Виставка "Сакральні скарби з Києва". Фото: instagram/londonevent.ua
14 вересня у Лондоні відкрилася унікальна експозиція "Сакральні скарби з Києва". У Великій Британії вперше представили сім сакральних пам'яток із колекції Національного заповідника "Києво-Печерська лавра". Експозицію підготували до 975-річчя Києво-Печерської лаври та 100-річчя Національного заповідника "Києво-Печерська лавра". До церемонії відкриття долучилися Віцепрем'єр-міністерка України з гуманітарної політики – Міністерка культури Тетяна Бережна, директор Музею Вікторії та Альберта Трістрам Гант, директор Британської ради в Україні Річард Гарретт, Надзвичайний і Повноважний Посол України у Великій Британії Валерій Залужний, генеральний директор Національного заповідника "Києво-Печерська лавра" Максим Остапенко, а також представники української та британської культурних спільнот. Поговорімо докладніше про цю виставку, про її унікальність, а також про те, як сьогодні Україна повертає голос нашої культурної спадщини на міжнародні майданчики й руйнує російські пропагандистські міфи. Що для вас є головним результатом цієї експозиції? Чи не могли б ви трішки більше про неї розказати нашим слухачам?
Тут головний момент в тому що в Музеї Вікторії та Альберта зустрілися предмети, які колись прикрашали Києво-Печерську лавру. Більша частина з них зараз представлена в колекції Музею Вікторії та Альберта — це Царські врата з двох храмів Києво-Печерської лаври: Хрестовоздвиженської церкви та Введення в храм Пресвятої Богородиці. І сім предметів приїхали з Києва. Ці предмети колись теж прикрашали храми Києво-Печерської лаври, а наразі є предметами з фондової колекції Києво-Печерського заповідника. Таким чином речі, які ще 300 чи навіть більше ніж 300 років тому знаходилися в храмах Києва, і головне – зроблені українськими майстрами саме для Києво-Печерської лаври, зараз доступні в першу чергу для англійських глядачів та для всіх туристів, які приїздять до Лондона. І це виставка, яка нарешті об'єднала ці предмети.
Чому ви вирішили обрати саме цей майданчик? Наскільки це актуально, важливо й цікаво? Яка ціль переслідувалася?
Ну, по-перше, все ж таки треба зазначити такий момент: ми знали, що певні предмети ще в 1920–1930-х роках були вивезені з України Москвою та перепродані на Захід. Зараз вони демонструються в Музеї Вікторії та Альберта з приватної колекції Гілберта – точніше, для експозицій їх передали вже його нащадки. Але важливий момент полягає в тому, що коли наші представники вперше отримали доступ до цих пам'яток у музеї, виявилося, що згідно з написом на етикетажі, ці предмети зазначалися як надбання Російської імперії чи дарунок імператриці Катерини ІІ. Тобто з огляду на це українського там фактично нічого не було написано. Саме завдяки втручанню наших дослідників, які довели, що це ніякий не подарунок імператриці (а в джерелах лише згадується, що предмети виготовлені за часів Катерини ІІ, тобто це традиційна хронологічна примітка), вдалося змінити ті супровідні написи. Насправді ж це вироби суто українських майстрів, виготовлені коштом українських фундаторів та передані до Києво-Печерської лаври.
І тоді ж було вирішено показати весь комплекс збережених сакральних пам’яток цього періоду саме з Києва, щоб познайомити британських громадян із нашою тогочасною спадщиною. Показати рівень українського мистецтва доби розквіту українського бароко. Саме для цього були обрані ще сім предметів. Деякі з них виготовлені тими ж майстрами, які створили Царські врата. Тобто тут ми можемо побачити комплекс пам'яток одних авторів, а інші пам'ятки – від інших майстрів, але виконані в єдиній стилістиці українського бароко. Це найкращі зразки, якими ми можемо охарактеризувати той дуже важливий і цікавий для нас період та показати в тому числі історію Києво-Печерської лаври й Києво-Печерського заповідника, де все ж таки вдалося зберегти значну частину цих пам'яток.
Я хотів би докладніше поговорити про ті експонати, які ми показуємо. Якщо пояснювати людині, яка нічого не знає про українське сакральне мистецтво XVIII століття: що вона має побачити в цих предметах, крім, умовно, художньої краси? І що це взагалі за предмети – ікона, Євангеліє, а що ще?
Так, кожен із предметів має певну унікальність і своє значення для церковного богослужіння. Звісно, там роз'яснюється їхня роль: є ікона, напрестольний хрест, потир, дарохранильниця, Євангеліє, дискос і звіздиця. Це ті предмети, які під час богослужінь використовуються комплексно. І саме на цьому прикладі можна показати, по-перше, у що вірили наші предки і у що віримо ми. А по-друге – показати, якого рівня досягло мистецтво саме в українських землях. Воно певним чином перекликається з європейським, але має свої особливі риси: пишніший рослинний орнамент, більшу яскравість. Усе це відвідувач якраз і може порівняти: подивитися на предмети європейського мистецтва того часу й побачити, наскільки це перекликається – десь є відмінності, а десь спільне. Однак усе це створювалося в єдиному європейському мистецькому просторі. Наші митці та майстри так чи інакше збагачувалися знаннями європейських, а європейські приїжджали сюди (це зафіксовано в описах, де вони дивувалися майстерності наших умільців) і потім перевозили певні знання назад до Європи, де вони знаходили відображення в місцевому мистецтві. Зараз те, що колись було спільним культурним простором, знову об'єднується, і європейці знову можуть побачити дивовижні творіння рук наших українських майстрів.
Ще я хотів би поговорити про дві пари срібних позолочених Царських врат Києво-Печерської лаври, які сьогодні перебувають у довгостроковій "позичці", я б так сказав. Чи не могли б ви трішечки про них розказати: що це за пам'ятки, наскільки вони важливі й рідкісні? Музей Вікторії та Альберта називає їх єдиними відомими зразками такого типу за межами православного світу. Як вони опинилися за межами Лаври?
Ви праві, коли кажете, що це реально унікальні речі, які є взірцями українського мистецтва та українського золотарства. І це гірка історія нашого ХХ століття. Але, на жаль, це не "позичка" – це набагато гірше. Того часу більшовицька влада вилучала предмети не лише з церков, а й з інших музеїв, як це сталося з Печерським заповідником, і продавала їх дуже часто за невеликі гроші чи просто за кордон як срібний лом. Таким чином вони потрапили за кордон, були придбані американським колекціонером, кілька разів перепродавалися і зрештою потрапили до колекції Гілберта, звідки з часом перекочували до Музею Вікторії та Альберта в Лондоні. Ми, звісно, дуже хотіли б, аби ці речі принаймні в експозиції повернулися після війни до нас, щоб наші українські глядачі теж побачили ці предмети. Але це досить складна, юридично заплутана ситуація. Якщо колись вони сюди потраплять, це було б добре, але наразі не нам це вирішувати. Тут треба визнати саме злочинність більшовицької влади. Треба визнати, що вона, просто нехтуючи традиціями й українським мистецтвом, перепродавала та знищувала ці предмети. І тут ми маємо подякувати західним колекціонерам, які зберегли ці предмети, не знищили, відреставрували, і зараз вони представлені для широкого кола глядачів у Великій Британії.
Тут ми виходимо на значно ширшу тему. От що на практиці, на вашу думку, може означати "деколонізувати музейну колекцію"? Це означає – змінити підпис під експонатом, переписати каталог чи фактично провести нове дослідження всієї історії предметів?
Це все має бути комплексно. Ви розумієте, начебто змінити просто напис – це невеликий крок. Але треба розуміти, що ці предмети, наші експонати, витвори українського мистецтва десятиліттями зазначалися як виготовлені в Російській імперії – без конкретної назви, де саме й ким вони створені. І якщо ми цю історію правдиво й інформативно викладаємо, це відображається не лише на невеличкому написі: тут треба детально пояснити, чому так сталося. Деколонізація – це довга розмова про те, як протягом століть українське мистецтво не могло презентувати себе як частину української культури та надбання української нації. І саме на конкретному предметі, який бачать зараз, наприклад, у Британії, можна цю історію пояснити: предмет, створений для конкретного храму Києво-Печерської лаври київськими майстрами, протягом десятиліть був привласнений московською владою і зрештою потрапив за кордон як непотрібний їм предмет. І там теж довгий час не розуміли, що це річ, створена саме в Києві київськими, українськими майстрами. А зараз ми можемо про це відкрито сказати. На майбутнє ця історія має стати предметом і обговорення, і навіть певних лекцій та монографій – щоб зрозуміти, чому саме українське мистецтво, наприклад, доби бароко, зараз представлене фактично поодиноко, чому таких предметів залишилося досить мало.Їх реально знищували і в XIX, і в XX столітті. І ми можемо констатувати, що це дійсно був певний метод боротьби з нашою історією – те, що предмети, створені тут, знищувалися або дуже сильно перероблялися. Як, наприклад, стінопис храмів Києво-Печерської лаври, який фактично не зберігся, за поодинокими винятками. Троїцька надбрамна церква – фактично єдина, яка зберегла повною мірою саме живопис українського бароко. Інші храми були його позбавлені…
