Перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого. Автор фото: Сергій Марченко
19 листопада 1989 року люди зібралися провести в останню путь трьох українських дисидентів — Василя Стуса, Юрія Литвина й Олексу Тихого. Ця стихійна процесія переросла в мітинг і стала одним із велелюдних актів непокори українців радянській владі. Над натовпом майоріли синьо-жовті й навіть червоно-чорні стяги. За оцінкою сина поета Дмитра Стуса, на морозі на процесію кілька годин чекали десятки тисяч людей. За іншими джерелами — зібралося близько ста тисяч.
За тих часів про смерть політв'язнів у таборах могли довго не знати ані сім'я, ані друзі. Совєтська влада засудила кожного за "антирадянську агітацію і пропаганду". Стус отримав двадцять три роки ув'язнення, Тихий — двадцять два, Литвин — сорок три. Жоден не дожив до звільнення, і тіла загиблих не віддавали для перепоховання: за логікою партійного керівництва, це заборонялося до закінчення терміну ув'язнення. Втім, тіла трьох дисидентів до України таки повернули. Як це відбувалося, розповідає Дмитро Стус: "1987-го я повернувся з війська, і десь уже з 1988-го почав листування з КГБ. Мені допомагав Генріх Федорович Дворко, бо треба правильно складати листи, писати емоційні листи без сенсу. Відповідали мені з Києва, але я писав усе завжди на Москву. І головною моєю метою було не так саме перепоховання, як повернення “Птаха душі”, бо я знав цю книжку. Я розумів, що це книжка, яка містить приблизно 300 дуже якісних перекладів. Ми вели це листування десь півтора року, але потім з'явилася можливість, щоб було перепоховання".
Перепоховання перетворилося на масову ходу центром Києва до Байкового кладовища. Сьогодні їхні могили на Байковому — місце, де стикаються дві реальності. Поруч, через дорогу, з'явилися нові пам'ятники колишнім силовикам, генералам, чиновникам. На одній із таких могил навіть стоїть столик із телевізором і посудом — наче місце для застілля.
Цей контраст вражає. Поруч із тими, хто віддав життя за правду, — символи показної і бездумної культури пам'яті. І це теж відбиток нашого часу.
Тернопільщина. Пужники. Тут у вересні перепоховали останки 42 людей. Вони загинули у 1945-му, вже за часів радянської влади. Останки віднайшли під час спільних польсько-українських пошуково-ексгумаційних робіт. Після служби зачитали імена тих, хто ймовірно тут похований: діти, жінки, 15 чоловіків. Пам'ятні знаки поки безіменні — досі тривають дослідження ДНК.
Львів. Збоїща. Десять років активісти товариства "Пам'ять" шукали це місце. Завдяки досвіду керівника Любомира Горбача нарешті знайшли — на території колишнього цвинтаря: "Нам уже пишуть листи, в яких розповідають про події, які відбувалися в їхньому селі, і про те, що їм відомо, де є ще поховання вояків, на яких не встановлено пам'ятних знаків. Відповідно, ми тоді виїжджаємо на місцевість. Зустрічаємося з людиною, якій відомо про місце поховання. Пізніше, є там поховання чи нема, може показати тільки лопата, бо лише зробивши пробний шурф, розкопавши це місце, можна побачити, чи там є людський кістяк, чи немає. Але, скажімо, з 20 звернень, якщо в одному з цих 20 місць ми знайдемо людські рештки, це є дуже вдала поїздка".
Тут у вересні 1939-го, під час оборони Львова від німецької армії, полягли десятки вояків Війська Польського. У двох похованнях — від 40 до 50 осіб, усі у військовій формі. Біля них — особисті речі: зубні щітки, люстерка, релігійні медальйони. Знайшли 11 ідентифікаційних жетонів з іменами, прізвищами, роком народження. Восени 2025-го відбулося перепоховання на кладовищі в Мостиськах на Львівщині, з дотриманням ритуальних і християнських традицій.
У спільному вшануванні відчувається більше сили, ніж у будь-яких суперечках про минуле. Це і крок назустріч одне одному, і крок до прийняття власної історії.
А в Бориславі організація "Доля" завершила перенесення останків із території колишнього радянського меморіалу. Під час ексгумації виявили сорок дев'ять останків радянських солдатів і чотири німецьких.
Перепоховання відбулося за християнськими традиціями на місцевому кладовищі. Останки німецьких вояків передали представнику німецької спілки. А на місці демонтованого радянського меморіалу громада планує створити сквер пам'яті Героїв — простір, присвячений сучасним українським захисникам і захисницям.
Це теж символічно: на зміну чужій пам'яті приходить уже наша. Ці приклади масових перепоховань — ознаки нової етики поваги і спільного прийняття історичних подій, хоч би якими болючими вони були. Навіть чужих загиблих ми перепоховуємо з гідністю.
27 грудня 2024 року у Львові відбулося перепоховання останків воїна Української повстанської армії, громадського діяча і політв'язня Данила Шумука. Це дивовижна історія, коли під час війни рятують останки українського героя. Його життя — це історія людини, яка пройшла крізь три тоталітарні режими й не зламалася. В'язень польських тюрем, нацистських концтаборів і радянського ГУЛАГу, Шумук був політвиховником в УПА, а у 1953-му — став одним з організаторів знаменитого повстання в'язнів у Норильську. Ось як він про це згадував: "Нас привезли у Норильськ у 1945 році. Й ось приблизно у 1945-1946-му у Норильську було не менше ніж 25 тисяч політв'язнів. Із цих 25 тисяч було 14 тисяч каторжан. Оскільки українців там було найбільше, приміром, 70 % населення табору, й українці майже всі, за винятком одиниць деяких, були учасники УПА. Це люди, котрі пам'ятають і знають дисципліну, і пам'ятають своє організоване життя в УПА, і свою боротьбу, і бої. І вистачало тільки їм пригадати це, тільки усвідомити, що ми же сила, ми же ставили свої груди перед скоростріли, добре до зубів організовану чекістську зграю в західних областях України. Як же ж ми можем терпіти те, щоб з нас тут так знущалися ті, котрі вислуговувалися органам гестапо, а зараз вислуговуються органам МВД".
Загалом провів за ґратами понад сорок років. Після таборів Шумук став одним із засновників Української Гельсінської групи. У 1987 році його приймав президент Рональд Рейган у Білому домі. Для світу він був героєм, для совєтів — ворогом, а для нас — людиною, яка витримала все.
Він повернувся в Україну наприкінці життя. І тепер, через двадцять років після смерті, повернувся остаточно — до своїх. Адже помер і був похований Данило Шумук 21 травня 2004 року в Покровську. Коли я зрозумів, що фронт наближається до міста і могилу можуть сплюндрувати росіяни, звернувся до родини дисидента, і його онука не відмовила в ідеї перепоховання. Далі почалася пригодницька й не надто безпечна історія про порятунок праху під обстрілами, перевезення й організацію поховання, всі деталі якої обов'язково розповім після нашої перемоги. У результаті військовослужбовці 13-ї бригади Національної гвардії "Хартія" доставили прах до Львова. Він заслуговує бути серед своїх побратимів із визвольного руху, які зі зброєю в руках боролися за Україну, і серед однодумців, які словом у 60-80-х боролися за те, щоб Україна стала вільною. На тому самому 67-му полі, де лежать Михайло Сорока чи Петро Дужий, які були повстанцями, Ірина Калинець, Михайло Горинь чи Іван Кандиба, політв'язні-дисиденти. Тобто це ідеальне місце, щоб і воїн, і дисидент був серед своїх. Так "Хартія" втілила почесний обов'язок: ушанувати людину, яка довела, що боротьба за Україну не закінчується за колючим дротом і не має строку давності.
Тим часом чимало видатних українців поховані не серед своїх і знайшли спочинок за межами батьківщини.
В Оберстдорфі, на півдні Німеччини, лежить гетьман Павло Скоропадський. У місті Новий Ульм — письменник Іван Багряний, а в Мюнхені — міністр уряду Української держави Дмитро Дорошенко та лідер ОУН Степан Бандера, чиї слова стали пророчими: "Український національно-визвольний рух живе, він розвивається і бореться далі, всупереч всім намаганням і пропаганді ворога. Уже минає 15-й рік з того часу, як більшовицька Москва наново окупувала Україну під кінець Другої світової війни. Відтоді більшовики стараються стерти з лиця землі українську революційну боротьбу всіми силами свойого мілітарно-поліційного апарату. Але ні зламати змагання України за свою незалежність, ні знищити її керівної революційної сили Москві таки не вдалося".
Могила Бандери — на доріжці номер сорок три. Її видно здалеку: синьо-жовті й червоно-чорні прапори тріпочуть між хрестами. На могилі завжди горить лампадка: сюди приходять українські туристи й діаспоряни, а в дні народження та загибелі Степана Бандери українська громада проводить урочистості.
У Франції поховані Володимир Винниченко, Нестор Махно, Симон Петлюра та командувач Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко. У Роттердамі, на кладовищі Кросвейк, похований полковник Січових стрільців і перший голова ОУН Євген Коновалець.
І здавалося б, їхні могили є важливими історичними символами, які нагадують про українську історію світові. Тож добре, що їхні прізвища бачитимуть за кордоном. Але ці імена звучать так гучно і мають таке серйозне значення, що мають бути перепоховані серед своїх.
Скандальним прикладом того, що може відбутися з останками за кордоном, є історія з прахом Олександра Олеся. 3 січня 2017 року на Ольшанському кладовищі у Празі було примусово ексгумовано останки українського поета і драматурга Олександра Олеся та його дружини Віри Кандиби. На їхньому місці поховали Володимира Михайлишина, вихідця з України, який доглядав за могилою письменника та сплачував за неї необхідну ренту. Родина Михайлишина мала повне право так учинити, згідно з чеськими законами, тим паче вони доглядали за могилою десятиліттями як меценати. Тоді представники посольства й української діаспори безуспішно намагалися зв'язатися з родиною, запропонувати альтернативи, та головний урок — ми маємо уникнути таких випадків у майбутньому. Тоді, у 2017 році, вкотре порушили питання Національного пантеону.
Ідея Національного пантеону обговорюється від часу проголошення незалежності. Пропонували різні варіанти. Зокрема, місце під Аркою Свободи українського народу в Києві, де стояв демонтований пам'ятник Переяславській раді. Але там обмаль простору — максимум на сотню поховань.
Логічніший варіант — Аскольдова могила. До тридцятих років це був цвинтар, поки більшовики не знищили його. Там удосталь місця й більше сенсу.
Хто має право бути перепохованим у Національному пантеоні? Ймовірно, постаті рівня Симона Петлюри — головного отамана Армії УНР, фактичного керівника Української держави. Це той масштаб, який визначає суть такого місця.
Я говорив про це з родиною Степана Бандери. Його онук, теж Степан, який мешкає в Канаді, не був у захваті від цієї ідеї. Мене засмутило його запитання: як можна довірити могилу діда державі, де до влади періодично приходять люди на кшталт Януковича?
Родичі боялися, що пам'ять може бути спаплюжена, що могила стане мішенню для вандалізму. І водночас запитання, вже риторичне: чи зверталася власне українська держава офіційно до родини з такою пропозицією?
Таких імен, як Бандера, Петлюра, Коновалець, Безручко — десятки. І тут уже йдеться не про емоції, а про політику пам'яті. Має бути державна ініціатива, офіційне звернення, продемонстрована готовність узяти відповідальність.
Україна має довести: ми змінилися, ми здатні берегти. Щоб ніхто не сказав через п'ять років після війни: "А навіщо нам у центрі Києва прах Бандери?". Поблизу столиці уже діє Національне військове меморіальне кладовище, і, наскільки знаємо, перші поховання вже здійснено. Декого з воїнів, які нині спочивають у Європі, можна буде перепоховати там — із повагою та належними державними почестями.
Є ті, хто сам заповідав поховати себе в Україні. Є ті, перед ким ми маємо моральний обов'язок це зробити. Є ті, чиї імена носять сучасні військові підрозділи.
Сто років тому генерал Армії УНР Марко Безручко разом із союзниками-поляками зупинив більшовицьку армію під Замостям і допоміг Польщі відстояти незалежність. Сьогодні його могила на православному цвинтарі у Варшаві стала місцем, де українці й поляки згадують спільну боротьбу проти того ж ворога — Росії. Його ім'я носить 110-та бригада Збройних Сил України. Символічне коло історії замкнулося — ті самі вороги, та сама боротьба за свободу.
Певні кроки вже зроблено. Але це не швидкий процес: кожна країна має свої правила, формальності, вимоги. І все ж, якщо говорити про Пантеон героїв, тут у мене є стриманий оптимізм. Перепоховання — це політичний акт, жест пам'яті, спосіб переписати історію чи відновити справедливість. Кожне повернення праху додому — це питання про те, хто ми, що цінуємо і кого вважаємо своїми героями. Це наш вибір — сьогодні й назавжди.
