Премʼєра у Венеції фльму "Тиша". Фото: Facebook Павла Шпегуна
Підбиваючи підсумки 83-го Венеційського кінофестивалю, який цьогоріч тривав з 2 по 12 вересня, цікаво знати, а як же звучав український голос на цьому провідному міжнародному кінофорумі. Короткометражна стрічка "Тиша" здобула відзнаку "Airone della Laguna". Цьогоріч організатори вручили таку міжнародну нагороду вперше. Відзнаку заснували для підтримки режисерів нового покоління, інноваційних підходів та нових голосів у національних кінематографіях. Переможців обирали серед фільмів конкурсної секції "Orizzonti" Венеційського кінофестивалю. Загалом до конкурсу короткометражних фільмів увійшли 13 стрічок з різних країн світу, серед яких і ваша картина "Тиша". Хотілося б, щоб ви трохи розповіли про стрічку: про що вона? Це ваша дебютна режисерська робота, яка одразу потрапила до конкурсу Венеційського кінофестивалю й стала першим фільмом, що здобув таку нагороду. На вашу думку, що саме журі побачило у вашій роботі як щось нове й сміливе?
Річ у тім, що європейський глядач здебільшого звик бачити від українського кінематографу стрічки, які безпосередньо пов'язані з війною. А ця робота – більше про життя під час війни. Вона про випадкову зустріч і про те, як одна людина наступного дня їде на фронт. Це фільм про те, як ми долаємо все, що зараз відбувається, і про те, що ми все одно продовжуємо жити. Ми ходимо на стендапи, у театри, у кіно, знайомимося, кохаємо. Ми робимо все можливе, щоб не збожеволіти. Європейці дуже добре сприйняли фільм. Причому одразу після показу були аплодисменти, а потім, під час титрів, у залі запанувала тотальна тиша. Не буду спойлерити, але стрічка закінчується так, що змушує замислитися про власне особисте життя.
Коли і де його можна буде побачити в Україні?
Це ми поки що не знаємо, оскільки зараз фільм проходить міжнародні фестивалі. Там дуже часто є свої вимоги: тобто в Європі прем'єра вже відбулася, але є ще умова щодо Америки – там також має відбутися прем'єра. До цього стрічку більше ніде не можна показувати. У Європі вона вже відбулася, тож поки що ми її більше ніде не демонструватимемо, скоріш за все. Але ми чекаємо відповідей від фестивалів, і я сподіваюся, що після зими ця стрічка вже з'явиться на якомусь українському фестивалі або буде доступна на стрімінговому сервісі.
Розкажіть трохи про "Тишу". Давайте повернемося до самого початку: з чого для вас узагалі почалася ця історія? Це була конкретна сцена, персонаж, розмова чи щось інше?
Ні, ця історія почалася з того, що я хотів написати короткий метр. У той період – це було десь рік або навіть півтора року тому, коли я писав сценарій – я дуже любив і досі люблю дивитися корейське, гонконгське та японське кіно. У них дуже часто фільми розповідають про зустріч двох несумісних людей, які не можуть бути разом. У них часто символічно присутній відомий усім символ Інь і Ян: коли вони сходяться, створюється щось єдине й цілісне. І це зближення може тривати бодай пів години: двоє незнайомців можуть поговорити в маршрутці й дійти якогось життєвого висновку. Тому мені спала на думку ідея написати сценарій на основі моїх зустрічей із людьми, зокрема з військовими. Багато діалогів там ґрунтуються на реальних подіях. Я об'єднав усе це в одну історію, де стендап-комік Лука зустрічає таємничу дівчину, яка так і не називає свого імені, і вони проводять ніч разом. Оскільки про це вже багато де написали, то скажу прямо: згодом виявляється, що наступного дня ця дівчина їде на фронт.
У вашому фільмі двоє людей говорять про речі, знайомі багатьом українцям зараз: самотність, біль, втрати. І водночас вони намагаються зберігати емоційну дистанцію. А з психологічної точки зору, на вашу думку, чому нам іноді простіше говорити про найболючіше з майже незнайомою людиною, ніж із близькою?
Це дуже цікаве питання, дякую. Насправді я довго про це розмірковував, і це справді так, навіть коли ти зустрічаєш людину й знаєш, що це ненадовго. Якось я повертався з Донеччини й зустрів австралійця. Ми просто розговорилися й дійшли до того, що почали ділитися власними життєвими ситуаціями. І я знову замислився над цим. Мені здається, коли ми зустрічаємо таку людину й бачимо, що можемо довірити їй щось особисте, а нам цікаво почути її відповідь, ми ніби знімаємо з себе відповідальність. Виникає враження, наче ми говоримо самі із собою. Розумієте, про що я? Просто в такому випадку й ця людина так само розкривається. Ми можемо дуже швидко обмінятися досвідом і висновками, не несучи за це жодної відповідальності. Це дуже цікаво. Це наша терапія.
Коротко розкажіть про акторів: як ви їх обирали? У вас грають Григорій Наумов та Іоланта Богдюн. Що саме ви в них побачили?
Іоланта – моя колишня студентка. Я вже випустив один курс у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого і зараз набрав новий. На тому першому курсі ми викладали разом із Сергієм Калантаєм. Але це не той випадок, коли актриса знімається тільки тому, що вона моя студентка. Коли я писав сценарій, у мене на думці були інші актори. Проте продюсери Анна та Володимир Яценки наполягли на тому, щоб я провів кастинг і живі проби. І я їм дуже вдячний за це, адже коли наживо побачив Григорія та Іоланту й відчув зв'язок, що виник між ними, одразу зрозумів: це саме те, що треба. Стрічка дуже камерна, лампова – 15 хвилин екранного часу із досить великою кількістю діалогів. Якби я не відчув хімії між героями, фільму б не було – особливо у Венеції. А так склалося, що це дуже акторське кіно. Я й сам актор театру імені Івана Франка, тож у режисерській роботі зазвичай відштовхуюся від акторів і їхньої гри. Там виникла фантастична синергія, і я зрозумів: ці дві людини – це саме те, що мені потрібно.
Я читав, що ви працюєте над повнометражним фільмом. Скажіть у двох словах: у якому напрямі рухається ця історія?
Тема там така, яку мало хто висвітлює або розкриває: це буде фільм про театр. Ідеться про художнє, а не документальне кіно. Це буде дуже цікавий досвід, адже сюжет побудований навколо однієї театральної постановки. І все це, зрозуміло, відбувається під час війни, адже війна для нас – це вже повсякденне життя.
