– В літературну інфраструктуру ти потрапив в 2007 році, коли вона лише почала "вкриватися пір'ям". Чи ти зараз можеш сказати, що існує якась літературна інфраструктура і ти відчуваєш її вплив на власне письменницьке життя?
– Безумовно, вона існує, щоправда, не знаю, наскільки вона впливає на моє письменницьке життя, тому що я завжди трохи відсторонено почувався і перебував від літературної тусовки. Напевно, це через мій характер, я не дуже люблю бути в центрі уваги. Але те, що я бачу, що відбувається з нашою літературою, мене тільки тішить.
– Ти сказав в інтерв’ю, що твої останні дві книжки були варті уваги журі премії Дж.Конрада. Це означає, що ти сам як письменник робиш такий водорозділ між тим, що було написано до 2012 року і тим, що з’явилося в 2017 році?
– Коли я написав свою першу книжку, мені було двадцять. Зараз, коли мені 34 роки, я усвідомлюю, що написати у 20 років дуже якісний роман – це подвиг і він мені насправді не вдався. Я чудово усвідомлюю, що це були постпідліткові опуси і під час літературного голоду в Україні чому б не видати ці опуси, тим паче, вони хоч якось написані українською. Зараз я розумію, що з художньої точки зору це були не дуже вдалі речі.
– Здається, у 2007 році у вас з Богданою Матіяш була публічна розмова, яку вона почала з фрази: "Звідки ти взявся, Артеме?". Адже тебе не було в тусовці, а потім ти взявся нізвідки. Ти теж так вважаєш?
– Насправді я не взявся нізвідки, тому що я певний час спостерігав, дивився, читав, аналізував і сам собі писав. Я не був взагалі в тусівці, тобто про мене ніхто не знав, тоді коли я знав всіх. Тоді були літературні форуми, ЖЖ, де теж була літературна тусівка, яка мені теж здавалася цікавою. Мені хотілося бути частиною цього всього, я довго писав свою першу книжку "Цього ви не знайдете в Яндексі", десь півтора роки. І коли мій товариш подав її на конкурс і вона виграла, я про це дізнався зовсім випадково. Це було видавництво «Фоліо», а я тоді працював у книгарні «Фоліо» продавцем. І приходить наш менеджер і питає, чи я знаю, хто переміг цьому конкурсі, а я про нього взагалі вже забув. Я кажу: "Не знаю", а він каже: "Ти".
– У нас не так багато письменників, які користуються псевдонімами. Як в тебе це вийшло?
– Все дуже банально: моєю першою закордонною поїздкою була Чехія. Мені було 11 років і мама знайшла десь величезні гроші – 115 доларів – на цю путівку і відправила мене з групою на тиждень до Праги. Чехія справила на мене грандіозне враження, я був вражений від різниці між тою культурою та безкультур’ям, яке панувало в моєму регіоні в Черкасах. І коли я повернувся, то розповідав у захваті всіх друзям, яка ця Чехія культурна, а ви живете як свині. І вони мене тоді презирливо називали чехом. Потім це презирство кудись зникло, залишився просто чех і мої перші публікації, вірші в журналах я почав підписувати як Артем Чех. І коли прийшов час публікувати щось більш вагоме, я не довго думаючи, почав також підписуватись як Чех.
– Гаразд, розкажи про 21 листопада, яке є болісним днем для всіх, хто пережив 2013 і 2014 роки в Києві і тих, хто переживав на відстані. Що для тебе 2013-2014 роки і цей день?
– Насправді, це до і після 22 листопада, тому що вперше я вийшов 22 листопада і цей день розтягнувся в моєму житті аж до липня 2016 року, коли я повернувся вже з зони АТО. 2 березня я пішов у військкомат і повідомив, що готовий бути призваним. Мені прийшла повістка, але вони просто хотіли пересвідчитися, що я такий є. Потім був Іловайськ, коли я вдруге побіг до військкомату, але мене не взяли. Потім я намагався пробитися в один розвідбатальйон, але мені сказали: "Сиди і чекай повістки, тоді обов’язково вона весною прийде". І так воно й відбулося, в кінці квітня 2015 року я отримав повістку і пробув в АТО до липня 2016 року.
– Ми про це знаємо багато, принаймні стільки, скільки ти дозволив нам про це знати, тому що є одна з цих двох книжок, про які ти говориш, коли кажеш, що вони варті уваги, зокрема, журі премії Конрада – "Точка нуль". Ця книжка художня чи ні?
– Не художня. Це охудожнені щоденники, скажімо так. Я багато з текстів писав як щоденники, багато писав, перебуваючи там, багато писав після. Книжка вийшла дуже великою, значно більшою, ніж коли вийшла друком. Під час редагування десь дві третини текстів довелося просто відсіяти, бо я розумів, що частина з них не на часі і хотілося спресувати досвід.
ФОТО: фейсбук письменника
