Владислав Гераскевич. Фото: facebook
Фонд Владислава Гераскевича та платформа "Меморіал" створюють онлайн-музей "Шолом пам'яті", присвячений українським спортсменам, які загинули через війну. Розкажіть, будь ласка, про саму ідею. Коли вона народилася і як розпочався процес роздумів над проєктом?
Ми командою міркували, як можемо далі вшановувати наших спортсменів та продовжувати історію "Шолома пам'яті". Об'єднавшись із "Меморіалом", вирішили, що хочемо більше розповісти про цих людей. Хоч про загиблих спортсменів, зображених на шоломі, багато писали в момент дискваліфікації, знайти більш глибоку інформацію про них досі дуже важко. Мені вдалося побачити проєкт "Меморіалу" – "Форма пам'яті". Це неймовірні історії, під час читання яких справді відчуваєш, що дуже близько знайомишся з людиною. Тож разом із ними ми й розпочали цю роботу. Основою онлайн-музею став 3D-скан мого шолома. Наразі вже готово три історії, і я дуже радий, що ми стартували. Ми спілкуємося з родинами загиблих, вони дуже вдячні – і для мене це, мабуть, найголовніше в усій цій історії.
Також у майбутньому, коли ми фіналізуємо історії до річниці дискваліфікації (це буде в лютому), ми хочемо втілити проєкт і у фізичному просторі. А саме – створити інклюзивний спортивний майданчик у Солом'янському районі міста Києва, у Парку Захисників України. Там зможуть тренуватися наші ветерани та всі охочі мешканці й гості району. Плануємо встановити 22 тренажери. На кожному з них буде QR-код, аби люди під час щоденних тренувань чи відвідування спортивного об'єкта могли віддати шану полеглим і ближче познайомитися з історіями тих, хто, на жаль, загинув через війну в Україні.
Те, що це цифровий проєкт (онлайн-музей) – зумовлено складністю організації, чи це найшвидший спосіб реалізації наразі?
Гадаю, ми живемо в час, коли такий цифровий проєкт має існувати. Ми не можемо обмежуватися лише одним форматом – фізичним чи якимось іншим. Онлайн-музей надважливий, адже це швидкий доступ до інформації, і саме там ми можемо розкрити біографію й історію людей детальніше та глибше. Важко навіть уявити, у якому офлайн-форматі можна було б зібрати 22 історії так, щоб їх вдалося швидко та зручно прочитати з будь-якої точки світу. У майбутньому ми прагнемо перекласти цей проєкт іншими мовами, щоб увесь світ міг більше дізнатися про цих людей і через призму їхніх доль усвідомити, що відбувається в Україні. Саме тому ми обрали цифровий формат і розпочали саме з нього.
Щодо самих історій та їхнього викладення: чи радилися ви з родичами? Хто їх збирає, пише та оформлює? Як узагалі відбувається цей процес?
Це саме та причина, чому ми звернулися до платформи "Меморіал". Вони в цьому експерти й збирають такі історії вже роками. Фахівці "Меморіалу" беруть інтерв'ю у родин, друзів та тренерів, після чого займаються оформленням текстів. Звісно, усі деталі узгоджують, а остаточне слово щодо того, як виглядатиме історія, залишається за сім'ями.
Політика пам'яті та все, що з нею пов'язано, здавалося б, абсолютно незначна чи "нешкідлива" річ у контексті окремих проявів. Зрозуміло, що це наш обов'язок і величезна робота. Але ваш власний досвід підтверджує, що в політичному контексті це надзвичайно вагоме питання. Як нам із цим працювати?
Загалом культура пам'яті має посідати високе місце серед наших пріоритетів. Я дуже радий, що в нас існує чимало різноманітних ініціатив із ушанування. Це й проєкт "Вшануй" із хвилиною мовчання о 9:00, і "Стіл пам'яті", коли 29 серпня в закладах харчування зарезервовано задекорований стіл на згадку про полеглих. Культура пам'яті дає змогу зупинитися й бодай трохи відчути масштаб трагедії, яку ми зараз переживаємо. Ми живемо в епоху дуже швидких новин, коли щодня стається буквально по декілька десятків термінових повідомлень. Але важливо пам'ятати: найбільше горе сьогодні – це втрата людей, втрата людських життів.
Крім того, через долі цих людей треба доносити закордонному суспільству інформацію про наші реалії. Ми вже йдемо через роки повномасштабної війни, і коли наводимо статистику ("сьогодні було атаковано таку кількість будинків" чи "вбито стільки-то людей") – цифрами, на жаль, вже нікого не здивуєш. Влучити в серце аудиторії за кордоном і знову нагадати про війну ми можемо саме через персональні історії. Дискваліфікація, пов'язана із "Шоломом пам'яті", стала прикладом того, як завдяки історіям цих спортсменів удалося привернути велику увагу світу до України та нашої боротьби. Переконаний, що саме через культуру пам'яті ми спроможні доносити цей меседж про величезну трагедію, яку сьогодні проживаємо.
Презентувати проєкт ви маєте намір 12 лютого. Чому обрано саме цю дату?
Тому що це річниця з моменту дискваліфікації. Звісно, якби в нас були ресурси та можливість, ми прагнули б реалізовувати такі проєкти набагато швидше. Проте збір інформації, її аналіз і редагування – це надзвичайно кропітка робота, якою займаються журналісти з команди "Меморіал". Ми дуже поважаємо їхню працю й підхід, адже тема пам'яті – вкрай чутлива, і ми повністю довіряємо їхньому досвіду. Наші команди вирішили обрати саме річницю дискваліфікації, пов'язаної із шоломом, щоб вкотре нагадати про цю подію та розповісти історії полеглих спортсменів.
Тримати фокус уваги українців та світової спільноти на цьому принципово важливо. Ми бачимо процеси, які відбуваються в професійному спорті з допуском атлетів із країни-агресорки під будь-якими прапорами чи у будь-який інший спосіб. На вашу думку як українського спортсмена, що ще можуть зробити держава та керівництво? І чи спроможний сам професійний спорт впливати на ці процеси?
Однозначно спроможний. Зараз ми перебуваємо в моменті, коли рекомендації щодо нейтрального статусу російських спортсменів фактично скасовані, і в багатьох видах спорту вони знову можуть брати участь у змаганнях під своїми прапорами та гімном. Головний ризик цього – нормалізація війни в Україні. Наразі я перебуваю в Ризі, це країна наших друзів. А кілька днів тому був у Німеччині – і там дійсно відчувається, що через тотальне повернення російських прапорів на міжнародні арени в людей складається хибне враження, ніби ситуація покращується й нормалізується. Проте в Україні, у Києві, ти чітко розумієш: ні, ситуація тільки погіршується. Війна зараз у тій стадії, коли атаки відбуваються буквально щогодини, і ми щодня маємо величезну кількість жертв як серед цивільного, так і серед військового населення.
Завдяки поверненню на спортивні арени та мистецькі майданчики Росія намагається легітимізувати свої дії. Саме тому зараз надважливо працювати над тим, щоб агресор не повертався, а це питання не зникало з порядку денного. Наразі змінити рішення всередині МОК нам буде дуже важко. Це велика організація, і, на жаль, ми не маємо там сильного представництва: є пан Борзов, пан Бубка, але вони не відстоюють там українські інтереси. Ми бачимо, що дедалі більше рішень ухвалюють не на користь України. Втім, я бачу великі перспективи у візовому бані для російських спортсменів. Простіше кажучи: якщо російський атлет не зможе отримати візу й доїхати до країни, де проходять змагання, він не зможе там виступити. Саме над цим ми зараз активно працюємо, і це буде темою моїх виступів на міжнародних форумах у найближчі дні. Дуже сподіваюся, що нам вдасться змінити ситуацію, і ми не побачимо російських прапорів на наступних Олімпійських іграх.
Як людина, яка не має стосунку до спорту (як і більшість наших слухачів), запитаю: як українське громадянське суспільство може долучатися до цих процесів, аби прискорювати їх і, можливо, допомагати вам у цій роботі?
Це чудове запитання. Насправді нам потрібно, щоб у нашій державі з'явився системний трек розв'язання цього питання на найвищому рівні. Аналізуючи останні роки, ми бачимо, що наші керівні спортивні органи – НОК України або Міністерство молоді та спорту – зазвичай лише реагують на вже ухвалені рішення. Натомість превентивна, проактивна робота ще до моменту голосування чи оголошення позиції міжнародними структурами практично не ведеться. Крім того, ми маємо серйозні прогалини в санкційній політиці. Є непоодинокі випадки, коли через складність і повільність внутрішніх бюрократичних процесів нам дуже важко відкрити кримінальне провадження проти російського спортсмена, який порушує закони України та підтримує агресію. У цьому напрямі нам критично необхідна більш надійна, гнучка та швидка система.
