На фото: Олексій Сівак
Від мрії про військову службу до 17 років у морі
Про те, що він схильний до "морської хвороби", херсонець Олексій Сівак дізнався лише під час свого першого рейсу. Але попри це чоловік віддав мореплавству 17 років. Йому подобалося бачити море у всіх його проявах, відвідувати різні країни і, звичайно, користуватися фінансовими можливостями, які відкривалися морякам. Але після повномасштабного вторгнення росіян життя Олексія Сівака кардинально змінилося. Він не виїхав з окупованого Херсона, допомагав місцевим та намагався чинити спротив окупантам. За це потрапив у їхні катівні і провів під тортурами довгих 59 днів.
Після того, як Олексію Сіваку вдалося вирватися звідти, у чоловіка зʼявилася інша справа до душі — він заснував спільноту взаємопідтримки колишніх полонених цивільних чоловіків "Alumni", що в перекладі з англійської означає "Випускники".
"Я з півдня України. У 10–11 класах я хотів стати військовим. Дуже хотів бути захисником, офіцером. Закінчив 11 клас і вступив до Миколаївського військово-автомобільного коледжу. Звісно, хотів навчатися на офіцера, але трохи не вистачило знань, щоб вступити до вищого військового навчального закладу, тому пішов туди. Тоді ще було звання прапорщика.
Приблизно за чотири місяці до випуску, після більш як двох із половиною років навчання, я вже зрозумів, що армія — не така, якою я її уявляв. Нас не вчили військової справи. Це були 2002–2005 роки. Замість навчання ми то працювали в полях, то на будівництвах, то ще десь. Я зрозумів, що це зовсім не те, чого хотів. Тому написав рапорт, мене звільнили, і я пішов на цивільну роботу. Я більше технічна людина, тому влаштувався на суднобудівний завод судноремонтником. Одночасно почав навчатися за спеціальністю "складальник корпусів металевих суден" — ремонт і будівництво кораблів. Спочатку була хороша зарплата, роботи вистачало. Але згодом на заводі щось змінилося з керівництвом, і зарплати впали в десятки разів. Якщо раніше я отримував сім тисяч гривень, то згодом — лише сімсот", — розповідає Олексій Сівак.
На Херсонському судноремонтному заводі, де працював Олексій Сівак, він познайомився з багатьма мореплавцями. Якось запитав одного капітана, чи можна також стати моряком. Адже оплата праці на заводі не влаштовувала, хотілося кращого фінансового забезпечення. Йому відповіли, що все можливо. Але треба вчитися.
"Так склалося, що мій диплом із незакінченого військового училища допоміг мені завершити навчання в Одеській морській академії. Я здобув спеціальність матроса першого класу та суднового зварника четвертого розряду. Тобто пішов працювати вже не просто матросом, а матросом-зварником. Наприкінці 2006 року я вирушив у свій перший рейс — саме на тому судні, яке відремонтував. Судно мало назву "Авророс". Коли я потрапив до екіпажу, там були хлопці з Херсона, усі наші, українці. Судно було невелике. Піднявшись на борт, я одразу сказав: "Хлопці, це мій перший рейс. Я ще нічого не знаю, тож не сваріть мене, дайте трохи часу".
Була ще така традиція: коли вперше відходиш від причалу. Але ми тільки відійшли кілька метрів, як у мене почалася морська хвороба. Тож хлопці сказали, що я вже "охрещений". Усі 17 років я працював із морською хворобою. Хочеш чи не хочеш, добре тобі чи погано — встаєш і йдеш на роботу. Єдине, що відро стає невід'ємною частиною тебе. Перші два рейси майже щодня доводилося боротися з морською хворобою. Потім вона давалася взнаки лише під час штормів. Два, три, сім днів похитає — і далі вже спокійно працюєш.
Коли проходили Босфор, існувала традиція посвяти в моряки. Потрібно було випити "флакон" солоної морської води — плафон від лампи використовували замість келиха. Після цього хлопці мали облити тебе морською водою. У моєму випадку вони трохи перестаралися: увімкнули пожежні крани й облили мене зі шлангів. Ось так відбулася моя посвята в моряки", — каже чоловік.
"За мене піратам заплатили викуп, і завдяки цьому я залишився живий"
Вирушав у рейси Олексій Сівак під різними прапорами. Освоїв більшість типів суден, адже переправляли моряки найрізноманітніші вантажі — від металу до зерна.
"Мабуть, я попрацював приблизно на 80% усіх можливих типів суден. Це були суховантажі, контейнеровози, танкери, пасажирські пороми.
Моя історія така: я поступово професійно зростав. Спочатку все було простіше. Були вахти на містку, стояв за штурвалом. Як матрос, то десь фарбував, то десь мив. У мене була закріплена територія, за якою я доглядав. У портах ніс вахту на трапі. Так ми й працювали. А далі стало складніше. Спочатку працював на судні типу "річка — море". Потім перейшов на більше судно вже морського типу, а згодом — на океанське. Там моя робота вже була зовсім іншою. Я працював і мотористом, і матросом, і зварником, і токарем, і теслею. Тобто був таким собі чоловіком-оркестром на судні: що скажуть — те й роблю. І плитку клав у капітанських каютах і душових, і сантехніку монтував, і ремонтував борти, труби, механізми. Тобто виконував практично будь-яку роботу. Згодом я став фітером — це спеціаліст, який володіє багатьма професіями: уміє зварювати, працювати токарем, виконувати слюсарні та монтажні роботи. Тоді вже фактично на мені було все судно. Я відповідав за все: де виникала поломка — там був і я. Так і працював", — зазначає Олексій.
Довелося Олексію Сіваку стикнутися і з усіма проявами морського життя. Здебільшого були спокійні і вигідні рейси. Але інколи через недобросовісних посередників Олексій потрапляв у халепи. Зокрема, якось побував у полоні у піратів.
"Десь об 11-й дня мені зателефонували й запропонували хорошу зарплату. На той момент я отримував близько двох тисяч доларів, а там запропонували більше. Звісно, я погодився. Це був 2008 рік. Усе відбувалося дуже швидко. Сказали, що вже о шостій вечора мені потрібно вилітати на судно. Тобто все — швидше, швидше. Зарплата хороша. Зібрав валізу. Дружина тільки встигла побачити мене у вікні автобуса — і я поїхав. Після того випадку я вже завжди перевіряв усі крюїнгові компанії, з'ясовував, які вони. Бо тоді я прилетів, навіть не пам'ятаю, в який саме аеропорт в Об'єднаних Арабських Еміратах, десь на околиці.
Літак приземлився. Я вийшов — а приміщення аеропорту взагалі немає. Десь кози гуляють, стоїть митник у формі, просто ставить печатки в паспорти біля трапа літака. Літак полетів, усі роз'їхалися. Стою я — і стадо кіз. Чотири години прочекав, поки за мною приїхали. Уже була ніч. Мене привезли на судно, і в темряві на нього було страшно дивитися.
Уранці, коли я вийшов на палубу, був у шоці. Це був цементовоз. Здавалося, увесь метал на ньому тримався лише на цементі, який він перевозив і розвантажував. Просто при мені відвалилася й упала труба. Це було справжнє пекло. Насамперед нас не списували із судна. Там були хлопці навіть молодші за мене. Їх також привезли — і назад не відправляли. Порт був закритий. Це був напіввійськовий порт: там базувалися військові кораблі, а також частково розвантажували цивільні судна. Порт був далеко від міста, щоб цементний пил і бруд не потрапляли до населених районів. Саме на цьому судні ми працювали в Аденській затоці — якраз тоді, коли там був пік активності сомалійських піратів. Багато разів ми від них тікали. За технічними характеристиками це судно мало розвивати швидкість 9–10 вузлів. Що робив старший механік — ніхто не знає, але ми розганяли його майже до 20 вузлів. Усі були в шоці.
В Аденській затоці діяли різні групи піратів. Були добре озброєні — на швидкісних катерах, з автоматами. А були й інші — звичайні рибалки на дерев'яних човнах, озброєні мачете. Саме з такими ми найчастіше й стикалися.
Якось на березі, біля порту, була невеличка крамничка. Її власником був Алі — дуже хороший чоловік. Він добре говорив англійською, причому настільки зрозуміло, що навіть я, зі своїм тоді ще слабким рівнем англійської, усе розумів. Ми познайомилися, я постійно купував у нього різні речі. І ось одного разу на наше судно пішов напад. Приблизно п'ять човнів із такими рибалками-піратами.
Вони застрибували на борт, хапали все, що могли. Наприклад, вогнегасники. Якщо вдавалося відкрутити металеві деталі, це вже була здобич. Для них будь-який метал, особливо алюміній, мав цінність. І раптом бачу: назустріч мені біжить Алі. Він упізнав мене — і ми обійнялися. Навколо хлопці відганяли інших піратів, а я стояв і обіймався з Алі. Потім він стрибнув назад у човен. Коли ми наступного разу зайшли в порт, я підійшов до нього й запитав: "Алі, чому ти? Навіщо тобі це?" Він відповів: "Розумієш, магазин не приносить достатнього прибутку. Я був рибалкою. Уся моя родина, усі мої предки були рибалками. Ми жили морем. Але коли сюди прийшли великі білі судна, вони зруйнували наше життя. Тому в нас залишився лише один спосіб "рибалити" — у піратському сенсі"", — розповідає чоловік.
Зовсім інший досвід – спілкування з, так би мовити, "професійними" піратами. Чий спосіб заробітку — розбійні напади на судна, грабунок, викрадення людей та інші найрізноманітніші злочини.
"Так вийшло. Офіцер на містку злякався і, не оголосивши тривогу, просто побіг і зачинився в каюті. Я саме спускався до своєї майстерні трапом униз — метрів десять, мабуть. Ніс чи трубу, чи якийсь інший матеріал. І раптом мене ззаду вдарили прикладом по спині й по шиї. Я скотився вниз і втратив свідомість. До тями прийшов уже пізніше. Хлопці привели мене до тями. Ми вже були на катері піратів, нас кудись везли. Далі все ніби в напівмороці, бо ніч, джунглі, люди з автоматами кричать на тебе, штовхають, кудись заштовхують. Ми пробули в них ніч і ще пів дня. Потім компанія заплатила викуп. Зараз я вже можу про це говорити, бо тоді підписав угоду про нерозголошення на п'ять років після тих подій. Я розумію чому, адже не можна платити викуп терористам. З іншого боку, я був заручником, за мене заплатили, і завдяки цьому я залишився живий. Тому це дуже неоднозначне питання.
Ми цілодобово чергували на судні з палицями, просто відганяли нападників. Хтось міг вилізти з води по канату або прямо по борту. Пам'ятаю випадок: висів звичайний навісний амбарний замок. Один чоловік однією рукою просто зірвав його, відкрив люк. Ми якраз завантажили м'ясо. Він схопив дві заморожені свинячі туші й стрибнув із ними за борт. Ми з хлопцями стояли й розуміли, що він просто хоче їсти. Він прийшов не за грошима, а за їжею. А в нас на судні були тонни цього м'яса. На такі випадки ми іноді заплющували очі. Але коли вже зазіхали на наше обладнання — тоді ми за нього билися", — каже Олексій.
"Я зрозумів, що потрібно повертатися додому й тримати оборону свого району": чому моряк не покинув окупований Херсон
Мореплавство відкрило Олексію Сіваку можливість досліджувати світ, його різноманітну культуру, природу, звичаї. Чоловік каже, що простіше згадати, у яких країнах він не був, працюючи моряком. Це лише США, Австралія, Японія та полюси. Була ідея купити мапу світу і відзначати на ній усі відвідані точки. Але не склалося.
Перед початком повномасштабного вторгнення Олексій Сівак уже не ходив у звичайні рейси. Він працював на великі транснаціональні корпорації, які замовляли його послуги. Чоловіка викликали на судно з поломкою, яке могло в цей час знаходитися в найрізноманітніших куточках світу, він виконував ремонт і вирушав або на інше судно, або додому.
Так, 25 лютого 2022 року Олексій Сівак мав вилітати на ремонт корабля десь у Європі. Але за день до цього росіяни почали повномасштабне вторгнення. Пан Олексій в цей час був у Херсоні з родиною.
"Ми ще з часів окупації Криму боялися, що наступним буде Херсон. Чекали цього. Але минув рік, два, три — і це відчуття притупилося, ніби відійшло на другий план. Почався звичайний побут. Адже сім'ю все одно треба годувати. Політика — це політика, геополітика — геополітика, але родина хоче їсти.
Ми з дружиною вже понад 20 років доглядаємо за її мамою, моєю тещею. Вона людина з інвалідністю. Двадцять років тому перенесла інсульт, після якого її частково паралізувало. Крім того, у нас три собаки, п'ять котів і одна курка.
Перші місяці були суцільним нерозумінням того, що відбувається. 24 лютого о п'ятій ранку нас із дружиною розбудили вибухи. Ми живемо неподалік від Чорнобаївки. Я глянув у вікно, побачив величезний стовп диму, а потім — як туди прилітає ще одна ракета. Паніки не було. Я швидко одягнувся, сказав дружині набирати воду в усі можливі ємності й перевірити запаси продуктів. Сам сів за кермо автомобіля й поїхав до центру міста. Хотів зрозуміти, що відбувається, хто де, що робити далі. Я вже усвідомлював, що почалася війна. Досі пам'ятаю ту картину. Я ніколи не бачив центр Херсона таким порожнім. Наче кадр із вестерну. Не знаю, чи це моя уява так спрацювала, чи так було насправді, але перед очима — порожня площа і перекотиполе. Саме ця картина найбільше закарбувалася в пам'яті. Відділок поліції був зачинений, міська рада — теж. Усе було закрито. Тоді я зрозумів: насамперед потрібно забезпечити сім'ю найнеобхіднішим — готівкою, пальним і продуктами. Поїхав на заправку — там уже стояли величезні черги. Потім вирушив до банкомата. Там теж була черга, але люди швидко самоорганізувалися й домовилися, що кожен зніматиме лише по тисячі гривень, аби одна людина не спорожнила весь банкомат. Я зняв тисячу гривень, повернувся додому, і ми з дружиною поїхали закуповувати продукти", — згадує чоловік.
Спочатку Олексій Сівак з різних причин не планував виїжджати з Херсона. Але окупація прийшла так швидко, що уже за кілька днів можливість безпечно поїхати з міста зникла.
"Десь після обіду 24 лютого колони російської техніки вже перетнули Антонівський міст і рушили далі у напрямку Миколаєва та Одеси. Тобто вже в перший день ми фактично опинилися в облозі. Перший тиждень вони не заходили безпосередньо в місто. Колонами рухалися далі, а в Херсон заходили невеликі групи. Я так розумію, це були спецпризначенці чи подібні підрозділи — для зачистки й встановлення контролю над містом. Приблизно за тиждень вони вже почали повноцінно заходити до Херсона. За цей час місто повністю взяли в кільце, і виїхати звідти було, як пройти мінним полем.
Я допомагав друзям. Розповім один випадок. У напрямку Олександрівки зникла одна сім'я. Чоловік не знав, де його дружина з дітьми. Уздовж траси вже стояли всі машини, які були розстріляні або спалені, але їхнього автомобіля серед них не було. Тому кожен виїзд тоді було як по мінному полю. До того ж була мама, були домашні тварини, а тварини — теж частина родини, залишити їх ми не могли. У мами був компресійний перелом хребта, тому така поїздка могла стати для неї дорогою в один кінець.
Спочатку я приїхав до обласного військкомату. Там панувала паніка. Біганина, нерозуміння. Коли я зайшов через ворота, з-за рогу виходить чоловік, у якого з рук сиплеться купа магазинів до автоматів. Він не розуміє, що з ними робити й куди нести. Потім переводжу погляд і бачу, як якийсь молодий хлопець, ніби в бінокль, дивиться в дуло автомата. Далі бачу офіцера, який сидить і в звичайному зошиті записує прізвища та імена людей, що прийшли. Жодної дисципліни. Паніка. Це було не військо. І те, що всі записи велися у звичайному зошиті, який міг потрапити до рук ворога, для мене було дуже дивно.
Потім я поїхав в інше місце. Почув, що там уже збираються хлопці, озброюються. Це було на ХБК. Коли приїхав туди, зброї мені вже не вистачило. І там теж була юрба. Не було чітких команд, не було розподілу ролей: хто що робить, куди йде. Ніхто не розумів, хто старший і хто має керувати. Тоді я зрозумів, що потрібно повертатися додому, гуртуватися з хлопцями нашого району й тримати оборону своїх будинків. Я розумів, що все місто втримати неможливо, тому люди вже об'єднувалися в групи за районами. Я повернувся додому, зустрівся з місцевими хлопцями. Ми розподілили між собою ділянки, визначили, хто, де і за що відповідатиме. Як потім показали події в Бузковому парку, нам пощастило, що ті колони так і не рушили в наш бік", — зазначає він.
"Тоді я зрозумів: місту потрібно дати відчути, що його не покинули"
Потягнулися довгі дні окупації. Виникли проблеми з постачанням продуктів, медикаментів. Особливо важко було людям літнього віку. Олексій Сівак взяв під свою опіку кілька пенсіонерів, усіляко їм допомагав: шукав ліки, їжу, підсобляв по господарству.
Намагався не потрапляти на очі росіянам. Розумів, що активно і відкрито чинити опір в умовах тотального переважання сили він не зможе. Тож спочатку вирішив не привертати до себе зайвої уваги. Але, коли росіяни почали нищити все українське, не зміг залишатися осторонь. Олексій усвідомив, що він не один, що в Херсоні чимало українців, які попри шалені ризики готові були діяти.
"Тоді настала повноцінна гуманітарна катастрофа. Але згодом люди потроху адаптувалися й почали просто виживати. У нас є вулиця 200 років Херсона — велика центральна вулиця. Вона фактично перетворилася на базар. Люди продавали все, що мали вдома, аби вижити. Пам'ятаю дві історії. Якось ми гуляли тим ринком. Я побачив двох хлопців, років дванадцяти-чотирнадцяти. Вони сиділи й продавали Sony PlayStation 4 разом із дисками. Для мене це було дуже боляче бачити. Я розумів, скільки вони, мабуть, мріяли про цю приставку, скільки часу до неї йшли, наскільки це була для них справжня мрія. А тепер вони сиділи й продавали її лише тому, що потрібно було допомогти своїй сім'ї.
Інший приклад дуже добре показує, що таке окупація. Якщо пам'ятаєте 90-ті роки — ті ринки, де джинси продавали просто з багажників автомобілів. Якось я проходжу повз. Висить джинсовий костюм, грає "Сектор Газа". Я зупинився й почав озиратися. Дружина питає: "Що сталося?" Я відповідаю: "Чекаю, що зараз має вийти чоловік у рожевому піджаку". Посміялися. Це був такий чорний гумор. Але це дуже показово. Нас ніби відкотили назад більш ніж на десять років. Ми повернулися навіть не у 2000-ті, а, мабуть, у 90-ті — на початок розпаду Радянського Союзу.
Тим часом окупанти почали зривати українську символіку — прапори, герби. Мене це дуже зачепило. Я почав удома власноруч робити українські прапори й розвішувати їх по місту. Коли виготовляв прапори, нарізав агроволокно, фарбував його в жовтий і блакитний кольори. Після цього залишалися стрічки. Одного разу, коли я допомагав літнім жінкам, одна з них принесла мені вірші Тараса Шевченка і Ліни Костенко — саме ті, що були про москалів, про Україну. Вона сказала: "Можеш мені це роздрукувати? Я хочу поширювати". Тоді я зрозумів, що дуже багато людей хочуть щось робити, але не знають як і бояться. Їм потрібно було показати, що вони в місті не самі, що нас багато. Я насамперед пояснив їй, що такі листівки для неї можуть бути небезпечнішими за гранату. Сказав: "Давайте краще я сам цим займатимуся".
Олексій Сівак почав таємно друкувати проукраїнські листівки, залишати їх у різних громадських місцях. Також виготовляв банери, розвішував їх на видноті.
"Перша моя акція була 9 травня. Росіяни почали своє "побєдобєсіє", пов'язане з цією датою. Я зробив банер із написом "Нет рашизму". Загалом там було написано "Нет фашизму", але літера Ф була оформлена так, щоб чітко читалося саме "Нет рашизму". У нас є Миколаївське шосе — в'їзд до міста. Там проходить залізничний міст. Саме там я й вирішив повісити свій перший банер. Я заздалегідь усе підготував: скрутив банер на палиці, продумав, як швидко його закріпити. План був такий: підскочити, закріпити один бік, швидко розгорнути й зафіксувати другий. Взяв із собою сусіда. Ми поїхали машиною. Він стежив, щоб нікого не було. Я закріпив першу сторону банера й тільки почав його розгортати, як сусід подав сигнал — хтось їде. Я все кинув і побіг. Робив велике коло містом, пробирався через бур'яни. Дуже злякався. На щастя, тоді мене не помітили. Коли повернувся, побачив, що якийсь чоловік уже розгортає цей банер. Унизу, під мостом, стояла його дружина й теж спостерігала. Саме тоді я зрозумів: місту потрібно дати відчути, що його не покинули, що тут є люди, які чинять опір. І після цього все закрутилося. Прапори, стрічки, банери. Поруч із нами була Чорнобаївка. Я зробив на автобусній зупинці біля будинку напис "Чорнобаївка". З цим пов'язана одна історія. На той момент росіян у Чорнобаївці вже дев'ять чи десять разів розгромили. Однієї ночі ми із сусідом чергували в лісі, стежили, щоб не з'явилися мародери. І бачимо — йдуть двоє російських військових. Один попереду, весь пошарпаний, автомат майже волочиться по землі. Було видно, що вони дуже втомлені, мабуть, щойно потрапили під удар, можливо, були контужені. Підійшли до тієї зупинки. Один із них підняв голову, прочитав напис і каже товаришу: "Хлопці, Чорнобаївка. Ми не туди пішли". І вони розвернулися та пішли назад — у бік Чорнобаївки. Хоча насправді вони саме звідти й прийшли. Ця вивіска провисіла весь період окупації. Люди настільки до неї звикли, що почали називати це місце просто зупинкою "Чорнобаївка". А вже після деокупації приїхав, здається, директор якогось музею й зрізав її", — згадує моряк.
"Їм не потрібні були ні відповіді, ні правда. Їм просто потрібно було знущатися з нас"
Півроку під час окупації Херсона Олексій Сівак жив подвійним життям. Вдень він був волонтером, займався пошуком продуктів, приготуванням та доставкою їжі незахищеним містянам. Вночі – малював листівки і банери, розповсюджував їх. Він розумів, що дуже ризикує, але інакше просто не міг.
"24 серпня — наше свято. Але я розумів, що саме цього дня нічого робити не варто, бо з боку окупантів буде підвищена увага. Та ми із сусідом усе ж не втрималися й повісили один український прапор на автобусній зупинці. Чому саме там? Бо це був поворот дороги. Поруч розташована 90-та колонія, і росіянин, який узяв над нею шефство, постійно їздив саме цією дорогою. Ми це знали. Тому й вирішили повісити прапор саме там — щоб, зокрема, і його зачепити. 25 серпня, приблизно об 11-й годині, прийшли за моїм сусідом. Так сталося, що я жив у цьому районі приблизно сім років, а сусід — усе життя. Мабуть, хтось його впізнав. На той час наша польова кухня вже припинила роботу, бо ФСБ почало викликати людей, допитувати їх, розпитувати. Тому кухню довелося закрити. Я почав готувати їжу вдома. Возив її кільком багатодітним родинам і літнім людям. Саме того дня я завантажив суп у машину й уже збирався виїжджати. Подивився в дзеркало заднього виду й побачив, як під'їхали два джипи та мікроавтобус. Я пригальмував, бо зрозумів, що це і до кого вони приїхали. Побачив, що вони не до мене, а до сусіда. Я поїхав, розвіз суп і сказав людям: "Вибачте, але це востаннє. Більше ви мене не побачите". Потім об'їхав усе місто, попередив усіх, із ким працював, щоб вони обірвали всі контакти зі мною, видалили переписки, позбулися SIM-карток, видалили мій номер телефону. Приблизно за годину я все встиг і повернувся додому. Ще за пів години приїхали вже по мене. Бити почали одразу. Це тривало, мабуть, дві-три години. Били ногами, руками, прикладами, усім, що знаходили в моєму будинку. У мене тоді будинок ще був на стадії будівництва, тому під руками були й металеві щітки, і молотки. Били, можна сказати, ще "акуратно", бо потім хотіли мене допитувати. Разом із ними було четверо співробітників ФСБ — усі в однаковій сірій формі — і троє військових у камуфляжі. Саме вони всі разом мене били. Через кілька годин приїхали так звані "слідчі". Серед них була місцева жінка — колишня поліцейська, яка перейшла на бік окупантів. Вона почала оформлювати справу. Покликали "свідків", щоб формально все задокументувати", — каже Олексій.
Першу ніч Олексія утримували у поліцейському відділку. Потім приїхали російські ФСБівці і почався наступний етап випробувань. Окупанти вимагали віддати їм телефон. Чоловік усіляко опирався.
"Я сказав, що викинув телефон подалі від дому — у стічний канал за містом. Ми поїхали туди. Вони хотіли перевірити мої слова й дістати телефон із води. Оскільки там було болото, вони вирішили зі мною "погратися". Саме там я вперше в житті зіграв у російську рулетку. Мене поставили на коліна. Точніше, збили з ніг ударом, щоб я став навколішки. Зарядили в револьвер дві кулі, прокрутили барабан і двічі натиснули на спуск, приставивши револьвер до потилиці. На той момент я вже був ніби в тумані. Вони щось говорили, били мене, але я майже нічого не відчував і не розумів. Потім мене посадили в машину. Дорогою вони ще заїхали до мого будинку. Як не дивно, для мене це стало світлим моментом, бо я побачив дружину. Я сидів у машині, але вони покликали її. Для мене це був той останній погляд на неї, який назавжди закарбувався в пам'яті. Окупанти намагалися завести мою машину, але дивом вона не завелася. Чому я називав її Френкі? Бо в ній уже було багато деталей від інших автомобілів. Тому ми жартома називали її Френкі — Франкенштейн. Не змігши завести машину, вони повезли мене до Херсонського ізолятора тимчасового тримання. Там почалися вже інші випробування. Мене знову кудись возили, били. У машині теж били й щось говорили, але я вже не відчував ні болю, нічого. Я був переконаний, що їду туди помирати. У голові постійно прокручувався образ дружини. І, як не дивно, був якийсь дивний стан — майже ейфорія. Але все змінилося, коли мене привезли до ізолятора. Очі були зав'язані. Я лише переступив поріг приміщення — і мене вразив запах. Його важко описати. Густий, важкий запах людського болю, поту, крові — усе змішалося в одну страшну атмосферу. Я зробив ще кілька кроків і почув, як б'ють хлопців. Це були навіть не крики. Не звичайні крики від болю. Це були нелюдські, моторошні звуки. Мене посадили в невелику кімнату. Як я зрозумів, вона була призначена для оформлення затриманих. Саме там я почув, як допитують мого сусіда. І це, як не дивно, дало мені шанс зрозуміти, що говорити на власному допиті. Я усвідомив, що для нього це вже був другий допит. Він перебував там уже другу добу, а мене лише привезли. Тобто він уже говорив те, що від нього хотіли почути. І я почав розуміти, що саме вони намагатимуться почути й від мене", — згадує чоловік.
Коли настала чергу допиту Олексія Сівака, він зрозумів, що до цього часу його ще й не били. Всі ті побої були лише легкою розминкою перед справжніми тортурами.
"Пішов допит. Там вони вже застосовували все, що хотіли, усе, що їм спадало на думку. І, розумієте, били електрошокерами, дубинками, руками, кийками. Використовували військовий польовий телефон — так званий "тапік", своєрідну динамо-машину. Проводи чіпляли і до вух, і до геніталій, і до пальців ніг: один провід — на ноги, інший — на вуха. І так було постійно. Тобто не так, що застосовували щось одне. Тебе б'ють струмом, б'ють руками, ти падаєш — добивають ногами, потім знову саджають на стілець. У якийсь момент я просто побачив себе ніби згори. Бачив, як мене б'ють. А потім — черговий розряд струму, я знову повертався у своє тіло. Я був у шапці. І коли до вух були під'єднані клеми й через них пропускали струм, у мене виникало відчуття, ніби я бачу власний череп, наче на рентгенівському знімку. У очницях спалахували розряди струму, мов якісь діаграми. Це дивне відчуття. Не те щоб смішне — зовсім ні. Просто в тих обставинах, коли тебе катують, ця картинка ніби на мить відволікала від того, що відбувається. Потім нас із сусідом почали водити на допити по черзі. Насправді відповіді їм уже були не потрібні. Вони просто констатували те, що самі собі вигадали: "Ти терорист", "Ти коригувальник", "Ти моряк", "Ти американський шпигун". Коли тебе били й ти кричав, вони починали бити ще сильніше, бо ти кричиш. Казали: "Не кричи". А коли переставав кричати, то не тому, що терпів, а тому, що від струму зводило щелепу і ти фізично не міг видати жодного звуку. Тоді вони казали: "О, ти тренований. Ти шпигун", — і били ще сильніше, бо ти не кричиш. Тобто їм не потрібні були ні відповіді, ні правда. Їм просто потрібно було знущатися з нас. Хоча самі вони називали це допитом. Перший допит із "тапіком" вони між собою називали "дзвінком Зеленському". А в моєму випадку жартували, що це "дзвінок Байдену", адже тоді він був президентом США", — каже Олексій.
Коли Олексія напівмертвого кинули в камеру, його там зустріли і спробували розрадити такі ж проукраїнськи налаштовані й такі ж зранені вʼязні. Саме в тій темній подобі кімнати почала зароджуватися мережа взаємопідтримки вʼязнів.
"Коли тебе ведуть до камери, ти настільки зігнутий, що носом майже торкаєшся підлоги. У такій позі тебе й закидають усередину. Ти не бачиш, куди тебе ведуть, не бачиш, куди кидають. Я почув, як відчинилися металеві двері, потім — удар ногою. І я полетів у порожнечу. Мене підхопили хлопці, не дали впасти. Я підвівся, зняв шапку. Як потім казали хлопці, був як Чебурашка — чорні вуха. Голова — як гарбуз, усе тіло чорне від побоїв. І тоді Сергій простягнув мені руку й сказав: "Тут не вбивають". Здавалося б, звичайна фраза, звичайне рукостискання. Але саме ці слова дали мені надію. Я почав жити. Якщо до цього моменту я їхав туди помирати й зовсім не бачив майбутнього, то Сергій ніби повернув мені його.
Так я потрапив до цієї камери. Вона була розрахована на п'ятьох людей. Ще за України її облаштували відповідно до європейських стандартів, але росіяни все там розібрали. Була дерев'яна підлога, дерев'яні нари. На той момент у камері вже було семеро людей, я став восьмим. Увечері привели ще дев'ятого. Але загалом нас зазвичай було сім-вісім осіб.
Був у нас Міша. Коли Сергій сказав свої слова, Міша додав: "Не хвилюйся, тут "понятій" немає. Ми всі тут політв'язні. Усі свої". Так воно й було. Ми жили як одна спільнота, підтримували одне одного після допитів. Були одне одному і психологами, і лікарями, і братами. Саме там зародилася наша мережа, там вона пустила своє перше коріння.
Там також імітували розстріли, заганяли під нігті голки чи щось подібне. Але окремим видом катувань був психологічний тиск. Нас майже не виводили з камери — лише на допити. І ти постійно сидиш та слухаєш, як унизу когось б'ють, когось допитують. Двадцять чотири години на добу ти чуєш чиїсь крики й стогони. І водночас сидиш та чекаєш своєї черги, думаючи: коли заберуть мене?
У коридорі стояв стаціонарний телефон із характерним дзвінком. Щойно він лунав — усе навколо завмирало. Це означало, що когось викликають на допит і зараз за ним прийдуть. У тому ізоляторі були не лише чоловічі, а й жіночі камери. І коли знизу катували жінку, це було найстрашніше. Ти мимоволі прислухався й намагався зрозуміти: це твоя дружина чи ні", — зазначає Олексій.
Олексія Сівака наглядачі називали "Анархістом". Таке прізвисько він отримав через розмови на допитах. Чоловік щиро розповів, чому він розповсюджував проукраїнські листівки і банери, що таким способом стояв за свою країну. Тому росіяни вважали його ідейним, а отже – небезпечним. 57 днів Олексій провів в тюремній камері. А потім його перевезли знову в поліцейський відділок.
"Тоді слідча вже почала формувати справу — за статтями про сепаратизм, тероризм і екстремізм. Готували матеріали, а мене мали транспортувати, етапувати далі — у напрямку Криму. Але мені пощастило. Можна сказати, я щасливчик. У них щось сталося тієї ночі. Вони почали поспіхом тікати з міста. Ми в камері не розуміли, що відбувається. Почалася якась паніка, всі бігали. Ми подумали, що, мабуть, наші вже десь поруч. До того ж було чути, що вибухи дедалі ближчі. Водночас було дуже страшно. Ми багато говорили між собою в камері: що буде з нами, якщо місто почнуть звільняти? Що з нами зроблять? Думали, що можуть просто кинути гранату в камеру або розстріляти. Але найстрашніше виявилося зовсім інше. Чомусь ніхто навіть не припускав, що нас можуть вивезти. Саме це і стало найгіршим. Я вже розумів: якщо мене повезуть, я просто зникну. Мої рідні більше ніколи мене не знайдуть. Вони почали готувати етап. Із сусідньої камери назвали прізвища хлопців і почали вантажити їх в автомобілі. Потім назвали три прізвища з нашої камери. Одне з них було моє. Коли я почув своє прізвище й відчинилися двері, та надія, яка ще жевріла, майже згасла. Було дуже страшно. Двері відчинилися. За ними було світло, але для мене це була суцільна темрява. Здавалося, що варто лише зробити крок — і я просто зникну. І раптом почувся хрипкий, прокурений, пропитий голос із вулиці: "Закривай двері! Більше місця немає". Двері зачинилися. І я залишився. Хлопців повезли. А через кілька годин двері знову відчинилися — і нас просто вигнали назовні", — згадує колишній політв’язень.
"Коли я був у підвалі, я кричав на весь світ, але світ мене не чув"
Отак лише завдяки відсутності місця в авто, яке перевозило вʼязнів, Олексій Сівак залишився в Херсоні. Інших вʼязнів, яким пощастило менше, перевезли до Криму, зараз чимало цивільних полонених мають статус зниклих безвісти. Їхня доля невідома. Олексій Сівак просто повернувся додому, 59 днів жаху закінчилися. Він точно знав, що скоро прийдуть українські Сили Оборони і звільнять Херсон. Але майже місяць до деокупації чоловік мовчав про своє переконання. Боявся, що за ним знову прийдуть. Коли ж росіяни пішли, то Олексій Сівак почав шукати роботу. Спочатку влаштувався експедитором. А трохи згодом життя подарувало йому нові знайомства і нові можливості.
"Нас запросили на консультації в Міжнародний фонд Деніса Муквеге та Global Survivors Fund. Йшлося про проєкт проміжних репарацій. Саме там я познайомився з іншими хлопцями, які також пройшли через катівні. Там же я познайомився з представниками жіночої організації "СЕМА Україна", яку ще з 2019 року очолює Ірина Довгань. Також там був Андрій Качмурадов, який у 2019 році вийшов із полону, провівши тривалий час у донецькій "Ізоляції". Тоді я зрозумів, що нам потрібно об'єднуватися. Бути не одним голосом, а тисячами голосів. Коли я був у підвалі, я кричав на весь світ, але світ мене не чув. Саме тому я хотів і досі хочу, щоб це об'єднання допомогло світові почути тих людей, тих чоловіків, яких катують зараз. Потім ми повернулися до Херсона, зустрілися з кількома хлопцями, які також були на тих консультаціях. Приїхав і мій сусід по камері. Так нас зібралося сім чи вісім людей. Стояли колом, сміялися, щось згадували. Повз проходила моя дружина й жартома сказала: "О, зустріч випускників". Так і народилася ця назва. Ми почали регулярно зустрічатися. І поступово навколо нас об'єднувалося дедалі більше людей. Паралельно тривали консультації за підтримки міжнародних фондів. Минув час. Як ми самі кажемо, від перших кроків неформальної мережі до створення громадської організації минуло дев'ять місяців.
