Марʼяна Кріль. Фото: Facebook
Чи можеш ти окреслити свою роль в українсько-польському культурному діалозі?
Я займаюся культурною тематикою. Це розповіді про те, як українська культура представлена у Польщі, як польська культура присутня в українському просторі, про спільні польсько-українські проєкти. Розповідаю про освітні моменти. Про різні елементи українські, які присутні у великих польських фестивалях, що є спільного між нами, наближую і одну, і іншу культуру.
Пригадую свою першу програму про традиційну культуру, яка була на Великдень за східною традицією. І я її присвятила українським традиціям. З одного боку це було Полісся, а з іншого – Підляшшя з польського боку. Я знайшла людей, які на Підляшші пишуть писанки, знайшла людей на Надсянні в Перемишлі, які знають традиції гаївок. Є ціле середовище у традиційній культурі у Польщі – це такий великий рух, який досить добре знає українську традицію, українську музику.
Інтерес до української культури у Польщі після 2022 року різко зріс. Чи відчуваєш ти зміну оптики, зміну інтересу? Чи стало сьогодні складніше зацікавити польського слухача Україною?
Я переживала вже декілька таких моментів, коли було сильне зацікавлення на хвилі "Україна", а потім різкий спад. Звісно, можна говорити про контекст останніх чотирьох років. Одна із моїх недавніх гостей сказала, що справжнє зацікавлення, дійсно правдиве, ніколи не зникає. Можна бути на хвилі піднесення, але коли це глибинне зацікавлення, коли це справді дуже-дуже глибоко і серйозно, воно не зникає. Незважаючи на дезінформацію, хейт, російську пропаганду у Польщі, дуже багато негативних коментарів під українським контентом в інтернеті, все-таки є середовище у Польщі, яке послідовно займається Україною, організовує події, популяризує культуру, фестивалі. Зокрема, у Варшаві відбуваються 12-ті "Дні української музики". Цей фестиваль долучається до того, аби українська класична музика була присутня в репертуарі польських філармоній, театрів. Це так круто, що він є тут, у польській столиці, що ці прекрасні плакати є по всій Варшаві, дуже великі. Ніхто їх не псує, вони висять, інформують, люди приходять – поляки, українці, українська меншина. В листопаді відбудеться 11-й фестиваль українського кіно у Варшаві, а також в багатьох інших містах Польщі "Ukraina! Festiwal Filmowy". І це дуже крутий фестиваль, який не тільки розповідає про українське кіно художнє, документальне, короткометражне, а задає тон дискусії, як, наприклад, українські актори себе можуть реалізовувати у Польщі, як можуть відбуватися спільні польсько-українські копродукції, є Національна кіноакадемія Польщі тут. Цей фестиваль взагалі виник від моменту, коли був ув'язнений Олег Сенцов (український кінорежисер, сценарист та письменник, громадський активіст, військовослужбовець – ред.). І з того часу щороку теж підтримувалися українські кінематографісти. І це є настільки крутим і величним в контексті того, що сьогодні українець бачить в мережі, що це просто неймовірно. Буде "Варшавська осінь" – фестиваль сучасної музики. Там теж будуть українські елементи. У Вроцлаві великий музичний фестиваль, де звучатиме твір української композиторки. Ці елементи є, вони не такі часті, як на початку повномасштабної війни, особливо в перший рік. Організатори різних подій, наприклад книгарні це можуть бути, якісь галереї, останнім часом відмовляють ініціаторам подій на українську тематику в організації таких подій чи презентації книжок, бо бояться провокацій, хейту, того, що їх можуть якось заатакувати. Це теж є, і це дуже сумно. Попри все це треба робити своє послідовно. Українська музика звучить в ефірі загальнонаціональних каналів Польського радіо. Українська поезія звучить щодня на Польському радіо.
Чи ти у своїй щоденній роботі відчуваєш потребу свідомо брати і витягувати Україну з суто воєнного контексту? Чи можливо це зробити зараз так, щоб не применшувати самої війни?
Щоразу, коли з'являються лайтові теми, тема війни присутня. Як, наприклад, з'являються теми, пов'язані з перекладом української літератури польською мовою. Дуже багато вже перекладено того, що написано тут і сьогодні, воно відноситься до воєнної тематики. Але, наприклад, сьогодні у Польщі вже перекладено декілька творів 20-х років XX ст. І вони теж показують цю тяглість української літературної традиції, показують Україну не тут і зараз, а з минулого, розповідають про різні віхи української історії, українського культурного контексту. Інтуїція десь глибоко підказує, що важливо розповідати про різні контексти, різні аспекти української живої культури.
Наскільки українці і поляки насправді знають одне одного сьогодні?
Ми не знаємо один одного. Якщо знаємо, то зовсім-зовсім трішки. Це я бачу по тому, як українці, які проживають тут, особливо з цієї останньої воєнної хвилі міграції, цікавляться тим, що відбувається навколо. Їм цікаві лише українські події тут. Їм не цікаво піти, якщо вони навіть знають польську мову, до театру, подивитися п'єси. Чи до кінотеатру, подивитися новий фільм. Я відчуваю в українському медіапросторі, що Польща присутня тільки якось актуально. Пишуть про політичні події, суспільні аспекти, але і то дуже і дуже мало. Натомість, якщо йдеться про Україну, український контекст у польських медіа, то тут набагато цікавіше і більше цього є. Хоча би взяти, наприклад, польські тижневики, тут дуже часто з'являються розмови з українськими письменниками. Наприклад, Сергій Жадан. Чи з українськими журналістами, які працюють у Польщі і в Україні. Цього є багато.
Вже декілька років Український інститут організовує візити для іноземних журналістів до України, зокрема і для польських. І теж ці візити помітно, що вони показані в польському медіапросторі. Натомість цього дуже мало є саме в українському медіапросторі. Старше покоління українців краще знають Польщу через Польське радіо, тому що воно було доступне ще до здобуття Україною незалежності. Воно було доступне в 90-х роках. Я би хотіла дуже, щоб польського контексту, особливо культурного, було більше в українському просторі. Польський інститут у Києві до цього досить добре долучається, вони організовують чимало важливих подій. І, думаю, їх варто теж відвідувати, аби більше дізнатися про сучасну Польщу. Ні, ми не знаємо добре один про одного.
Наскільки наші культури і менталітети різні?
Вони абсолютно різні, але є і багато подібного. Я це бачу, перебуваючи в різних польських регіонах. Познань – це вже дуже інший менталітет, він відрізняється від Варшави чи Любліна однозначно. Це люди дуже конкретні, заощадливі, пунктуальні. Вони більш свідомі того, хто вони є. І вони дивляться теж на українську культуру. Там є велика українська спільнота. У Великопольщі є п'ять різновидів дуд. Всього їх є вісім у Польщі, а у Великопольщі п'ять. Там є мікрорегіони, де грають на дудах, вони мінімально між собою відрізняються, але це така традиція.
Я їду на південь Польщі – це регіон польських Татрів, це гуралі польські, горяни. І мені дуже часто музиканти говорять про подібність із гуцулами, з ритмами, музичними інструментами. Але є і відмінності, які шукати нам обом дуже цікаво. І в цій різноманітності є сила, тому що можна один в одного вчитися, пізнавати це. Карпатська культура подібна як в Польщі, так і в Словаччині. І, наприклад, Міжнародний фестиваль фольклору гірських земель в Закопаному, який відбувається вже майже 60 років. Там колись були теж українські колективи. Це показує, наскільки все подібне. Я дуже заохочую людей в Україні побачити це все. От зараз, коли йдеться про цю гірську культуру, так звані редики – прощання з полониною, коли пастухи разом зі своїми отарами сходять із полонин. Це насправді культурна спадщина у Польщі, яка вписана в реєстр. І це дуже цікаве дійство, за ним спостерігають тисячі туристів, але разом з тим це говорить про тяглість цієї традиції. У нас це теж є, але не популяризується так.
Чи ти знаєш якісь конкретні приклади, де цей українсько-польський культурний симбіоз створив якийсь гарний проєкт, середовище або спільноту, де діалог справді відбувається і не залишається просто якоюсь символічною красивою декларацією?
Це польсько-український гурт "DagaDana", він існує на польській сцені уже 18 років. Виник завдяки стипендії міністра культури і національної спадщини Польщі Gaude Polonia. Це дуже велика стипендійна програма, яка запрошує музикантів, поетів, перекладачів, скульпторів, багато різних галузей мистецьких на пів року до Польщі. І вона дійсно має важливе значення для зміцнення культурних зв'язків не лише українсько-польських, тому що там різні країни присутні. І от Дана Винницька – наша композиторка і вокалістка гурту "ShockolaD", багато років тому приїхала на цю стипендію, познайомилася із Даґмарою (Даґа) Ґреґоровіч. І завдяки піврічному перебуванню вони створили гурт "DagaDana", який виступає по всьому світу, у понад 30 країн, і всюди вони говорять про Україну. Їхня музика є і польською, і українською. У піснях поєднуються польські і українські тексти. Зараз вони готують новий альбом, але попередній п'ятий альбом, який називався "Tobie" – це був жанр щедрівок. Це був повністю альбом із українських і польських щедрівок, бо цей жанр теж присутній в польській культурі. Вони нагадали людям про цей пласт культури, дали новий зміст щедрівкам. На обкладинці витинанка Дарії Альошкіної. І "DagaDana" на кожному своєму концерті розгортає польський і український прапор, де б вони не були: Чехія, Індія, Китай чи Тайбей. У багатьох частинах світу вони розповідають про Україну своєю музикою, співом і думками, як сьогодні можна розповідати про дві країни.
Інший аспект – видавничий. Це переклад української літератури польською мовою. Це цикл "Східний експрес" у Любліні, який вже впродовж 12-13 років популяризує українську літературу, робить це дуже цікаво, їхні книжки теж входять до польських літературних нагород. Це художня література. І завдяки цьому польський читач має можливість дізнатися, як сьогодні прочитується Україна. Одне з останніх видань – переклад поезії Сергія Жадана різних років. Неймовірне видання і зустріч із Сергієм Жаданом у Люблінському замку. Це відбулося в червні цього року.
Є співпраця в контексті класичної музики. Ярослав Шемет, український диригент, який працює багато років у Польщі, який сьогодні є мистецьким директором Сілезької філармонії, завдяки якому дуже багато української музики потрапляє до репертуарів різних оркестрів. Це амбасадори України, які є тут, які дуже важкою щоденною працею наближують Україну у Польщі і прикладаються до цього польсько-українського діалогу.
Як зробити так, щоб традиційна культура стала на рейки самозарадності і не потребувала якихось додаткових надзусиль і надінвестицій людського, фінансового і будь-якого іншого ресурсу?
Важливим аспектом є все-таки певна підтримка держави, фондів культури, тому що багато громадських організацій, фундацій, які працюють у цій сфері дослідження традиційної культури у Польщі, все-таки намагаються якось писати різні проєкти, програми, отримувати невелике дофінансування на свою діяльність, або зробити подкасти, купити техніку, добре записати. Але ця історія не почалася кілька років тому, це триває багато років. Таким прикладом є, наприклад, дослідник традиційної музики і музикант Рамігіуш Мазур-Ханей – людина, яка має свій особистий величезний архів традиційної музики Польщі і який їздив в різні регіони Польщі сам за свої кошти, просто з власної ініціативи. Теж такою людиною є, наприклад, професор Анджей Біньковський, який теж бував і в Україні на Поліссі, і в білоруській частині Полісся. І ці люди – це приватні ініціативи. За останній час з'явилися такі фундації, як "Muzyka Zakorzeniona", чи, наприклад, портал, який створило середовище традиційної культури, де теж є багато інформації, подкастів, записів, фото. Увесь цей рух традиційної музики у Польщі почався у 80-90-х роках із зацікавлення українською традицією. Якщо ми подивимося на перші школи традиційної музики, літні школи, які відбувались два тижні на Люблінщині – це фонд "Музика Кресув" у Любліні, стара організація, то там були люди, які вчили поляків українських пісень, української поліфонії, різних традицій. І це все з цього почалося, а згодом ці люди зацікавилися і своєю культурою, своєю традиційною музикою.
Присутність українського середовища у Польщі, так званого старого – це українська меншина у Польщі, також етнічна група лемків, які є автохтонним населенням, які долучилися до збереження і архівації цієї спадщини українців у Польщі, не дивлячись на депортації, акції "Вісла". Є середовище у Перемишлі, де завдяки певним особам вдалося зберегти великий пласт культури українців у Польщі. І теж завдяки діяльності української меншини. Сьогодні найновіші хвилі еміграції з України почуваються трошки краще, ніж могли б почуватися, бо вони мають куди приходити навіть в найменших містах в українські домівки.
Різниця між тим, як підтримується традиційна культура в Україні і в Польщі є якраз в таких моментах, коли йдеться про державну підтримку. Тут є програми, є відповідні нагороди, якими нагороджуються митці, які займаються традиційною культурою. Тут є дуже-дуже велика пошана до народних майстрів, ремесла їхні дуже цінуються. І музиканти-інструменталісти, яких вже зовсім мало. І, звісно, співаки і співачки. Наприклад, нагорода імені Оскара Кольберга, так званий польський Оскар, як про це всі кажуть, є найважливішою нагородою для людей із польських сіл. Аби вони теж могли її отримати, долучається молоде покоління до популяризації даного виконавця, до того, аби він був видимим, аби був присутнім на фестивалях. Мені здається, що це теж робота не стільки великих організацій, а конкретних людей, які знають свою справу, орієнтуються в цій тематиці і теж долучаються до популяризації традиційної музики в Польщі.
