Національне військове меморіальне кладовище. Фото: facebook
Село Доброгостів, Львівщина. У кожній хаті — двоє вхідних дверей. Одні з них виходять обов'язково на південь і відчиняються лише для покійного та церемонії поховання. Такий радикальний спосіб ушанування, який закладається у конструктив побудови житла, трапляється дослідникам нечасто. Я був здивований таким підходом, який відшукали колеги: скільки зусиль і втрат на опаленні можна було б заощадити. Самі ж мешканці хат із окремим виходом для поховальної процесії вважають такий підхід нормальним, як-от пан Стефан Торський, мешканець Доброгостова: "Приходили молитися, приходили прощатися тільки в передні двері, священник приходив теж із дяком відправляти парастас — все в передні двері".
Ця традиція свідчить, що способів ушанування безліч, і прижитися в окремій спільноті можуть навіть найбільш несподівані й складні у виконанні. Якщо закласти традицію, її можна провести крізь десятки чи сотні років.
Перед початком війни, у 2013-му, ми з докторкою історичних наук та письменницею Мариною Гримич міркували про ставлення до цвинтарів у різні часи та в різних спільнотах, і тоді дивилися на цвинтарі через перерву у пів століття від великої війни на наших землях: "Інколи ми жартуємо (такий наш професійний гумор), що найкраще місце дослідження для етнологів — цвинтарі. Приходиш, прекрасна природа, тихо. І головне: часом молоді дослідники забувають записати дату народження, а тут відразу — і дата народження, і дата смерті. Ти сфотографував, погуляв, ніхто тобі не надокучає, приємні спогади. Така вже наша субкультура. Люди, скажімо так, зі стабільністю намагаються зробити могили своїх рідних найкращими і найкрасивішими, особливо перед великими святами. Як вони до цього ставляться, після відправи в церкві ходять по цвинтарю й дивляться: “Ой, а той так зробив; ой, красиво; нє, а в мене краще”. І ці всі ялиночки. Тобто це залежить від естетичних смаків тієї спільноти".
Зараз я недаремно пригадав ту розмову: нам треба думати наперед. Як наші меморіали сприйматимуться через роки? Які меседжі вони несуть? Багато обласних центрів досі не мають концепцій військових цвинтарів. Пантеони існують у Франції, Грузії, Польщі, Італії. В Україні багатьом байдуже, де лежать Бандера, Багряний чи Коновалець. Місцеві ради виділяють клаптики землі на приміських кладовищах, але ці місця — не тільки для тих, хто вже загинув. Вони потрібні й живим ветеранам через 10–50 років як простори пам'яті, місця осмислення і зустрічі поколінь.
Вахтанг Кіпіані
Ми з побратимами з "Хартії" вирушили в поїздки містами України. Почали з Луцька: там народився, жив і похований наш побратим, головний сержант бригади "Хартія" Олександр Ющенко, його позивний — "Капа". Це один із переосмислених способів меморіалізації: лекції, які проводять побратими, збір коштів для потреб війська, нагадування про загиблого. Наша мета — почати розмову в різних містах, із різними людьми, щоб пошук рішень тривав: як ушановувати героїв, як вивчати чужий досвід, як використовувати вже наявний, свій, і головне — не забувати тих, хто воює зараз. Це поєднання пам'яті про загиблих і підтримки тих, хто воює сьогодні.
Дев'ята ранку. Місто завмирає. Люди виходять із машин, зупиняються перехожі, стихають розмови. Хвилина мовчання особливо відчутна у великому місті з вузькими вулицями: здається, що всі зупинилися самі, ніби домовилися без слів. Насправді ж за цим стоїть робота. Кілька громадських організацій і державних установ розробляли церемоніал, проводили круглі столи, обговорення, узгодження.
Ідея хвилини мовчання з'явилася після Першої світової війни як спільний спосіб пережити втрати. Її автором вважають австралійського журналіста Едварда Джорджа Хані. У 1918 році він запропонував людям зупинитися на п'ять хвилин, щоб подумати про загиблих. Ідею підтримав король Георг V, і вже 11 листопада 1919 року Велика Британія вперше завмерла у мовчанні. Відтоді традиція поширилася світом, ставши символом поваги до пам'яті жертв воєн і трагедій.
Натомість в українській локальній традиції притаманним був, навпаки, голосний звук, який чути звідусіль через дзвони, пісні, постріли, сурми. Наш ритуал не стишує звук, а навпаки — дає йому силу.
Гуцульщина, Косівська громада, село Бабин. Місцевий мешканець Василь Петрячук пригадує: ще 15 років тому саме трембіти скликали всіх на похорон. Мало хто знає, але саме це — одне з головних завдань трембітання: звук супроводжував скорботу і слугував знаком вшанування померлого. "Сповіщають, що вже треба розпочинати похорон. І люди знов сходяться. Трембіти трембічуть, супроводжують до гробу, на цвинтарі, коли загрібають".
Василь Петрячук стверджує, що справжню трембіту роблять із дерева, в яке влучила блискавка, але зараз трембіти як сповіщення скорботи використовують дуже рідко. Його сусідка, пані Марія Іванюк, упевнена, що причина прозаїчна: "Дорого коштує. Може, й хотіли би наймати, але дорого платити, й ніхто не хоче".
Які нові форми вшанування можуть прийти на зміну цій традиції? Поховальний ритуал для загиблих військовослужбовців — це метафора наказу "шанувати і пам'ятати". Тих, хто загинув під час служби, ховають із дотриманням усіх військових звичаїв. У почесному ескорті — побратими, поруч звучить оркестр, кожен акорд закликає живих схилити голови перед тими, хто не повернувся.
Український інститут національної пам'яті визначає два головні напрями роботи у темі меморіалізації. Перший — віднайти і повернути забуті місця пам'яті. Це могили борців за незалежність, зруйновані пам'ятники, поховання жертв політичних репресій, Голодомору, війни. Те, що десятиліттями замовчувалося або свідомо знищувалося.
Другий напрям — створення нових місць пам'яті. Це могили і меморіали сучасних захисників і захисниць України, а також увічнення імен тих, про кого ворог намагався стерти пам'ять. Нові місця пам'яті — це також сектори військових поховань на цивільних цвинтарях, сквери, меморіальні знаки, простори, що народжуються поруч із нами, там, де жила людина, яка пішла на війну і не повернулася.
Я часто беру за основу американський досвід — зокрема, український цвинтар у Саут-Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі. Це найбільший український цвинтар у Північній Америці, де поховані учасники національно-визвольної боротьби. Тут дуже виразно видно різні підходи до вшанування воїнів: достатньо кинути оком на поховання — і зрозумієш, що тут спочиває петлюрівець, а ось поруч — січовий стрілець. За символікою, формою хреста, словами на надгробках можна відрізнити дивізійника, упівця. Це різні стилі, різні матеріали, але ключова ідея в тому, що український воїн, письменник чи священник не був загублений у світі.
Мстислав Скрипник — сподвижник Симона Петлюри, який згодом став митрополитом Української православної церкви в США, — купив цю землю, облаштував її, і тепер це найбільший український музей просто неба в Північній Америці. Я був там десятки разів, і для мене цей приклад поховань — один із ключових для розуміння того, як можна говорити про нинішню війну та меморіалізацію. Навіть у похованнях мова має значення. На війні біля Дніпра чи Харкова вояків нерідко ховають російською, під спів священника Московського патріархату. А в Саут-Баунд-Бруку з понад 1300 військових поховань 99,9% — українською.
Я багато років досліджував канадський і американський досвід, менше — німецький, польський, чеський. Провів сотні годин на українських секторах із десятками тисяч поховань. Ми можемо й маємо вивчати всі ці практики, але Україна — країна зі своєю мілітарною традицією, від козацьких часів через Армію УНР і Другу світову війну. Просте відтворення петлюрівського чи галицького хреста — це повторення минулого. Нам потрібно створити власну систему маркерів, щоб людина, глянувши на цвинтар, одразу зрозуміла: це воїни російсько-української війни.
Меморіалізацією часто займаються ентузіасти, і це нормально. Так народжуються рухи. Історик, а нині військовослужбовець Павло Подобєд згадує приклад села Зміївка на Херсонщині, де колись мешкала велика шведська громада, а поруч — німецька; тут сплелися долі депортованих українців, переселенців, херсонців. Ось випадок, який трапився ще до початку повномасштабного вторгнення: "Таким прикладом є село Зміївка на Херсонщині. Це легендарне село, де велика шведська громада свого часу жила. Можливо, десь і завдяки шведській громаді, там і німецька громада є, і завдяки певному міксові є степові українці, херсонці, переселенці, за акцією “Вісла” депортовані українці. Місцева влада навіть боїться вставити “п'ять копійок” і чинити спротив подібним ініціативам. Ми перший свій проєкт реалізували власне в цьому населеному пункті — у Зміївці. Звернулися до місцевої громади, там два храми великих — православний Київського патріархату й Української греко-католицької церкви. Настільки люди вітали цю ініціативу, що ледь не почубилися між собою, хто ж матиме почесне право побудувати меморіал борцям за незалежність України. Врешті-решт дійшли компромісу, що, мовляв, Херсонщина — православний край, якщо так можна сказати, і буде логічно й послідовно побудувати такий пам’ятник на подвір'ї православної громади. Що ми й зробили. І, якщо говорити про сприяння — на жаль, такого сприяння ми у своїй практиці більше ніде не бачили, від Галичини до Києва. Це дійсно є взірець".
Я був у Києві, Харкові, Дніпрі, Херсоні, Франківську, Луцьку, Тернополі. Дорогою до Тернополя зупинився на Микулинецькому цвинтарі: провів там дві години, розмовляв із людьми, розглядав деталі. Це приклад сучасної меморіалізації — світло, делікатно, струнко.
Коли ми говоримо про меморіалізацію, маємо розуміти: це завжди дискусія. Люди іноді опираються не зі злості, а через непоінформованість, егоїзм, брак розуміння сенсу.
А вже за кілька тижнів я натрапив на зовсім інший, неофіційний, але промовистий ритуал.
Славута, Хмельниччина. Цвинтар. Зібралося все місто. Прощання з Олександром Самойловичем. Коли почалася повномасштабна війна, хлопцеві було лише п'ятнадцять. Відтоді він мріяв служити і готувався до цього. Посеред дійства — священник, довкола військові у формі, цивільні хлопці й дівчата. Раптом усі разом починають відтискатися від землі.
Вісімнадцять відтискань — на честь героя, якому вісімнадцять назавжди. Кажуть, це була його остання воля: щоб за ним не плакали, а відтискалися. Втім, без сліз провести Олександра в останню путь мало кому вдалося.
Така ідея не поодинока. Так само вшанували богатиря Олександра Білоконя. Один із найсильніших людей України, чемпіон Європи і світу з пауерліфтингу, майстер спорту з богатирських ігор, він загинув у тридцять два. Етика вшанування полягає в балансі між особистим болем і публічним простором. І тут вона пролягає в історії людини, конкретної особистості, родини та поєднанні з повагою до чину воїна.
На цьому прикладі, який по-різному сприймається громадою і коментаторами в соцмережах, добре помітно головне: хоч би якими були ідеї про культуру пам'яті, без рішення кожної окремої родини загальні ритуали залишаться лише ідеями. І ще донедавна була велика загроза, що головний символ вшанування загиблих військових — меморіал — так і залишиться на словах.
Ідея створити в Україні Національне військове меморіальне кладовище визрівала багато років, а після початку великої війни стала нагальною потребою. Країна, яка щодня хоронить своїх захисників, мусить мати місце, де кожне ім'я буде вшановане гідно.
Закон ухвалили у травні 2022 року. Його готували Міністерство у справах ветеранів, Інститут національної пам'яті, архітектори й урбаністи. Йшлося про створення українського Арлінґтона — простору національної пам'яті.
Обговорювали десятки локацій — від ВДНГ і Співочого поля до Лисої гори та Биківні. Одні місця не підходили через природоохоронний статус, інші — через наявні поховання жертв репресій. Зрештою, вибір зупинився на землях Гатненської громади, біля села Мархалівка вздовж Одеської траси. Тут виділили понад 260 гектарів державної землі під алеї військових поховань, музей, крематорій, будинок трауру й церемоніальну площу.
Кілька десятків місцевих мешканців протестували, начебто побоюючись екологічних ризиків. Представники Міністерства у справах ветеранів і патронатної служби "Азову" пояснили: усі норми дотримані, охоронювані території не зачіпаються, вода безпечна. У травні 2025 року розпочалися підготовчі роботи, а в червні державна експертиза підтвердила відповідність усім нормам.
10 вересня 2025 року Україна зробила крок, якого чекали близькі загиблих, які зберігали прах своїх героїчних рідних, щоб гідно вшанувати. Цього дня на території Національного військового меморіального кладовища відбулося перше поховання захисника України. Ним став Віктор Климчук із позивним "Горець". Ім'я Климчука — перше, зафіксоване на тимчасовому дубовому хресті. Неподалік є кілька десятків могил незнаних наразі вояків. І ще одна деталь — прапори з номерами: це ті, які накривали гроби невідомих захисників під час урочистого похорону. Після ідентифікації стяги передадуть родинам, а таблички з цифрами замінять на іменні. Шанувати свого солдата, щоб не зустрічати чужого, — це один із важливих прикладних сенсів меморіалізації. Про інші історії і тих, хто зберіг цю пам'ять, — у наступних випусках.
