Пам'ятник хорунжому Тихону Хилюку. Автор фото: Павло Подобєд
Гаряче літо 1944-го. Совєтська армія стрімко просувається на захід, завершуючи Львівсько-Сандомирську операцію — одну з найуспішніших у війні. У липні радянські війська входять на Львівщину: з боєм, із втратами, з машиною репресій, яка рухається слідом за передовими частинами. Поруч із радянськими і німецькими військами діють підрозділи Армії Крайової, що прагнуть відновити Польщу в довоєнних кордонах, а також відділи Української повстанської армії, які воюють за власну державу.
"Я все просила Бога і казала: “Господи, я хочу знати, де він похований, чи гріб запечатаний, я то хочу знати”, — згадує пані Богдана Проховник. Батько пані Богдани Микола Стосик — командир надрайонної боївки. Його завданням була розвідка, контррозвідка, удари по радянських спецслужбах. Задля конспірації розлучають усю родину, бачаться хіба на Святвечір — говорить Богдана Проховник: "Нас привезли, мама приїхала і мав прийти тато і ще такий один із нашого села хлопець, партизан. І прийшли на вечерю, і мамин брат був. І каже тато: “Давайте скоро робимо вечерю, бо сусід нас бачив Олекса, він доложе Іваньові, а Іваньо подзвоне в КГБ”. Він мені притулив пістолет до скроні, вивів у сорочці надвір босу, градусів під 30 мороз і каже: “Зараз тебе застрілю, як ти не скажеш, де партизани”. Я кажу: “Не знаю, не знаю і всьо".
Утім, батька вистежили, але Микола Стосик, якого понад рік розшукували енкаведисти, не здається. З криївки долинають постріли — поранено начальника районного відділу НКДБ Гончаренка. Коли вороги оточують, упівець підриває гранату й гине. Відтоді його донька Богдана не знала, де спочиває батько, і пошук його могили став сенсом її життя. Знайти місце поховання вдалося лише через багато-багато років: "Дякую тобі, Господи, за то, що ти мене привів сьогодні на його могилу перед своєю смертю. Що я знаю, де похований мій тато. Я так довго шукала".
Ця віднайдена могила — єдина фізична згадка про видатного борця. Зберегти пам'ять про чин людини, не маркуючи простір, ніяк не вдасться.
Матеріалізувати історію визвольного руху — таке завдання ставлять перед собою учасники ініціативи "Героїка". Павло Подобєд, керівник благодійного фонду "Героїка", нині військовослужбовець ЗСУ, народився у Херсоні, у родині, де не було учасників визвольних змагань. Російськомовне середовище, південне місто, стандартна радянська школа — усе, здавалось, вело в інший бік: "Мені завжди було цікаво, чому так багато можна дізнатися, почерпнути про визвольний рух, але немає його матеріальних пам'яток. Власне, “Героїка” й виникла як ініціатива, як рух, який покликаний матеріалізувати українську історію визвольного руху. Головна мета полягає в тому, що людина, яка десь читає про видатні події на сайті, в підручнику, не пропускає це через себе, однозначно. Найліпше сприймається історія на власній вулиці. Ми намагаємося людям донести, що в їхньому селі, в їхній сільській хаті, в будинку, на площі відбувалися події, які визначали, скажімо, розвиток нашої держави наперед".
Пригадую історію з 1990 року, яка трапилася в Миколаєві: засідання місцевого товариства "Просвіта", хтось із учасників згадує, що на старому міському цвинтарі є козацький хрест — імовірно, січових стрільців. За кілька днів громада вирушає туди, аби прибрати територію навколо могили, але хреста вже немає. Його зняли. Ніби навмисне, щойно про нього згадали вголос. Ця історія — промовистий приклад того, як знищували найменші матеріальні сліди нашої пам'яті, навіть в останні роки "совка". Павло Подобєд пригадує великі і значні події, про які пам'яті не збереглося: "На території сучасної Тернопільської області є село, яке називається Сидорів. Це Гусятинський район, терен дуже активних бойових дій. Власне, під Сидоровим і безпосередньо в самому селі відбувся настільки масштабний бій, настільки легендарний, що важко проводити аналогії, знову ж таки, на теренах Західної України. В одному бою з боку армії УНР і більшовиків взяло участь понад три тисячі вершників. За декілька годин українці зарубали червоноармійців більше, ніж, напевно, українська військова організація за весь час свого існування. Тобто в одному бою загинуло близько пів тисячі вершників червоних. Натомість приїхали, поспілкувалися — жодних згадок, бодай натяків на те, що такі події відбувалися в селі".
Протилежна крайність: в архівах порожньо, а люди — пам'ятають. Селище Нижнів Тлумацького району Івано-Франківщини. У цих краях армія УНР влітку 1920 року вела важкі бої з більшовиками. Тоді українці були союзниками Польщі у спільній боротьбі проти Червоної армії. Дмитро Лупипсів, місцевий краєзнавець, знав із переказів, що десь тут знайшов свій спочинок хорунжий Тихін Хилюк: "Я тут виріс, мені 60 років, я босий проходив у 7 років, у 10. Тут не було ні хрестів, ні гробів. Тут були маленькі могилки. Я знав, що тут поховані жовніри. Гробар, який тут копав могили, він добував підкови такі, видно, з чобіт, добував ґудзики солдатські, такі вже поржавілі. І тут, по моїх переказах, по цій ділянці, ну, десь чоловік 40-50 поховано. То не тілька Хилюк, тут багато поховано є. Видно, всіх не записано в тих архівах чи де. Тож була війна, тож тисячі, мільйони було жертв".
Захоронення вояків армії УНР таки віднайшли. І хорунжому Хилюку як найвищому в ранзі встановили пам'ятник. Самотужки. Така матеріалізація пам'яті допоможе не забувати про визначні події і наступним поколінням.
Маківка, гора у Високому Бескиді. Тут у 1915 році в запеклому бою січові стрільці зупинили наступ російської армії ціною великих жертв. Маківка стала місцем паломництва для українців міжвоєнного часу — сюди сходилися сотні людей, щоб помолитися за полеглих і згадати про ідею вільної України. До кінця 1980-х поховання майже зникли серед кущів і смерек. Спершу силами активістів "Товариства Лева", згодом — митців і небайдужих людей почалося відродження. Народний художник України Євген Безніско, який разом із сином Яремою створив новий образ меморіалу, відійшов у кращі світи ще 10 років тому, але "Історична правда" зберегла спогади Євгена Безніска про цю роботу: "Справа в тому, що ми колись у розмовах отут сиділи з друзями нашими, і поети тут були, і в нас виникла така думка: що б зробити цікавого на Львівщині, що б зафіксувало історичні події? Маківку ми почали в 1995 році. Прийшлось дуже тяжко, виганяли туди бульдозери, дуже тяжко було вирівняти майданчик, зрізати ці всі смереки, котрі повиростали від часу їхнього похорону, могили впорядкувати, і от почалася робота. Маківку ми також відкрили в 1999 році".
Тоталітарна система робила все, щоб стерти з карти героїку визвольних змагань. Те, що не вдалося знищити у переказах, було вимито з публічного простору. Не залишилося маркерів присутності.
Так на батьківщині Василя Тютюнника вулиця здобула його ім'я аж у 2016-му, пам'ятник у Хоролі на Полтавщині встановили в 2020-му. Цьому передувала трагікомічна історія від Павла Подобєда: "У 1919 році ця людина, яка керувала фактично українським військом, дієвою Армією УНР. Як командарм Армії УНР людина зробила надзвичайно великий внесок в історію Збройних Сил, абсолютно не згаданий, не пошанований на малій батьківщині. Знайшли жертводавця, переконали жертводавця зробити там не просто якусь табличку, а пожертвувати кошти на литво, зробити в ливарний спосіб гарне погруддя, привезти, передати, встановити, зробити площу з лавками, з освітленням у місті — і все коштом благодійного фонду. Довго дуже думала міська рада, і врешті-решт депутати ухвалили рішення: “Ви знаєте, хлопці, у нас є багато інших достойних людей, які потребують першочергового вшанування. Наприклад, є доярки, є голови колгоспів, є люди, які досліджували, скажімо, спадщину Леніна у проблемах меліорації сільського господарства. І ці люди не пошановані. Ми пропонуємо компроміс. Давайте ми спершу, наприклад, разом відреставруємо пам'ятник першим колгоспникам або комсомольцям, а потім уже, якщо справа піде нормально, можливо, займемося і цим питанням".
На щастя, такі історії гідного вшанування дедалі частіше закінчуються позитивно. Одного разу трапилася детективна: у Детройті, у Сполучених Штатах, мав бути похований полковник Армії УНР Микола Янов. Ми з колегою оглядаємо цвинтар, але його там нема. Поїхали на інший цвинтар, у тому ж місті, й у листопаді 2021 року ми знайшли його могилу, поряд спочиває його дружина Ніна. Виявилося, що вона має вищі відзнаки Армії УНР, ніж чоловік, і це повністю змінює історичний контекст.
Коли в Сумах відбувалося перейменування вулиць, хтось запропонував присвоїти ім'я Миколи Янова одній із них. Ми втрутилися вчасно і добилися, щоб міська рада внесла корективи — тепер існує вулиця Родини Янових. Та це підкреслює не лише важливість відвідування цвинтарів, а й важливість маркування простору правильно, без неточностей. Лише так донесемо історичну правду далі.
Загалом знаки українського війська за кордоном наявні там, де наші воїни рятували долю країни або де діє активний осередок діаспори. Наприклад, у австрійській столиці встановили пам'ятник українським козакам, що брали участь у визволенні Відня від турецької облоги, й окремо — Юрію Кульчицькому, героєві облоги. У чеському Ліберці після реставрації знову відкрили монумент воякам УНР. Це скульптура Василя Касіяна: вдова з дітьми над тілом убитого вояка. Комуністи демонтували його в шістдесятих, бо розуміли, наскільки важливі пам'ятники і порожнє місце замість ушанування.
І протилежна історія — зі штурмом Монте-Кассіно. Знаменита історія польської звитяги і жертовності, де українці у складі армії Андерса боролися за шлях до визволення Риму. Скільки їх було, достеменно невідомо, але знаємо про 36 православних та греко-католиків, які, ймовірно, були українцями. Історик Тарас Пилипович особисто зацікавлений знати більше про цю історію — його прадід служив у армії Андерса. Іран, Ірак, Лівія, Палестина та Єгипет: мало хто знає, що українці у Другій світовій у складі польської армії воювали в усьому світі. Та повернімося до червоних маків під Монте-Кассіно: британське командування скеровувало сюди найкращих бійців, навіть непальських гуркхів, які вважалися найкращими вояками світу. Та лише польська армія, яка складалася і з українців також, ціною кровопролитної важкої боротьби взяла гору. Перший німецький бункер взяв волинянин Михайло Паньковець, але на його могилі написано на польський лад: "Міхал Паньковец". "Чи згадає хтось про участь наших у цій битві, якщо немає жодного маркування у просторі?" — запитую історика Тараса Пилиповича. — "Перший німецький бункер в обороні Монте-Кассіно захопив саме українець Михайло Паньковець з селища Погоріловки Сарнинського району сучасної Рівненської області. Польські поховальні групи зробили напис на хресті — “Міхал Паньковец” — наголошуючи на його польському походженні й не згадуючи про українське. Але такий факт відомий. У перший період формування армії національний склад війська наполовину складався з національних меншин. Можна сміливо говорити про те, що в складі армії генерала Андерса воювало близько 5 тисяч українців. В основному це були жителі сіл та містечок Галичини".
Київ, 2025 рік. Столиця, яка намагається знайти відповідь на неможливе питання: як ушанувати всіх героїв? За період російсько-української війни в Києві встановлено сто сорок п'ять меморіальних дошок. Перейменовано п'ятдесят дев'ять вулиць, площ і провулків на честь загиблих українців та українок. Вісім парків та скверів носять імена героїв. І все одно — цього катастрофічно замало.
Понад сімдесят п'ять відсотків усіх ініціатив щодо встановлення меморіальних дошок сьогодні стосуються вшанування пам'яті загиблих у цій війні. Є київська школа, де загинуло одинадцять випускників. Одинадцять. Фасад будівлі фізично не вміщує всі меморіальні дошки. Як зберегти пам'ять про кожного? Як не образити жодну родину? І не перетворити місто на суцільний цвинтар, де на кожному кроці — скорбота?
Найчастіше використовують стіни пам'яті, де можна дізнатися більше про життя загиблих. Багато шкіл роблять музейні куточки й тематичні експозиції, присвячені своїм випускникам-захисникам. З'явилася практика спортивних турнірів і змагань із кубками на честь полеглих.
У Харкові ініціатива "Вшануй" придумала ще один спосіб маркування простору — вони розмістили пам'ятні таблички на лавках у парках. На них написано: "Тут міг сидіти той, хто віддав своє життя за незалежність України". Так ушанування стає частиною нашого життя: ранкової кави чи безтурботних хвилин із книжкою.
Пам'ять живе там, де її видно. Ми не можемо зберегти всіх, але можемо зберегти місця, де вони були. Коли ці місця названі, відзначені, впорядковані — країна тримається міцніше. Маркування простору — це спосіб залишити слід і нагадати собі, хто ми є.
