Ілюстративне фото із сайту Pixabay
Архіви формують нашу пам'ять.
Якби ми обрали будь-яку тему суспільно важливу або персонально важливу для когось – все це можна знайти в архівах. Попри те, що історія української архівної справи пережила і переживає не одну трагічну сторінку, пов'язану зі знищенням, викраденням архівів країною-агресоркою – те, що відбувалося активно з кінця XVIIІ ст і зараз активно триває в плані пограбування українських архівів або знищення – все одно Національний архівний фонд України є одним з найбільших в Європі. Ми говоримо про сукупність приблизно 100 млн одиниць зберігання окремих справ з кінця XII ст і до наших днів, починаючи від важливих державних, управлінських рішень і крізь призму індивідуальної історії. Біографія України – це сукупність, синергія біографій українських родів, родинної історії. І це теж є одним із наших пріоритетів, щоб кожен українець мав зараз можливість доступу до вивчення своєї родинної історії.
Архіви виконують три основні функції: завдання щодо обліку і збереження того, що вже є. Користувачі архівів сприймають архіви і розуміють в частині використання тієї інформації, яка є. Методи використання теж різні: від традиційних походів в читальну залу до сучасних методів, які ми теж впроваджуємо по оцифруванню, доступу до архівів, колаборації з різними інституціями, популяризації архівів. І комплектування архівів. Навіть в умовах війни архіви продовжують збирати нові дані. Один із наших пріоритетів – документування подій війни. Зараз не тільки державні інституції, а величезна кількість громадських ініціатив за різними напрямами документує злочини, свідчення і інші інформаційні матеріали щодо того, як Україна взагалі живе під час цієї війни. Є поширена теза, що сучасна російсько-українська війна є найбільш задокументованою війною, а ми, як архівісти, думаємо, щоб ця війна була і заархівована повністю – те, що робиться в рамках і державних, і недержавних ініціатив.
Які документи повинні зберігатися в архівах?
Все проходить через експертизу цінності. При кожному державному архіві працюють відповідні експертні перевірні комісії не лише з архівістів, але й спеціалістів інших галузей. І вони проводять відповідну експертизу – те, що має зберігатися вічно і набути статус національного архівного фонду.
Тенденції в різні історичні періоди змінюються. Зараз одним із найбільш запитуваних видів джерел є метричні книги церков, пов'язаних із дослідженням генеалогії, родинної історії. А колись, років 50-60 тому, існували думки щодо знищення цих документів, як таких, які мало кого цікавлять.
Позиція архівістів – максимально зберегти те, що можна зберегти. Але є проблема архівної полички. В сучасному інформаційному суспільстві неможливо все зберегти. Є думки, що ми маємо зберегти все. Але багато дослідників, які займаються інформаційним правом або архівною справою розуміють, що якщо інформаційне наповнення нашого життя збережеться на рівні 3-5%, то це вже непогано. Головне, щоб ця інформація була різноманітною. Тривалий час архіви брали якісь, відповідно до законодавства, управлінські рішення, офіціоз. А ми в своїй новій стратегії бачимо, що історія повсякдення теж має бути представлена. Тому ми думаємо, як змінювати наше законодавство і активно його змінюємо, щоб і соціальні медіа, в яких ми зараз і живемо, і проводимо велику кількість часу, навіть комп'ютерні ігри або інші інформаційні ресурси мали бути збережені для дослідників майбутнього, щоб вони зрозуміли те різнобарв'я життя, в якому ми зараз є з усіма жахами, але і з усіма і радощами, які все одно залишаються у нас.
Як Росія знищувала українські архіви?
В широкому світовому контексті це загальна практика більшості метрополії щодо колоній. Практики існували різні. Зокрема фаворити Катерини II викрадали документи і матушки їх надсилали до Петербургу, як якусь цікавинку життя аборигенів. Це пояснює, яким чином один із оригіналів Конституції Пилипа Орлика був пересланий в Росію. Потім ця практика зберігалася і через діяльність різних археографічних комісій, коли найцікавіші документи теж осідали в петербурзьких, потім московських архівах. І крізь призму радянських часів, коли централізувалося зберігання архівне, теж це все відбувалося. Не існує жодної країни Східної і Центральної Європи, яка б не мала претензій до Російської Федерації в частині вивезення своєї документальної спадщини.
Частина українських архівів, які знаходяться на тимчасово окупованих Росією територіях, постраждали. Чи відомо сьогодні про те, в якому стані ці архіви, які документи вивезені, як їх зберігає Росія?
Тут треба розділяти на два етапи: початок агресії 2014 рік і повномасштабне вторгнення 2022 року. Більшість втрат українських архівів якраз відбулось в 2014 році разом із тимчасовою окупацією Криму, Донецька і Луганська. Всі фонди, які знаходились на цих територіях, були захоплені Росією, незаконно привласнені і визначені, як частина Державного архівного фонду Російської Федерації, що є порушенням не тільки міжнародного гуманітарного права, але й самого російського архівного законодавства, тому що все це було зроблено без експертизи цінності. Навіть якщо вони номінально в своїй пропаганді можуть заявляти про документи часів Російської імперії, наприклад, по Криму, що це частина російської імперської історії, то яким чином взагалі було привласнено документи періоду української незалежності 1991-2014 року до Державного архівного фонду Російської Федерації? Вони на це не зважають.
Тоді втрати були значні, оцінювались на рівні 8-9% всього Національного архівного фонду України. А від початку повномасштабного вторгнення, враховуючи вже той досвід негативний, який був, держава в особі державних архівів і інших органів влади здійснила більш продумані заходи. Станом на зараз ми проводимо постійний щомісячний моніторинг стану збереження Національного архівного фонду. Загальна цифра говорить про рівень 1,5% втрат: і викрадені, і пошкоджені, і знищені документи під час цих майже п'яти років повномасштабного вторгнення. Це дуже хороший результат в умовах найбільшої європейської війни після Другої світової. В Другу світову багато архівів втратили до половини наявних фондів. Ми активно впроваджуємо оцифрування архівів ще з 2020 року і навіть ті наші найбільш негативні кейси, які існували щодо знищення або викрадення документів, часто мають цифрові копії. Тому, якщо ми навіть не маємо доступу до оригіналу, то можемо надати людям доступ до інформації, яка зберігається в цих документах. І вже скоро як три роки за ініціативи Державної архівної служби ми внесли зміни до архівного законодавства. І на підставі цифрових копій можемо видавати офіційні довідки, копії, витяги. Якщо нема в нашому розпорядженні паперових оригіналів, то їх заміщує цифрова копія. Те, що відбувається з архівами на окупованій території, ми активно моніторимо через відкриті джерела. Співпрацюємо з правоохоронними органами, відкрита низка кримінальних проваджень. Щодо окремих осіб, які пов'язані з цими злочинами, накладені санкції. Є відповідні списки.
Чи є документи, починаючи з 2014 року, які ми втратили остаточно?
Остаточно можна говорити про ті документи, які безпосередньо знищені. В цьому плані найбільш негативний кейс – архівний підрозділ Служби безпеки України, який загинув в пожежі у Чернігові в перші дні війни безпосередньо в управлінні СБУ. І там близько 13 000 справ, як ілюструють хід радянських репресій проти місцевого населення. На жаль, їх відновити не можна. Інші випадки пошкодження і знищення були епізодичними і частковими. Ми мали в деяких районних архівних підрозділах знищені справи. Вони мають статус Національного архівного фонду. Лише станом на березень 2026 року ми зафіксували понад 100 випадків пошкодження будівель архівних установ по всій Україні впродовж повномасштабного вторгнення. Але більшість будівель спроєктовані ще в радянські часи, вони достатньо капітальні, бетонні, зберігають у випадках непрямого влучання архівні документи. Більшість документів не зазнали пошкоджень або знищення. Архіви, як місця збереження документальної спадщини, в жодному разі не можуть бути ціллю для атаки.
Анатолій Хромов. Фото: wikipedia.org
Як повертати документи?
Є норми права, де все це прописано. Але, як завжди, проблема з реалізацією міжнародного права. Питання реституції, репатріації обговорюється. Ми маємо різні колаборації з державними і недержавними інституціями, щоб на майбутнє ці процеси готувати. Ще з 2022 року за нашим зверненням Міжнародна рада архівів припинила будь-яку співпрацю з архівними установами Російської Федерації і Республіки Білорусь.
Ми зараз думаємо над іншими інноваційними методами, над проєктом цифрової реституції. Зараз українські архіви задають тренди в цифровізації. Попри війну вони є одним зі світових лідерів по швидкості оцифрування архівів. В минулому році українські архіви разом з партнерами – ми їх шукаємо по всьому світу – створили 52,7 млн цифрових копій за один рік. Зараз через Міністерство закордонних справ ми збираємо аналітику і показники інших національних архівів по всьому світу, але є передчуття, що це перше місце в світі за швидкістю оцифрування в умовах війни. Ми подали нашу програму з оцифрування українських архівів на міжнародну премію ЮНЕСКО, яку вручають за належне збереження і удоступнення документальної спадщини. В умовах війни ми оцифрували 120 млн копій.
Ми думаємо про впровадження проєкту цифрова реституція. Будь-який громадянин, який має копії з російських архівів або окупованих Росією українських архівів, маючи цифрові копії, отримує на нашій базі майданчик, де він зможе поділитися усіма цими копіями. Очевидно, що ми не можемо гарантувати і верифікувати відповідність в паперовому оригіналі, тому не будемо їх визнавати, як офіційний документ. Але це в плані доступу до інформаційного потенціалу дуже класна ідея і ми шукаємо партнерів, щоб їх реалізувати.
Які документи Україна ще не повернула з інших країн і про які документи ми можемо говорити як такі, що треба повертати?
У нас діє відповідна програма. Ми займаємося моніторингом так званої зарубіжної україніки – документальної спадщини про українців, яка знаходиться за кордоном. І тут я б розділив це питання на три складові. Перше – документи, які стосуються України безпосередньо, але вони законно перебувають в інших державах. Якщо ми вже згадували Конституцію Пилипа Орлика, її латинський варіант зберігається в Національному архіві Швеції. І він законно там зберігається, тому що Пилип Орлик якраз Карлу XII готував цей проєкт і надіслав. І це все офіційно через королівську канцелярію пройшло. І це частина їхньої історії теж. Але шведські колеги зробили нам відповідну копію і ми вже копію віднесли до своєї спадщини, вона у нас теж зберігається. Другий формат – коли і де ми працюємо. Це коли українські емігрантські центри створювали документи, пов'язані з нашою діаспорою. Зараз багато в чому переживають занепад ці центри, тому що люди відходять, які все це започатковували. І ми активно працюємо над тим, щоб повернути ці документи в Україну. Вони не є частиною архівної спадщини країн, в яких вони перебувають. І ми через дипломатичні установи дипломатичною поштою навіть в умовах війни повертаємо ці документи в спеціалізовану архівну установу – Центральний державний архів громадських об'єднань та України, яка якраз оцю діаспорну історію і зберігає.
І третій – ті документи, які в різні історичні періоди, але в першу чергу в часи Другої світової війни, наприклад, нацистами – всім відомим штабом Розенберга, який цим займався щодо вивезення культурної спадщини, архівів, бібліотек, музейних колекцій, вивозилися з України в Німеччину, а потім поверталися Червоною армією і відповідними підрозділами. Але не всі. Деякі з них загубилися. Але зараз віднайдені в одному із національних архівів.
А чи є в Україні документи, які ми маємо комусь повернути?
Звісно, є. В силу різних змін адміністративних поділів, кордонів держав, воєн, які прокотилися Європою, частина наших документів може бути за кордоном, а частина документів, часто сусідніх держав, є у нас. І через те, що зараз це має вже статус документальної культурної спадщини, процедура таких обмінів дуже важка взагалі в світі. Тому цивілізованим методом вирішення цих питань, як рекомендує Міжнародна рада архівів, є поняття, як спільна спадщина. Для сучасного дослідника немає значення, де зберігається документ, якщо він належно збережений і доступний, наприклад, в цифровому форматі.
Який сьогодні стан українських архівів? Чи можемо ми порівнювати його зі станом архівів інших країн?
Архівісти – це частина українського суспільства. Ми маємо всі ті ж самі проблеми, які зараз переживає наша держава і наше суспільство. У нас є кадрова криза. Ми щороку зростали в темпах оцифрування. І я бачу, що це межа, спричинена не тим, що я не можу знайти більше партнерів, які нам допоможуть. Ми демонструємо це лідерство без державного фінансування. Все, що зроблено нами, це різні партнерства, наша ініціатива, пошук донорів, партнерів, меценатів, які допомагають нам це зробити. Держава в це, фактично, не вкладається. Програма оцифрування українських архівів не підтримана державним бюджетним фінансуванням. Але є зобов'язання держави, які не покриють жодні партнери. Це стан приміщень. Архіви до війни були недофінансовані і з року в рік накопичуються проблеми, які негативно впливають на збереженість архівних колекцій. Архіви багато в чому потребують коштів: відповідне спеціалізоване обладнання, температурно-вологісний режим, сучасна техніка для реставрації, консервації – все це достатньо дорого. І той ресурс, який залишився, який ми точково десь закриваємо теж за рахунок меценатів, не вирішує в комплексі проблем. Якщо дах протікає, то ніяке сучасне обладнання не вирішить цю проблему. Дуже деморалізує українських реставраторів зарплата у 7000 грн. Ці люди їдуть на стажування до Чехії, де знаходиться найкраща школа реставрації, працюють на дорогих і якісних машинах з реставрації, а потім повертаються назад до України. На фоні інших галузей ми залишаємося неконкурентними. Це одна із проблем. Є проблема відзначення і розуміння тієї колосальної роботи, яка робиться в українській архівній системі.
Хто ті люди, які приходять до архівів?
Архіви – це не лише документи, а й люди. І це наш основний посил: люди, які працюють архівістами і які приходять в архів. Вони роблять із архівів архіви, інакше без цього це був би просто склад документів. Це жіноча професія. 80% архівістів – це архівістки.
У нас значно розширилося коло користувачів: це науковці традиційно, історики, дослідники, а останнім часом це дослідники родинної історії.
