаркові зони, пустирі, віддалені території. І в цьому сенсі ліс, звісно, був найзручнішим варіантом. Там простіше все сховати, ніж десь просто біля траси на певному кілометрі шосе. Ну і, зрозуміло, Київ як столиця мав найбільшу концентрацію населення, велику кількість урядових, адміністративних, міністерських працівників. Тут жила українська інтелігенція. Відповідно, кількість розстріляних у Києві була, очевидно, найбільшою серед усіх міст тодішньої України. І для цього їм потрібна була все ж велика ділянка, а не якісь локальні невеликі місця. Власне, так НКВС і отримав у Биківнянському лісі п’ять гектарів землі для своїх потреб від тодішньої київської міської влади.
Як Биківня стала місцем пам’яті
Якщо ж говорити про те, як і чому Биківня стала місцем пам’яті, то тут, мабуть, варто згадати зовсім інші процеси. Очевидно, це вже кінець 1980-х років. Тому що всі попередні спроби заговорити про Биківню або не мали успіху, або залишалися в середовищі української діаспори. Відповідно, сюди, в Україну, ця інформація практично не доходила. А вже у 1980-х, коли почався рух до самостійності, перебудова, розмови про гласність, демократизацію, тоді дуже активно долучилися громадські активісти, журналісти, члени різних товариств. Це вже приблизно 1988–1989 роки. Ідеться і про Український культурологічний клуб, і про товариство "Меморіал", і про Київське товариство колишніх політв’язнів та жертв репресій. Саме вони спільними зусиллями й намагалися перетворити Биківнянський ліс на загальнонаціональне місце пам’яті. Не лише через прив’язку до столиці чи масштаб трагедії, а й через потребу мати для суспільства місце, де можна про це говорити, вимагати реакції влади. Тоді звучали дуже різні вимоги: відкрити списки працівників НКВС і донощиків, створити фільм про Биківню, збудувати меморіал. І коли меморіал був створений та відкритий у 1995 році, почався вже інший етап – створення інституції, відповідальної за пам’ять. Тому що об’єкти, які існують в Україні без такої інституційної підтримки, фактично функціонують лише як ритуальні місця. Це пам’ятники, до яких раз на рік приходять представники обласної чи районної влади, покладають квіти, вінки – і на цьому все закінчується. Але за цим не стоїть тяглість пам’яті впродовж усього року, не лише в конкретну дату. Бо немає відповідальної інституції. Місцеві історики, краєзнавці роблять усе, що можуть, усе, що в їхніх силах. Але вони не можуть замінити собою ті функції, які має виконувати держава. І це, безумовно, велике щастя, що свого часу держава дозріла до розуміння: Биківнянські могили мають бути підкріплені окремою інституцією. Саме тому був створений наш заповідник, який опікується цим місцем не лише як місцем поховання чи меморіалом, а і як темою, що постійно звучить у наших проєктах, дослідженнях, освітніх ініціативах і активностях упродовж усього року.
Биківнянські могили – це місце великої несправедливості, жорстокості, смерті, страху, прихованого злочину. Як ви почуваєтеся, коли проводите там час? Як вам працювати щодня з такою складною темою? Питаю, бо ми живемо в реальності, де щодня бачимо багато смерті, і виходить, що для вас це ще більше емоційне навантаження.
Ну, так, є такий момент. Насправді я можу говорити і про свій особистий досвід, і про емоції колег, і про емоції відвідувачів. Це завжди трохи різні емоції. Ті, хто вперше приїжджає в Биківнянський ліс, зазвичай говорять, що їм дуже важко. Попри те, що ліс ніби спокійний, красивий, меморіал величний, вони все одно відчувають, що їм складно впоратися з цими емоціями. Я для себе, наприклад, пояснюю це так: коли ти приходиш до цих людей, які там спочивають, із добрими намірами – хочеш розповісти про них, продовжити їхню пам’ять – то ніби й вони тебе в цьому підтримують, і тоді цього психологічного навантаження стає трохи менше. Але є й інше навантаження, яке ми не завжди рефлексуємо і усвідомлюємо. Психологи навіть мають для цього термін – вторинна травматизація. Коли ти травмуєшся чужим досвідом, коли читаєш документи, акти, списки, історії людей. Тебе не можуть не зачіпати ці історії, які ти досліджуєш і про які розповідаєш. Це таке відчуття безвиході: ти бачиш, що це було тоді, і водночас розумієш, що в якомусь сенсі це продовжується й сьогодні. І навіть попри те, що колеги з архівів часто просять не брати це надто близько до серця, сприймати як обсяг інформації, який треба опрацювати, – так не виходить. Бо коли ти публікуєш фотографію людини і пишеш: "студент п’ятого курсу" – це вже не просто дані. Воно так не працює. І це, звісно, дуже травматично. Я для себе знаходжу трохи більше опори, ніж деякі мої колеги, бо маю ще творчість як спосіб переключення. Я пишу вірші, і для мене це можливість трохи відійти від додаткової травматизації.
