Гість програми Українського радіо "Чорним по білому" - боєць добровольчого батальйону імені героя України Кульчицького Відаді Ісрафілов.
Як відреагували місцеві мешканці, коли ваш батальон перекинули на ротацію?
Коли місцеві дізналися, що нас вивозять на полігон, вони почали плакать, були дуже стурбовані, вважали, що ми більше не повернемося їх захищати. В основному, наші підрозділи розміщувалися в районі Попасної.
Ми дуже часто контактували з місцевими, допомогли їм зрозуміти, де істина. Ми прийшли їх захищати і вони це зрозуміли, були дуже вдячні. Адже серед нас - трактористи, будівельники, вчителі.
Коли місцеві почали одягати вишиванки, стало зрозуміло - це початок перемоги.
Як ви потрапили на фронт?
З травня 2014 року я їздив на фронт як звичайний волонтер. З волонтерства почалася наша перемога, я цим пишаюся. Я бачив дуже багато людей, які допомагали. Від старенької бабусі, яка тремтячими руками приносила на допомогу зібрані по копійчині гроші, матері-одиначки, яка несе речі, щоб хлопцям було що вдягнути, аби не замерзли, до серйозних бізнесменів, які самі возили допомогу на фронт.
Я вважаю своїм обов’язком як батька, чоловіка, громадянина захищати кожен клаптик української землі. І ще я добре пам’ятаю, як українці допомагали нам в нашій війні. Вони стояли поруч з нами, як з рідними братами, так само тепер я стою за українську землю. Для мене честь допомагати українцям боронити свою країну, точніше, нашу.
Скільки ви вже на передовій?
Я не роздумуючи пішов у батальйон ім. Кульчицького, бо дуже поважав цю людину. І дуже велика повага до батальйону та до комбата Віктора Анатолійовича Толочко, достойного офіцера та людини. Так, скажу чесно, що був дуже важкий шлях до зарахування мене в батальйон. Подав я рапорт ще в січні 2016 року, а потрапив аж у червні. Я пройшов всі потрібні комісії, все що було мені зазначено, фізичну підготовку проходив на рівні з молодими бійцями, хоча різниця за віком немаленька. Але щоб потрапити на передову, мені потрібно було прийняти присягу за всіма правилами.
