Ідея подавати історію ХІХ століття не як історію “зради-перемоги”, покори чи чергового зсуву на ниві національного відродження у авторки виникла давно. Тут просто поєдналися бажання видавця й автора, говорить Тетяна Водотика. “Україна, і підприємці, які робили там гроші, це аж ніяк не “садок вишневий коло хати”, це — урбанізація, залізниці, великі гроші, великі інвестиції, корисні копалини, які досі визначають економічну структуру України — той самий Донбас чи Криворізький залізорудний басейн. І треба також не соромитися говорити про те, що великі гроші і великий успіх уможливили національне відродження. Адже відомо, що саме родина Симиренків спонсорувала видання “Кобзаря”, — говорить Тетяна Водотика.
“Про деяких із підприємців можна сказати дуже багато. Ось, наприклад, родина Терещенків, або родина Кульженків. А про деяких відомо надзвичайно мало, і це сором і сум. Наприклад, Дегтярьов або Микола Попов — це купці, які пожертвували Києву немалі кошти”, — розповідає Тетяна. Авторка наголошує, що історія бізнесменів тогочасної доби та історія доброчинності і меценатства — це, в першу чергу, історія про гроші. “Спершу — про успіх, а вже потім про бажання, аж ніяк не обов’язок, давати й жертвувати”, — вважає дослідниця.
фото - folio.com.ua
Під час роботи над книгою, Тетяна зустрічала багато історій, які її зворушували. “Коли ти описуєш якусь персональну історію і уявляєш, через що довелося пройти людині, щоб цього успіху досягти. Наприклад, той самий Стефан Кульженко, який виховувався в не рідній сім’ї, але потім у нього була прекрасна родина, hi-tekh поліграфічний комбінат, як на ті часи. Що мене особисто дуже вразило, так це — гендерний дисбаланс, тому що суто жіночих історій успіху практично немає. Якщо жінці вдавалося побудувати бізнес-імперію, вона була успадкована. Є такий кейс, наприклад, родина Фальц-Фейнів, це ті, які заснували заповідник “Асканія Нова” — Софія Богданівна, дружина одного з братів Фальц-Фейнів, побудувала імперію, яка базувалася на експорті вовни, зернових та переробки фруктів і овочів на консерви. Вона заснувала порт для експорту, який працює досі. Вона прийняла на себе керівництво, коли попит на вовну падав, і їй вдалося знайти нові ніші. У 1919-му році її вбили більшовики”, — розповідає дослідниця.
Це не всі видання Тетяни Водотики на києвознавчу тематику. Цьогоріч авторка вже видала книгу “Історія почесних громадян Києва 1872-1917”. Це звання, яке існувало в дореволюційній Росії. Його давали чиновникам або успішним підприємцям, які зробили дуже багато для міста.
Авторка поділилася ще одним напрацюванням, яке втілене у рамках історичного фестивалю LEGIO Historica у колаборації з авторкою та ведучою Радіо Культура Оленою Брайченко та її проектом “Їжакультура”. “У мене є онлайн журнал урбаністичних студій, він науковий, але я намагаюся його поширювати в публічному просторі, і я постійно в пошуку цікавих тем. І пані Олена чудово впоралася з задачею запрошеної гостьової редакторки, тобто, вона взяла на себе підбір контенту. У нас підібралися цікаві тексти, і я дивлюся на статистику переглядів і скачувань, наприклад, студія автора Ігоря Лельо про меню князів Любомирських за пару тижнів набрала 500 переглядів”, — розповіла Тетяна Водотика.
фото - Facebook
